Якось помирав один король. Лежить він і з відчаю сам до себе промовляє:
– Невже мені, всевладному королю, доведеться вмерти? Та де ж мої ворожбити? Чому вони не рятують мене?
А ворожбити з великого ляку всі порозбігалися. Лишився тільки один старий ворожбит, якому ніхто не йняв віри, бо був він дивакуватий і навіть трохи божевільний.
– Гаразд, порятую тебе від смерті,- сказав він.- Але на один день ти мусиш посадити на свій трон дуже схожу на тебе людину, яка потім помре замість тебе.
Негайно по всьому королівству було оголошено: всім схожим на короля прибути за добу до королівського двору, бо інакше їх смерть чекає.
Багато людей зійшлося на королівський двір. В одного борода, як у короля, а ніс трошки довший, в другого ніс коротший. Таких ворожбит одразу відпускав додому. Інші були схожі на короля, як один апельсин на інший, але ворожбит і тих відпускав, бо їм або зуба бракувало, або на спині були родимі плями.
– Отак ти всіх повідпускаєш,- сказав йому король.- Давай хоч одного випробуємо.
– Не буде з них пуття, шкода праці,- твердив своє ворожбит.
Якось увечері король з ворожбитом вийшли на вежу. Раптом ворожбит вигукнув:
– Дивись, он той чоловік схожий на тебе, як викапаний!
І показав на кульгавого, підсліпуватого, замурзаного і вкритого коростою жебрака.
– Отакої! – образився король.- Та ми ж нітрохи не схожі.
– А на мою думку,- сказав ворожбит,- смертельно хворого короля можна порівняти лише з найубогішим, найнещаснішим бідолахою. Не гаючи часу, перебирайся в жебраків одяг, посади його на трон, і ти врятований.
Та король не хотів визнати, що він схожий на жебрака. Розгнівався він, вернувся в палац, надяг корону, взяв скипетр і того ж таки вечора помер.
