Чудернацький календар
— Як тебе звати? — запитав Марко.
— Маркус.
— Та невже?
— На твою честь. Ще вчора мене звали Юліус. Мені доручено привітати тебе й супроводжувати скрізь. Я пишаюсь, що це доручення випало мені, бо дуже радий познайомитися з тобою.
— А я, — не витримав нарешті Марко, — такий радий, що ладен дати тобі в писок. Яке неподобство! Тебе хапають, не пояснивши, що й до чого, доручають якомусь малюкові, і бувай здоров! Та я вам такого чосу дам, я вам шарварок влаштую!
Обличчя Маркуса заясніло, ніби він почув радісну звістку.
— Я знаю, чого тобі бракує,— мовив Маркус. — Ходи зі мною.
І Маркус пішов не озираючись, а Марко подався за ним, — йому було байдуже, чи йти, чи стояти. Вони йшли доріжкою, проштовхуючись крізь юрбу людей, одягнених у піжами і взутих у пантофлі. Здавалося, що ці люди вийшли на власний балкон погрітися на осонні. Космічний аеропорт містився в низькій, довжелезній будівлі. Це була перша будівля, яку побачив Марко на новій планеті. Він сподівався чогось незвичайного. Та будівля була звичайнісінька, з цегли й скла. Одне тільки здивувало його: горщики на підвіконнях. Вони були схожі на горщики, в яких на Землі вирощують герань та безліч інших квітів із химерними назвами. Тільки тут у горщиках росли маленькі новорічні ялинки. Не просто ялинки, а такі новорічні, прикрашені гірляндами, штучним снігом, срібними зірками та різноколірними лампочками. “Учора був день мого народження, отже, 23 жовтня, — міркував здивований Марко. — Невже вони так зарані готуються до Нового року?”
За аеропортом починалося місто. Схоже на всі міста: будинки, вулиці, майдани. Будинків було більше низьких, аніж великих; садів більше, ніж будинків, одне слово, нічого особливого, якби — знову! — не ці недоречні ялинки.
Обабіч проспекту, що провадив до центру міста, росли нескінченні ряди ялинок, гілки рясніли срібними гірляндами, яскріли зірками, лампочками, червоними, жовтими, блакитними блискучими кульками. Одне слово, ці ялинки були прикрашені геть-чисто як новорічні.
— Пробач, — запитав Марко. — Який сьогодні день?
— Різдво, — весело відказав Маркус.
“Який-бо я дурень, — подумав Марко, — забув, що на цій планеті земний календар непридатний. На Землі сьогодні 24 жовтня, а тут, либонь, 25 грудня”.
Тим часом Маркус підійшов до будівлі, яку можна було б назвати гаражем малих коників-гойдалок, вибрав собі одного коника з двомісним сідлом і запросив Марка сісти верхи.
— Ти тільки не жартуй, — попередив нащадок стародавніх римлян, що натерпівся лиха з своїм коником.
— Та годі тобі! Це ж наші роботи, вони правлять за міський транспорт.
— Щось таке як таксі? — буркнув Марко. — Але де водій? Кому, зрештою, платити?
Маркус вибухнув реготом і водночас зачудовано витріщив очі:
— Що значить “платити”? Роботи належать усім. Кому треба, тому вони служать і край.
Коник-гойдалка рушив зовсім нечутно і плавно набрав швидкість, погойдуючись у теплому ласкавому повітрі. Цієї миті Марко помітив те, що мав би давно вже помітити: сьогодні різдво, а він у піжамі, і пальці не мерзнуть! Прикликавши на допомогу свої скромні знання з географії, він згадав, що й на Землі є такі країни, де на різдво тепло, як буває в Італії у червні. Однак сумніви його розвіялися лише тоді, коли їх витіснили нові дива.
— Крамниці відчинено, — зауважив Марко.
— Вони завжди відчинені,— відповів Маркус.
— А на різдво? Маркус нічого не відповів.
“Ця планета мене страшенно дратує,— бурмотів собі Марко. — Замість таксі — коники-гойдалки, крамниці повідчинювані й на різдво. Спробуй збагнути, що до чого”.
Будинки вздовж проспекту були охайні, святково прибрані, на кожному балконі, на кожному вікні стояла ялинка, оздоблена дивовижними прикрасами. Якщо все те зробив муніципалітет, то йому довелося працювати, не покладаючи рук: адже так прикрасити місто можна лише за спеціальним проектом. Дивно було бачити, що в крамницях повно людей. Чи сьогодні різдво, чи тільки переддень, а може, скажімо, 27 грудня? Адже крамарі до різдва готуються завчасно і залишають різдвяні оздоби аж до Нового року, щоб привабити покупців.
— Маркусе! — гукнув Марко.
— Чого тобі?
— Який день був учора?
— Різдво, — не замислюючись мовив Маркус. “Отже, — казав собі Марко, — я вгадав. Крамниці відчинені, то сьогодні не Різдво, воно було вчора. Ну ж бо, перевіримо”.
— Маркусе, а який день буде завтра?
— Різдво. Я ж тобі вже казав.
На мить запала мовчанка.
— Як так, Різдво ж було вчора?
— Учора, сьогодні, завтра, щодня. У нас повсякчас різдво.
— Отакої! — розпачливо вигукнув Марко. — Тоді я — трамвай, а мій дідусь — шовкопряд. Та що ви мені баки забиваєте! Я вже казав, що затоплю тобі в писок, а тепер я це зроблю.
— Потерпи трохи, я тебе відвезу, куди тобі треба.
— Куди саме?
— Туди, де можна бити й ламати.
Бий, ламай
Марко не знав що й відповісти. Нарешті вони прибули. На великій площі, обсадженій височезними новорічними ялинками, здіймалася чимала будівля. На її фасаді Марко прочитав напис із метрових літер: “Бий, ламай”. Над дверима висіло оголошення: “Вхід вільний і вночі і вдень”.
— Тобі пощастило, — пояснив Маркус. — Палац два дні тому відбудували, і люди щойно почали його ламати. Якби ти запізнився на тиждень, то знайшов би тут самі руїни.
Залишивши коника-гойдалку біля тротуару, де вже стояв цілий ряд таких коників, Маркус і Марко зайшли в палац.
Маркус пояснив, що ідея побудувати “Бий, ламай” належить славетному астроботаніку, який жив у минулому сторіччі. Цей світоч науки, що зумів, не виходячи з хати, досконало описати рослинний світ найвіддаленіших планет, був ще й розумний батько. Якось, помітивши, що його діти виявляють непереборне бажання ламати все, до чого сягають їхні руки, астроботанік подарував їм замість іграшок сотню дешевих тарілок і полумисків.
Дітей у нього було двійко. Щоб дощенту побити цю гору начиння, потрощити його на дрібнесенькі скалки, дітлахи працювали руками й ногами від світання до смеркання цілих п’ять днів. По тій роботі вони так знемоглися, що назавжди втратили охоту до руйнування.
Батько описав цей дослід у журналах і довів цифрами, що гроші на той сплюндрований посуд стократ окупилися за наступні роки, бо діти вже не ламали ані домашніх речей, ані іграшок, ані меблів, ані підлоги, ані шибок, не псували нічого в автобусах, тролейбусах тощо.
“Чому ж, — питав він, — не застосувати цей метод у широкому масштабі? Адже не тільки дітей, а й нас, дорослих, часто охоплює нестримна жага руйнувати. Невже ми, дорослі, гірше за дітей, невже ми не маємо права дати волю своїм м’язам у той час, коли в машинах розщеплюється вугілля, і дерево, і каміння, й атом?” І так далі, і тому подібне.
Стаття видалася всім переконливою. За п’ятнадцять днів після того, як з’явилася ця стаття, серед міста вже височів палац “Бий, ламай”, де все було готове до руйнації. То була багатоповерхова споруда, обставлена меблями, і всі меблі переповнені начинням та посудом, великий посуд наповнений дрібним. Усе те можна було псувати й трощити: і тарілки, і килими, і меблі, і вікна, ба навіть дах, черепицю, стіни.
У певні дні в супроводі вчителів приходили сюди діти, і їм дозволяли нищити все, що заманеться. Звісно, припрошувати їх не доводилося. Дорослі громадяни прибігали у “Бий, ламай”, тільки-но їх обсідав поганий настрій, сум чи бажання сваритися.
їм, певна річ, приділяли найміцніші частини будівлі: дах, стіни, або, якщо вони бажали, то й підвалини. Щоб зруйнувати підвалини, їм доводилося гнути горба гірше, ніж єгипетським рабам на будівництві піраміди, та, зрештою, коли, вже потомившись і засапавшись, вони кидали роботу, то відчували велику втіху і полегкість. Років десять після того їм не кортіло ані сваритися, ані брязнути додолу тарілку, коли їх лаяла дружина.
Економісти з цифрами напохваті (обчислення, проте, виконали електронні машини) довели, що “Бий, ламай” заощаджує кошти в сто раз більше за вартість знищених предметів домашнього вжитку та будівельних матеріалів. Крім того, настрій мешканців міста покращав на 28,51 відсотка. Одне слово, гроші витрачено недаремне.
Збагнувши, про що йдеться, Марко взявся до діла. У нього накопилось багато злості. Хоч він не виспався, та, почуваючись сильним, заходився трощити величезну шафу. Йому довелося добряче похекати, орудуючи сокирою, молотком і велосипедним насосом, та де є охота, там спора робота. У величезних залах навколо розлягався регіт, відлунювали удари: десь із п’ятсот дітей під наглядом учителів та батьків навзаводи трощили меблі палацу.
Години за дві Марко впорав, окрім шафи, ще вітальню й три спальні. Вийшовши з палацу “Бий, ламай”, Марко втихомирився і вже не гнівався на Маркуса.
Рухомі лавки
Надворі панувала заспокійлива тиша. Марко чув тільки тихий, лагідний гомін, гомін людей, які розмовляли жваво й водночас спокійно. Коні-гойдалки — міський транспорт — плинули зовсім безгучно, мов човни по воді. Перехожі теж плинули, не ступаючи ногами: на багатьох вулицях тротуари були рухомі — досить ступити на такий тротуар, і їдь собі з одного кварталу в інший. На тротуарах стояли лавки; сідали ті, хто їхав далеко, та дідусі й бабусі, які і на цій кумедній планеті полюбляли сидіти на лавках.
“От би таку рухому лаву та моєму дідові,— подумав Марко. — А то ж йому доводиться день у день сидіти на тих дурних наших лавках, що стоять на одному місці! Яку втіху мали б римські пенсіонери, їздячи від Колізею до Джаніколо і від парку до Монте-Маріо! А якби рухомий тротуар був на площі Пантеону і якби він крутився навколо ротонди і вдень і вночі, то мій дідусь, напевно б, на ньому оселився. Бідолашний дідусь! Що ж він зараз робить?”
І тут він згадав, що саме через дідуся, який подарував йому коника-гойдалку, він опинився сам-один серед безмежного Молочного Шляху, а може, ще й далі, далеко від Тестаччо і своїх найдорожчих друзів. Злість, що була вже згасла, знову закипіла у нього в грудях.
— Я хочу їсти, — мовив він, перебиваючи Маркусові пояснення.
— От і добре. Я теж хочу. Поведу тебе в ресторан.
Вони ступили на рухомий тротуар і попливли повз крамниці, де було повно покупців. І, до речі, всі ходили в піжамах. Здавалося, тут іншого одягу не носять.
“Щоправда, піжама зручна, а пантофлі зручніші від черевиків. Та ходити весь день у такому вбранні, як на мене, непристойно. Зрештою, що мені до того: нехай собі ходять навіть у масках! То не моє діло. Адже мені тут бути недовго!”
Марко намагався неприязно споглядати дивну планету, на яку потрапив, але не завжди це у нього виходило. Він мусив визнати, що безплатні таксі й рухомі тротуари — чудові винаходи. До того ж поглянеш на новорічні ялинки, і на душі стає радісно. Та й, зрештою, повітря було тепле, ніжне, навіть духмяне.
“Ніби навесні. Здається, що ми в чарівному саду”.
Але ж тротуар мчав поміж будинків, повз пишно оздоблені вітрини.
Вільна крадіжка
Раптом Марко помітив ще одну химерну річ: у вітринах не було шибок. Може, тому, що тут завжди тепло? Але ж крам покрадуть, це заохочує злодіїв до крадіжки. І ніби на підтвердження його думки, якийсь добродій, проїжджаючи на рухомім тротуарі повз вітрини овочевої крамниці, простяг руку, схопив виноградний кетяг і спокійнісінько почав кидати собі в рот ягоди. Ніхто навіть уваги на нього не звернув.
Невдовзі один поважний дідусь устав з лавки й підступив до краю тротуару, ніби готуючись зійти. Та він не сходив, а пильно дивився вперед, наче когось чи чогось очікував; коли тротуар минав газетний кіоск, дідусь сягнув рукою, схопив на ходу грубий ілюстрований журнал, глянув на дату, щоб не помилитись, а тоді вмостився на своїй лавці, насадив окуляри і, задоволений, почав читати.
“Отакої,— обурювався подумки Марко. — Поглянув навіть на дату, щоб не взяти журнал за минулий тиждень! Невже я потрапив у країну злодіїв? Маркус теж усе бачив і мовчить”.
Поки вони доїхали до ресторану, сталася ще гірша пригода: той самий дідусь, який узяв журнал, знову встав — який непосидючий! — підійшов до Маркуса і, всміхаючись, попросив його:
— Ти, здається, хлопець спритний. Мені кортить закурити сигарету, та, мабуть, не дотягнуся з тротуару. Візьми її мені, прошу, в тютюновій крамниці. Там на вітрині прегарний добір сигар, я це вчора запримітив.
— З охотою, — відповів Маркус. Люди, що стояли поряд, усміхнулися.
— Але будь уважний, — кинув чоловік, який недавно підхопив з фруктової крамниці кетяг винограду. — Не бери ані надто темної, ані надто світлої.
— Дякую за пораду, — відповів Маркус. — Добре, що ви мене попередили, бо я мало розуміюсь на сигарах.
І по тій мові Маркус обернувся, бо вітрина тютюнової крамнички була вже за кілька кроків, простяг руку і схопив не одну, а дві сигари.
— Щиро дякую, — зрадів дідусь.
— Тепер ви зможете вибрати собі до вподоби, — пояснив Маркус.
— Дуже тобі вдячний, — промовив дідусь. Вибравши сигару, він поклав другу в кишеню і сів знову на лавку, на якій залишив був украдений журнал.
Маркові аж дух захопило. Коли вже попав у злодійську зграю, то краще мовчи та диш, наче нічого не помічаєш.
“Розповісти ще встигну”, — подумав він.
— Ми приїхали, — оголосив Маркус.
Вони скочили з тротуару і зайшли в ресторан.
Спершу Марко не помітив нічого особливого: все як у звичайнісінькій римській їдальні. На застелених білими скатертинами столах були навіть квіти, написи на стінах запрошували перехожих: в меню ресторану є страви, що їх деінде не знайдеш.
Слово “платити”
“Сьогодні трифштекс — на короткій шпичці”. “Смажені крани (холодні й гарячі)”. Такі назви аж ніяк не збуджували Маркового апетиту. Але ще дужче він був уражений, побачивши меню — товстенну і важку книгу, схожу на телефонну. Якщо рахувати, що на кожній сторінці вміщалося триста назв, то в меню було зазначено принаймні триста тисяч різних страв. Наприкінці книги були чисті аркуші, на яких відвідувачі могли записувати рецепти страв власного винаходу.
“Візьміть дві пляшкові шийки, — написав якийсь Піпус, — одну негайно викиньте; другу варіть три дні, що три години додавайте п’ятдесят грамів підсмаженої тирси, равликових ріжків, варених виделок, тістечка, трістечка й шкіряного фартуха. Посипайте до смаку товченою крейдою, рінню або цвяхами.
Подавайте на стіл з дрібно покришеними велосипедними шинами. Страва особливо смачна, якщо її покропити зеленим чорнилом для авторучки”.
Марко подумав, що місце такій страві — в помийниці. Але він і слова не сказав, щоб не видатися селюком, який вперше опинився у місті й нетямиться з дива.
Гортаючи далі меню, Марко подумки занотовував найцікавіші страви:
“Свинячі ноги з ключем на клямковій підливі”.
“Ніжки кривоногого столу”.
“Бляха по-циганському”.
“Суп із фаршированою цеглою”.
— А чим вона фарширована? — запитав Марко свого усміхненого супутника. — Я не хотів би, щоб вона була начинена каштановою шкаралупою чи радіолампами. Особливо мені не смакують радіолампи.
Маркуса це не збентежило.
— Фарширована цеглина дуже смачна, — сказав він. — Та я добре розумію, що наше меню тобі не по душі. А от ми призвичаїлися їсти все: залізо, вугілля, цемент, скло, дерево; перетравлюємо цвяхи, молотки, обценьки, навіть телефонний кабель. На нашій планеті все їстівне.
— Дивно, чому ж стоїть ваше місто. Як же ви не поїли будинків разом з дверима й вікнами?
— А де б нам довелося спати? На тарілках або в банках? А гостей приймати у полумисках? — засміявся Маркус і додав. — Ну як, не перехотілося їсти від такого читання?
— Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів’я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.
Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.
Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум’яв його за кілька секунд.
— Треба було замовити квадроштекс, — зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.
Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.
— А хто ж заплатить? — спитав на порозі Марко.
— Заплатить? — перепитав Маркус. — І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?
— О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся, — лукаво всміхнувся наш серенієць. — Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот…
— Заходьте до нас іще, — мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.
— Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях, — ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.
— Не забувайте нас, — попросив робот. — Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.
— Завітаємо сьогодні ж увечері,— пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота.
