Крамниця іграшок
Збентежений Марко позадкував до дверей. Та робот виявився заповзятливим продавцем і не хотів його відпускати.
— Пожалійте мене, — умовляв він. — Візьміть хоч цього циліндра. Ходитимете в ньому до театру.
— Мені треба іграшки, — вперто повторив Марко. Робот глянув на нього докірливо.
— Другий магазин праворуч, — мовив він тремтячим голосом і зник у глибині крамниці. Коли Марко виходив, йому здалося, що хтось схлипує.
У крамниці іграшок було принаймні з десяток вітрин, звісно без шибок. Марко зупинився і з поважним виглядом почав роздивлятися вітрини. Раптом з крамниці вийшов робот, узяв Марка за руку й сказав:
— Будьте ласкаві, заходьте всередину. Побачите, який у нас великий вибір. На вітринах майже нічого немає.
Робот запрошував так наполегливо, що Маркові несила було опиратися.
— Я б хотів що-небудь дешевеньке, — мовив він.
— Це неможливо, — засміявся робот. — У нас усі речі найвищого гатунку. Бачите, крамниця вся вщерть заповнена. А скільки ще у підвалах!
— Але я… — промимрив Марко, — я не маю грошей.
— Певно, що не маєте! — вигукнув ображений робот. — Хіба я не знаю? Вже п’ятдесят років ми продаємо задарма, так, п’ятдесят років, любий мій, не беремо від наших покупців ані шага. Почекайте хвилинку.
І притьмом кинувся на вулицю. Якийсь перехожий намагався з рухомого тротуару схопити автоматичну ляльку, але не зміг дістати. Робот узяв ляльку, наздогнав перехожого, подав її, вклонився і, махаючи на прощання рукою, вигукнув:
— Дякую! Дякую! Приходьте ще! Будемо раді вам прислужитися.
— Хто він такий? — спитав Марко. — Якесь велике цабе?
— Я його не знаю, — відповів робот. — Бачу тільки, що в нього руки короткі.
— Але ж він хотів поцупити ляльку, а ви йому допомогли! Добре ви дбаєте за інтереси фірми…
Робот залився реготом.
— Ви, мабуть, з села, що нічого не тямите. Однак тепер і в селі такі самі крамниці. Ага, розумію: ви той серенієць, про якого передавали вчора увечері по радіо! Яка честь для мене, для нас, для фірми! Дорогий і вельмишановний гостю, ви звідси не вийдете, доки не спорожните всі полиці.
— Я вам кажу, що не маю чим заплатити.
— Заплатити? Чому ж би то ви, приїхавши здалека, мусили платити, коли всі беруть задарма? Ідіть вибирайте.
Марко завагався.
— Вибирайте. Вам до вподоби цей коник-гойдалка?
— Е, ні, дякую! Досить мені цих коників-гойдалок! Якщо ви так уже наполягаєте, то дайте мені електричний поїзд… І ще отой кіноапарат… І ще дайте мені…
Робот, захоплено ойкаючи, бігав по крамниці, хапав речі, на які показував пальцем Марко, і складав йому біля ніг.
— Ось моя адреса, — нарешті мовив Марко, показуючи роботові папірець. — Пришліть усе це до вечора.
— Та візьміть що-небудь іще! Благаю вас, уклінно прошу вас. Беріть оце… і оце… і оце…
— Гаразд, купую все, — сказав Марко. — До побачення. Робот провів Марка на вулицю, допоміг йому стати на рухомий тротуар і поцілував обидві руки.
— Ви принесли мені щастя, — вигукував робот. — У нас так мало купують.
Бажаєте стати імператором?
Добру годину Марко тільки те й робив, що ходив по крамницях і купував. Він був ідеальний покупець: купував одразу по шість фортепіано на превелику радість продавців. Купив навіть автоматичну пральну машину і холодильник, маючи на думці подарувати їх своєму хатньому роботові. Адже це не коштувало ані шага. Аж тепер Марко збагнув, чому вітрини не засклені, чому навіть вітрини ювелірної крамниці не мають шибок і чому ніхто не боронить перехожим брати що завгодно.
— Але припустімо, — сказав Марко роботові-годинникарю, який продав йому задурно чудовий хронометр, — припустімо, що я хочу аж сім хронометрів.
— Я дам вам сім, ба навіть вісім.
— Припустимо, я б захотів забрати всі, що є в крамниці.
— Віддам усі. Але що ви з ними робитимете? Щоб дізнатися, котра година, вам досить одного. На автоматичних заводах, що сховані під землею, одна-однісінька машина за одну мить може зробити мільйон хронометрів. Ви не забагатієте і ніхто не зубожіє, навіть якщо вщерть заповните свій будинок хронометрами. Навіть якщо за обідом з’їдатимете по десятку. Може, скуштуєте одного?
Марко відмовився від такого частування. Та робот наполягав, і хлопець узяв одного хронометра й відкусив ремінець.
— Смачний, — визнав він. — Нагадує суниці.
Але найхимерніші крамнички Марко виявив на бічних малолюдних вулицях. Це були низькі й похмурі склепи — таких багато в наших старовинних містах. Люди зазирали туди рідко. Очевидно, мешканцям не дуже подобався крам, який там продавали.
Це визнав у розмові з Марком робот, який зустрів його на порозі крамнички під вивіскою: “За хвилину станете королем”……
— Сюди ніхто не заходить, — сказав він, журно похитуючи головою. — Хіба забреде вряди-годи який дідусь або селюк.
— А що ви, власне, продаєте?
— Титули, шляхетські титули, військові звання, відзнаки всіх планет, теперішні й минулі. Може, хочете стати сержантом, ерцгерцогом, камергером, адміралом чи імператором Священної Римської імперії? Я згадав цей титул, бо знаю, що ви серенієць: бачив ваше обличчя на екрані телевізора.
Робот пошукав на полиці, витяг звідти сувій пергаменту, гарячково його розгорнув, подивився й скрушно мовив:
— Я поквапився. Титул імператора Священної Римської імперії продано минулого тижня. Тепер я пригадую: його купив якийсь серенієць.
Марко замалим не остовпів.
— Як ви сказали?
— Атож, якийсь землянин. Старший за вас, мабуть, на рік. Цей титул його дуже зацікавив. Він вийшов з крамнички, надягши корону й тримаючи під пахвою документи, що засвідчують його права. Хочете, продам вам титул короля обох Сіцілій. Коли ж вас більше цікавлять військові звання, то подивіться…
І робот показав Маркові гарний позолочений позумент.
— Купіть його, — ви станете заступником командувача і супер-полковником Космічного флоту Брікабраччини — планети, що згоріла кілька тисяч років тому, луснувши, як бульбашка, під час атомної війни. А може, ви волієте мати диплом Першого Штовхача і Святого Казанчика Бесоцького Ерцгерцогства або диплом Кавалера Ордена Бридких і Гарних?
Крамниця новинок
Та Марко вже його не слухав. Він схвильовано думав про те, що Планетою Новорічних Ялинок гуляє ще один землянин. Треба негайно його знайти, будь-що знайти, поговорити з ним, дійти до згоди. Щоб здихатися робота, який продавав титули, Марко погодився купити звання капітана регулювальників руху. Воно принаймні могло знадобитися на Землі.
“Повернуся в Рим, — подумав Марко, — і нехай переді мною виструнчується той поліцай, що не дозволяє нам гратися на площі Святої Марії і мало не щотижня забирає у нас м’яча”.
За капітанське звання він, певна річ, не заплатив ані копійки.
Полегшено зітхнувши, Марко вийшов з цих сумних провулків, куди похмурий світанок зазирав неохоче, немов йому несила було втрапити в ці нетрі. Коли він знову опинився на проспекті, який напередодні дістав назву проспекту Етельредуса Аріфредуса Болатуса, сонце вже височенько підбилося в небі. Марко уважно придивлявся до людей. Може, серед дітей, що гуляли самі або з дорослими, пішки чи верхи на кониках-гойдалках, був той другий “серенієць” — незнайомий землянин, що теж опинився тут якимсь чином. Хто він? Італієць, росіянин, англієць чи, може, єгиптянин? А може, тут є ще й інші земляни. Скільки їх, якого віку?
Продавець титулів не знав того до ладу. За його словами, в крамничці побувало принаймні десятеро землян. Але як ти їх знайдеш? Чи є тут довідкове бюро, де можна про них розпитатися? Ні, нема.
— Зайдіть до Палацу неіснуючого уряду, — порадив був робот. — Та я не пригадую його адреси, до того ж кажуть, що там майже ніколи нікого немає.
Марко схопився за цю нитку, хоч вона була тонка, як павутинка. Вперше Марко почув про те, що на планеті є якась влада, правда, її існування бралося під сумнів. Звідки починати розшуки? Де найбільше надій на успіх? Марко зайшов у “крамницю новинок”, приваблений її багатообіцяючою назвою. Тут продавали різноманітні дива. Приміром, марки з клеєм на “тисячу смаків”: винним для поштових листівок, аґрусовим для листів звичайних, ананасовим для рекомендованих.
Та особливо сподобалася Маркові машинка, що видовжує олівці. Як діє машинка, що застругує олівці, знають усі. А от “видовжувач” вживають тоді, коли з олівця зостався лише оцупок: досить покласти той оцупок у видовжувач, крутнути кілька разів, і олівець знову довгий, новенький, — сідай і малюй. Така машина у Тестаччо мала б великий успіх, і Марко напхав видовжувачами повні кишені.
Робот саме пояснював Маркові, як діє “видовжувач”, коли з гучномовця залунав схвильований голос диктора:
— Увага! Увага! До планети прямує зграя лютих архі-псів. Просимо затулити вуха й чекати сигналу відбою.
— Коли всі затулять вуха, — сердито буркнув Марко, — то як почують сигнал відбою? Чи, може, муніципалітет розішле поліцаїв, і вони щипатимуть людей, щоб відтуляли вуха?
— Пробачте, — сказав робот, почервонівши до останнього сталевого коліщатка, — а ви можете запропонувати що-небудь краще?
Винайдення архімаслаків
Інші покупці так зацікавилися розмовою, що забули затулити собі вуха. А тим часом гавкотнява лунала дужче й дужче: зграя наближалася.
— Невже ви не в змозі уговкати цих тварюк? — мовив Марко. — Це архіпси? Та дайте їм архімаслаків і побачите, що за десять хвилин вони ладні будуть вам руки лизати.
Слухачі захоплено загомоніли:
— Архімаслаки! Він сказав: архімаслаки.
— То й справді, як ми про це самі не подумали? Робот схопив Марка за руку.
— Ходіть, будь ласка, до директора крамниці.
— Та я ж його не знаю! — заперечував Марко. — Я сказав просто так.
— Ні, ні, прошу, ходіть. Ваша думка дуже слушна. Генеральний директор був теж у захваті. Він схопив телефонну трубку й негайно дав наказ:
— Алло! Це підвідділ 45557? Припиніть роботу, незабаром отримаєте креслення архімаслака. Маєте виготовити мільйон штук. Замовлення важливе й термінове.
Хтось втиснув Маркові в руку олівця.
— Накресліть архімаслака.
Марко ладен був признатися, що вміє малювати тільки чоловічків на стінах, проте взявся ревно до роботи, щоб не осоромити старої планети Серени. Зрештою він намалював щось таке, що скидалося на костомаху, вкрадену бездомним псом у різниці Тестаччо, і сміливо показав свій малюнок. Часом самовпевненість важить більше, ніж будь-що інше. Модель архімаслака зустріли оплесками і вигуками захоплення.
“Невисокі у вас вимоги”, — подумав Марко. На Землі він би захворів, щоб не нести такий малюнок до школи. Та ці думки він залишив при собі й вийшов разом з усіма на просторий майдан, де сотні роботів з блискавичною швидкістю споруджували ракетну установку, задуману і виготовлену за кілька секунд. Чекати довелося недовго. Щойно в небі над містом з’явилися перші архіпси, шугаючи крізь кольорові хмари, звідки дощем посипалося конфетті, як із підземних заводів прибув перший архімаслак.
“Така костомаха, — подумав Марко, вражений її розміром, — ощасливила б усіх собак Рима, ба і всієї Центральної Італії. Чудова костомаха!”
І правда, за його кресленням зробили щось незвичайне: величезну костомаху, завбільшки з Колізей[8]. Одне слово, архімаслак.
Коли костомаха, що її послали в небо роботи-артилеристи, майнула над дахами й полетіла до архіпсів, ті на мить розгубилися, потім перестали гавкати, накинулись на здобич і заходилися її гризти, скавулячи від великої втіхи.
Пам’ятник Маркові
— Гризіть, гризіть, — вигукнув у захваті директор крамниці. — Вас чекає несподіванка: таку костомаху не можна згризти, її вистачить одній парі та їхньому потомству аж до сьомого покоління.
З глибин Всесвіту, гавкаючи, вилітали нові зграї напасників. А назустріч їм із землі летіли нові черги архімаслаків. Настала тиша. Декотрі архіпси, щоб зручніше поласувати, сідали на дахи, інші примостилися у міських садах, на тротуарах, і діти могли безкарно смикати їх за хвости. Архіпси навіть на те уваги не звертали.
Досить було кількох сотень архімаслаків, щоб утихомирити принаймні десять тисяч напасників. А коли було закинуто архімаслаків на більшу висоту, то архіпси залишили місто й подалися у космічний простір, обсмоктуючи й гризучи свою здобич, цмокаючи язиками й помахуючи хвостами. Здавалося, що вони зовсім розучилися гавкати.
Марка вітали з перемогою.
— Пам’ятник! Пам’ятник йому! — закричали ентузіасти.
— Гайда до Зимового саду! Всі до Зимового саду вшанувати звитяжця!
Марко радий був би уникнути цих урочистостей, та голос його потонув у загальному галасі. Довелось йому по-філософському змиритися. Сидячи на плечах своїх шанувальників, Марко перетнув квартал і побачив віллу, оточену височенним муром. На хвіртці був напис: “Зимовий сад”, а поруч висіла табличка: “Одягальня ліворуч”.
Забігаючи наперед, розповімо коротко про Зимовий сад.
На планеті, як ми вже казали, панувала вічна весна. Спеціальні машини, про які ми не будемо розводитися і яких, зрештою, Марко ніколи не бачив, бо діяли вони у підземеллі або на далеких космічних станціях, підтримували сталий клімат, регулюючи вітри, опади та інші атмосферні явища відповідно до штучного календаря, куди природа не мала права пхати носа.
Звичайно, весна — найкраща пора року. Але зима теж має свою красу. А гаряче літо з палким сонцем, від якого смаглявіє шкіра і стає так приємно купатися в морі? І нарешті є люди спокійної вдачі, схильні до споглядання і роздумів, які не можуть жити без осені. А через те, і також з деяких інших міркувань, в одній зоні планети підтримувався постійно осінній клімат. На узбережжі майже скрізь стояло літо, без громовиць, без хмар. А в центрі міста був просторий Зимовий сад, який посипають щодня свіжим снігом, із закрижанілими озерцями для ковзання, з справжніми бурульками на деревах (звісно, дерева ті були, як і всюди, новорічні ялинки). Біля входу до Зимового саду у величезному критому передпокої містилася “одягальня”. До послуг відвідувачів були плащі, кожухи, чоботи, калоші. Заходячи в сад, відвідувач брав з вішалки все, що треба і що було йому до вподоби, а виходячи, вішав на місце. Одне слово, все робилося навпаки.
Загорнувшись у теплий білий кожух і взувшись у хутряні чоботи, Марко в супроводі юрби зійшов на вершечок пагорба, з якого, радісно вигукуючи, мчали на санчатах діти. Десятеро добровольців великими лопатами нагорнули купу снігу і за кілька хвилин виліпили пам’ятник, на якому був зображений Марко: одну ногу він поставив на поваленого архіпса, а в піднесеній руці тримав архі-маслака. На постаменті пам’ятника губною помадою було написано: “Маркові-серенійцеві, переможцю архіпсів, винахідникові архімаслаків”.
Хтозна-звідки взявся оркестр і заграв урочистий гімн. А тоді, заплескавши в долоні, юрба поставила Марка на пам’ятник поруч із сніговим Марком і, жваво обговорюючи подію, почала розходитися.
— Чи ти ба! — мовив здивовано Марко. — Свято вже скінчилося.
Озирнувшись навколо, Марко переконався, що його пам’ятник не самотній: у цьому дивному пантеоні просто неба стовбичило ще десяток снігових статуй, непорушних і мовчазних. Декотрі почали танути: одній бракувало носа, на іншій напис спливав водою. А з одної статуї скотилася голова, і ніхто не думав поставити її на плечі.
Марко вже почав був міркувати про те, яка то скороминуща річ слава, аж раптом його гукнув чийсь веселий голос. Назустріч йому біг Маркус.
— Як справи? — крикнув хлопчина, ліплячи сніжку. — Я бачу, ти сам умієш за себе дбати. І навіть пам’ятника заслужив!
З тими словами Маркус націлився і шпурнув сніжку межі очі сніговому Маркові.
— В мою статую! Ти не міг вибрати іншу?
— Однаково хлопчаки закидають її сніжками. То краще нехай перший у неї кине твій друг.
Марко зійшов з постаменту.
— Чому ти мене покинув?
— Справи, — відповів Маркус, здвигаючи плечима. І, ніби кваплячись змінити розмову, додав: — Я ще пам’ятника не заслужив.
— У нас пам’ятники роблять тільки мертвим, — сказав Марко. — І не з снігу, а з бронзи, мармуру. Споруджують їх на площах, на вулицях.
— Вони там усім на заваді,— зауважив Маркус. — Мені до вподоби наші снігові пам’ятники: стоять вони недовго і поступаються місцем іншим. Зрештою, яка радість мертвому, коли йому поставлять пам’ятник? Якщо йому спорудять пам’ятник за життя, це його потішить, хай навіть той пам’ятник стоятиме недовго.
