Переслідування
Того дня Маркові довелося чимало походити. Вони з Маркусом побували в ресторані, зайшли в зоологічний сад, який Марко охрестив “зоонелогічним”, бо там леви й тигри походжали межи людьми, а крокодили плавали разом з лебедями та дітьми у прозорому ставку. Кліток не було навіть сліду. Марко спробував був допитатися Маркуса, куди той ходив уночі, але друг відповідав ухильно. Він запитав про інших серенійців, які гостювали на планеті, але Маркус і пари з уст не пустив. Тож не диво, що Марко спохмурнів. Уся та загадковість його пригнічувала. Рішучість за всяку ціну розкрити таємницю подорожі зріла в ньому, як овоч, що рано чи пізно має достигнути. “Цієї ночі,— подумав він, — я не склеплю очей”.
Коли по вечері вони вернулися в будиночок на вулиці Серени, Марко ледве позирнув на гору пакунків, що їх надіслали різні крамниці, де він уранці скуповувався. Не слухаючи балачок домашнього робота, який по телевізору бачив перемогу над архіпсами в усіх подробицях, Марко сказав, що піде спати. Подався він у свою кімнату, змінив червону піжаму на жовту, ліг у ліжко й погасив світло. На ніч Марко прочинив двері до сусідньої кімнати і через шпалеру спостерігав за Маркусом, що лежав, читаючи книжку. Незабаром Маркус позіхнув, згорнув книжку і простяг руку до вимикача. У темряві було чути, як він умощувався на ліжку. Тоді Марко тихенько встав і підкрався до дверей, прислухаючись до Маркусового спокійного дихання. Вклавшись на підлозі, Марко вирішив, що не дозволить Маркусу знову його кинути.
Двері тихенько стукнули, Марко здригнувся і протер стомлені очі. Мабуть, він заснув, але чи давно? Маркусового дихання не було чути. Він прожогом кинувся в сусідню кімнату, ввімкнув світло і, побачивши порожнє ліжко, побіг вниз сходами. Коли він вискочив на вулицю, Маркус уже від’їхав метрів на сто рухомим тротуаром. “Цього разу ти від мене не втечеш”, — зрадів Марко, стрибаючи й собі на тротуар.
Палац неіснуючого уряду
Женучись за Маркусом, він попав у ту частину міста, мабуть, найстаровиннїшу, якої ще не знав. У стародавніх кам’яних мурах видніли освітлені вітрини. Тут і там височіли похмурі вежі, і звеселяли їх тільки поодинокі ялинки, що сяяли лампочками між зубцями. Весняне повітря не пасувало до вузеньких вуличок, мовчазних провулків. Мури випаровували вологу, на губи Маркові впала крапля з ринви, але вона мала смак наливки, хоч і тхнула цвіллю.
Марко скрадався попід стінами. Однак Маркус ні разу не оглядався: може, не знав, що за ним слідкують, чи те йому було байдуже. Раптом він зник у темному під’їзді.
“Палац уряду”, — прочитав Марко на мармуровій табличці, що облупилася від часу. А хтось дописав вуглиною “неіснуючого”. Ні вартового, ані сторожа. З напівтемного вестибюля нагору спиналися сходи; там лунали Маркусові кроки, єдина ознака життя.
Маркове серце калатало, але він сміливо побіг угору сходами. Раптом хлопець зачепився за щось ногою і помітив чоловіка, що сидів на сходинці.
— Обережніше! Носить тут тебе лиха година, — забуркотів той роздратовано.
— Вибачте, — прошепотів Марко. — Прошу вас, вибачте мені.
— Та нічого, — відповів чоловік уже лагідніше. — Звертайся до мене на “ти”.
— Але ж я з вами не знайомий.
— Ну, якщо заважає тільки це, то можу відрекомендуватися. Я голова уряду. Знаєш, що я надумав? Піти додому.
Марко стояв ні в сих ні в тих біля того дивного чоловіка. У темряві хлопець не міг навіть роздивитися, чи старий він, а чи молодий.
— Я оце йшов на засідання, — провадив далі голос, — як у голову мені залетіла цікава математична задача. Отож я сів отут і міркую, як її розв’язати. Тут так тихо! Мені перехотілося йти на засідання. Жаль мені своїх колег, та доведеться їм вибрати нового голову. Я йду у відставку з математичних причин.
Посміюючись, він підвівся, обтрусив з піжами куряву, поплескав Марка по щоці й подався вниз сходами.
— Пробачте, — промимрив, зважившись, Марко, — якщо ви голова уряду, то знайомі з моєю справою. — Я з Рима, міста на Землі,— даруйте, на планеті Серені. Я б хотів знати, чи…
— Авжеж, пригадую, твоя справа була на порядку денному. Та не журися: вона буде вирішена. Зачекай трохи. Мені треба свою справу впорати. Математика — наука поважна.
І зник унизу.
Прем’єр Маркус
Маркові не лишалося нічого, як бігти далі за Маркусом, що його він, на велику досаду, пустив з очей. Нагорі йшов ряд яскраво освічених покоїв з великими картинами на стінах. Може, це був музей, а може, занедбаний палац. Куди вели десятки цих зачинених дверей? Хлопець обережно розчинив одні, потім другі. Прочинивши треті, він ураз відступив: посеред кімнати стояв стіл на ніжках з кінськими підковами, за столом сиділо чоловік десять і серед них Маркус. Він саме говорив. Марко залишив двері прочиненими і почав дослухатися.
— Відкладати засідання ми не можемо, — казав Маркус. — Якщо голова уряду не прийде, призначимо когось іншого.
— За місяць це буде п’ятий, — весело докинув чийсь басовитий голос. — Куди вже далі? Охочих на урядові посади стає менше й менше. Приміром, візьміть міністерство фінансів: уже два місяці шукаємо керівника — ніхто не хоче бути міністром. Кого тільки не просили, всі кажуть, що ніколи, — роботи, мовляв, багацько. А самі, глянеш, — гуляють у шахи з роботами або машини якісь винаходять, або ще, чого доброго, йдуть у “Бий, ламай” стіни розвалювати.
— Правду кажуть люди, що ми — неіснуючий уряд, — озвався хтось інший. — Кому потрібний уряд, коли все робиться без вказівок.
— Є справи, які треба вирішити.
— Люди навчилися вирішувати все самі і роблять це чудово.
— Я згоден з вами, — мовив Маркус, — але ж не можемо ми розглядати справу серенійців на площі.
— А чому-бо ні? Зрештою, чому б не взятися за це тобі, а ми своє діло робитимемо? — сказав веселий голос. — Та й, зрештою, раз уже про це йдеться, чому тобі не стати головою уряду? Ти молодий, маєш багату уяву, буде з тебе чудовий прем’єр.
За столом залунали бурхливі оплески.
— Ухвалено одностайно, — закричало кілька голосів.
— Але ж я…
— Ніяких “я”, тебе обрано, ти порядкуй.
— Гаразд, — твердо сказав Маркус. — Але за однієї умови: справу Марка розглянемо зараз. Я згаяв усю минулу ніч і половину дня на те, щоб скликати засідання уряду. І коли вже всі поприходили, то нумо до діла братися. Тим паче, що не можна гаяти часу. До світанку справу треба якось залагодити.
— Нащо так квапитися?
П’ятий “Г”
— Тому що Марко залишив Серену ввечері 23 жовтня за серенійським календарем. Через кілька годин там настане ранок 24 жовтня, і всі помітять, що хлопець зник, якщо ми не відпустимо його зараз. — Марко аж затремтів. У залі настала тиша. Потім хтось попросив Маркуса зробити доповідь.
— Як вам відомо, — почав Маркус, — останнім часом серенійці сягнули в астронавтиці далеко вперед. Є всі підстави вважати, що за кілька десятиріч, мандруючи космічними просторами, вони втраплять до нашої планети. З якими намірами вони прилетять? Чи з дружніми, — щоб заприязнитися з нами, поважаючи наші звичаї, чи з ворожими, — щоб поневолити нас і загарбати все наше добро? Як самі добре знаєте, це питання обговорювалося в уряді,— я в ту пору ще з пелюшок не виріс, — та чи то з лінощів, чи, може, з нерозважливості уряд не вжив аніякісіньких заходів. Нам би тоді відрядити на Землю посланців, але ми того не зробили. Нам би зайти в стосунки з земними урядами, але наш неіснуючий уряд злякався, що їх так багато. На щастя, не збайдужіли ми.
— Хто “ми”? — запитав чийсь Оспалий Голос.
— Ви про те не знаєте, бо стали міністром тільки вчора ввечері. Ми — це учні п’ятого “Г” класу дві тисячі триста сорок п’ятої школи. Нікому ані слова не кажучи, ми самі склали план. Тоді неіснуючий уряд раптом заворушився, і закортіло йому взяти ту справу в свої руки. Ну, що ж, будь ласка, беріть, керуйте.
— Та про яке йдеться керівництво? Про яку справу? Поясніть мені, ради бога, — залящав Оспалий Голос.
— Чудова ідея, — сказав Веселий Голос. — Молодчаги школярі! Вони зміркували так: серенійці прибудуть сюди десь років через двадцять. Отже, тогочасні дослідники, космонавти, фізики, генерали, голови урядів ще навчаються в початковій школі, так само, як і ми. З ким же нам доходити згоди? Не з урядами, що на той час зміняться, а з п’ятим “Г” в Токіо, з п’ятим “Г” в римському передмісті Тестаччо, з п’ятим “Г” в Гавірате тощо, — ці шибеники чудово знаються на серенійській географії. А що ми колись із простоти душевної заклали в наших школах лабораторії астронавтики, обслужувані першокласними електронними роботами, то наші дітлахи почали виробляти космічні коники, дуже схожі на коників з пап’є-маше, які користуються на Землі великим попитом, бо тамтешні діти люблять ними гратися.
“Не так уже й люблять”, — пробурмотів Марко, вдаючи, що йому байдуже до тієї історії. Насправді ж він слухав, затамувавши подих, як слухають змалечку чарівну казку.
Троянські коники
— Ці коники, — провадив далі Веселий Голос, — таємно перепроваджено в крамниці Серени. Хлопців, яким випадає такий подарунок, вмить закидає на нашу планету, і вони, так принаймні ми гадаємо, стають нашими друзями. Коли їхнє космічне виховання завершується, ми їх пересилаємо на Землю. Наші дітлахи з п’ятого “Г” вважають, що таким чином заклали підвалини миру в усьому космосі. Вони присягаються, що через двадцять років наші нинішні гості прибудуть сюди ознайомлені з нашими звичаями: вмітимуть їздити на рухомих тротуарах, їсти наші квадріштекси і купувати задурно в наших крамницях. І що найважливіше — вони прибудуть як друзі. Принаймні ми цього сподіваємося.
— А цей план міжпланетного виховання, — спитав Оспалий Голос, — він справді здійснюється?
— Звичайно, — відповів Веселий Голос. — Серенійці попадають до нас час від часу. Наші діти ними опікуються, водять їх повсюди, одне слово, виховують…
— А потім пускають?
— Авжеж.
— Стривайте, — втрутився Маркус, що здавався найповажнішим і найобізнанішим серед того гурту. — Відпускаємо гостя лише тоді, якщо він щиро з нами заприязниться. В іншому випадку ми його затримуємо. Щоправда, таких випадків досі не було. А чи знаєте ви, скільки серенійців прибуває до нас щомісяця? Принаймні сто тисяч.
— Ви аж надто пожвавили торгівлю кониками на Серені,— зауважив Веселий Голос. — Адже, самі знаєте, там за них доводиться платити.
— А тепер, — провадив далі Маркус, — треба з’ясувати, чи можемо ми відпустити Марка, а чи затримаємо його як заложника. Сам я не берусь те вирішувати.
— Але ж ти знаєш його краще за нас, — сказав хтось. — Іспит з архіпсами він склав на “відмінно”.
— Який іспит? — спитав Оспалий Голос. — Я вже вдруге чую про цих архіпсів.
— Щастя ваше, що ви про них тільки чули, — зауважив Веселий Голос. — Ми влаштували нашому юному гостеві невеличкий іспит, щоб дізнатися, чи здатний він забути дієслово “вбивати”.
— Даруйте, я не розумію.
— Певна річ, “вбивати” — одне з тих давніх слів, які ми зберігаємо в урядовій концелярії, бо в словниках їм нема місця. Це такі слова, як “убивати”, “ненавидіти”, “війна” та інші, усіх я й не пригадаю. Задля нашого гостя ми влаштували напад архіпсів, і він добре впорався з ними.
— Це вже двохсотий серенієць, що винайшов архі-маслаки… — зауважив один міністр.
Марко за дверима зашарівся. Він хотів був розгніватися, та не зміг. На свій подив, він збагнув, що зашарівся не з досади, а від задоволення, бо успішно склав іспит, який йому влаштували без його відома.
Тікай, Марку!
— Він хлопець добрий, — провадив Маркус, — хоч і приховує свої почуття. Він ладен жартувати навіть на похороні. Та ця риса властива всім римлянам, принаймні так нас учили в школі. Вони звикли ховати свою справжню вдачу під непривабливою машкарою, і, щоб їх справедливо оцінити, треба заглянути глибше.
Марко знову спаленів. Йому здалося, що ніколи ще він так не любив свій рідний Рим, своє рідне Тестаччо, його буркотливий і добрячий люд, як цієї миті. Аби можна було, то він кинувся б Маркусові на шию. Та голову йому затуманили інші, тривожні думки, що плинули, як хмари в піднебессі.
— Проте я не знаю, — сказав Маркус, — чи збагнув він усе значення тої подорожі. Можливо, якби він був на кілька років старший…
“Чи ти ба, який старий дідуган знайшовся, — пробурмотів Марко. — Подумаєш, став головою неіснуючого уряду і вже задер носа”.
— Отже, якщо я правильно зрозумів, — втрутився чийсь голос, — ти пропонуєш його затримати на кілька років. Яких років, наших чи земних?
Марко підплигнув, немов його скорпіон ужалив.
— Е, любі друзі,— сказав він сам до себе, — не вам це вирішувати…
І, не дослухавши суперечки, проскочив через ряд покоїв і гайнув униз сходами.
У під’їзді він знову наткнувся на колишнього голову уряду, що стояв на порозі й чухав потилицю.
— О, це ти, малий серенійцю! Ти, здається, поспішаєш. Тьху! Я ще й досі в урядовій палаті! За цими математичними задачами забув, де я і що я. Та зараз я таки піду додому…
Марко обминув його й побіг далі, захекавшися з хвилювання. Він мало не заблудився в завулках старого кварталу, та зрештою вибрався на проспект, а там уже знав, куди податися.
Біля рухомих тротуарів довгими рядами стояли коники-таксі. Марко сів верхи на одного і нечутно помчав, тримаючись середини вулиці, щоб ніщо не стояло на заваді.
Ліворуч і праворуч назустріч йому бігли дві миготливі стіни ялинок, святкових вітрин. Але жалкувати й розмірковувати вже було пізно. Ось і низька, осяйна будівля аеропорту. Тільки тоді, коли Марко поставив свого коника-гойдалку біля тротуару й ступив на землю, перед ним виринуло питання: “Що ж далі діяти? Як знайти космічний корабель, що відлітає до Сонячної системи?”
Раптом йому сяйнула думка. І Марко спитав робота, що чистив копита космічному кораблеві:
— Пробачте, чи не скажете мені, де партія коників, що їх одправляють на Серену?
Робот глянув на нього здивовано.
— Ти часом не з п’ятого “Г”?
— Атож, я маю важливе доручення.
— Мені дуже шкода, — сказав робот, — але партію вже виряджено. Наступний політ через тиждень…
— Еге ж, — поспіхом мовив Марко, — я це знаю. Але я гадав, що… Я переплутав день… Який сьогодні день?
— Сьогодні Різдво, як завжди, — відповів збентежений робот. — Ти, може, заслаб?
— Атож, здається, я таки, заслаб, — відповів Марко. — Коли маєш важливу справу то нічого вилежуватися. А я, мабуть, проспав цілісіньку добу, і в голові мені все переплуталося.
Марко подався геть якомога швидше, а робот знову взявся до роботи, похитуючи головою, — очевидно, ця розмова зовсім збила його з пантелику.
Марко сповільнив ходу. Від самої думки, що доведеться чекати ще тиждень, а може, й тоді не пощастить сховатися на космічному кораблі, що відлітатиме на Землю, йому аж ноги підломилися.
Тієї миті озвався гучномовець аеропорту:
— Марку, Марку, Марку, серенійцю! Увага! Увага! “Мене шукають! Куди сховатися? Що діяти?”
Коло нього простяглася доріжка космічного аеропорту, довжелезна й яскраво освічена. Здоровезні міжпланетні коні нечутно приземлялися і здіймалися. Серед тієї мертвої гнітючої тиші знову пролунав голос:
— Марку! Марку! Марка-серенійця просимо зайти в сорок п’ятий ангар.
Сорок п’ятий ангар
Оголошення повторили ще кілька разів, відтак гучномовець замовк. Пригнічений, готовий скоритися долі, Марко попрямував до цілої низки ангарів, що облягали аеропорт з одного боку. Ось двадцять восьмий, тридцять п’ятий… Нарешті сорок п’ятий ангар. Дивно, — двері зачинені. Двері сорок четвертого та сорок шостого були відчинені, всередені метушилися роботи й космонавти.
“Певне, я не дочув і переплутав номер”, — прошепотів сам до себе Марко, торкаючи ручку дверей. Він був певний, що їх замкнено, але вони легенько розчинилися. Відважившись, Марко зайшов у ангар і причинив за собою двері.
— Я тут принаймні сховаюся, — мовив він. — А потім побачимо.
Марко дістався навпомацки в куток. Та зненацька його пальці намацали гладеньку поверхню… Запахло фарбою, простою земною фарбою. Хлопець облапав усе тіло, намацав продовгувату голову, попущену вуздечку… Він ладен був присягнути, що це його коник, той самісінький, що йому дідусь — ой не треба було, дідусю! — подарував на день народження.
— Невже це він? — прошепотів Марко.
