Частина перша
Розділ перший
Синьйора трохи не баронеса
Фея була вже немолода, але знатна і дуже гарно вихована, чемна синьйора — майже баронеса.
— Люди звуть мене просто Феєю, і я згоджуюсь, бо треба якось терпіти цих невігласів. А все ж я трохи не баронеса. Це всі порядні люди знають, — бубоніла стара сама до себе.
— Таки так, ви — синьйора баронеса, — підлесливо вторила їй служниця.
— Насправді я зовсім не баронеса, але різниці, власне, ніякої немає. Як ти гадаєш?
— Авжеж, немає, синьйоро баронесо, — підтвердила служниця.
— Отож ця різниця така мізерна, що й не побачиш. Усі порядні люди її не помічають. Та облишмо це… Он ще стільки роботи!
Ця розмова точилася новорічного ранку. Цілісіньку ніч стара Фея та її служниця літали над містом, розвозячи дітям новорічні подарунки. Вони тільки що влетіли до господи, і на одежі в них ще не встиг розтанути сніг та крижані бурульки.
— Розтопи в грубі! — наказала Фея. — Треба якось обсушитися, і прибери мітлу. Одгасали ми чимало цієї ночі, чи не за цілий рік. Та й вітрюга ж був — до кісток проймав.
— Ще б пак: літати в таку хурделицю на якійсь чортовій мітлі. І чому стара навіть у добу авіації не може розлучитися зі своєю мітлою? — бубоніла невдоволено служниця, ставлячи мітлу в темний закуток. — Я вже так простудилася, що ледве дихаю. Скрізь на кольки бере…
— Завари-но мені густої ромашки!.. — гукнула Фея, одягаючи окуляри і вмощуючись за письмовий стіл у старе, оббите чорною шкірою крісло.
— Зараз, пані баронесо! — пискнула служниця, мов простуджена миша.
Стара Фея вдоволено позирнула на неї крізь окуляри. “Хоч сама й грубувата, — подумала про служницю Фея, — та добре засвоїла правила гарного поводження і вміє триматися при такій синьйорі, як я, — трохи не баронесі. Пообіцяю їй набавити платню! А там хай жде. У мене, звичайно, обіцянка-цяцянка”.
Ніде правди діти: Фея була таки скупенька, хоч і знатна й гарно вихована. Двічі на рік вона обіцяла старій служниці збільшити платню, але далі обіцянок не йшла. Служницю, проте, не тішили слова, вона воліла чути брязкіт червінців. Якось у служниці навіть вистачило мужності сказати про це синьйорі баронесі. Стара Фея аж скипіла від обурення:
— Все гроші та гроші! Оці селюки тільки й знають, що мріяти про гроші! І коли вже ти перестанеш думати вголос! Доки тобі про це нагадувати? Мабуть, не навчити тебе шляхетних манер — як і ослів цукром не нагодувати…
Фея зітхнула і знову ткнула носа в свої рахункові книги.
— А втім — ще побачимо, — додала вона. — Надій малувато, цього року справи йдуть погано, грошей обмаль. Ще б пак! Усім хочеться гарних подарунків од Феї, а як справа дійде до грошей — тут і починається: годують обіцянками, просять видати в борг, неначе їм Фея — багата ковбасниця. А виканючать іграшки — тільки й бачили їх… Та, зрештою, я не смію сьогодні нарікати: адже всі іграшки, що були в крамниці, я порозвозила, і треба буде занести з комори нових.
Фея згорнула свою рахункову книгу і заходилася розпечатувати листи, які вона вибрала з поштової скриньки, повернувшися з нічної подорожі.
— Ось як! — буркнула вона. — Так і знала… Я розношу в таку негоду подарунки, марную своє здоров’я, а вони ще носом крутять. Бач, йому не до вподоби дерев’яна шабля, захотів пістоля! А чи знаєш ти, що пістоль коштує на тисячу лір більше? Гм… диви, а цьому заманулося літака! Та його ж батько якийсь нещасний швейцар помічника кур’єра одного службовця лотереї і на подарунки дав усього триста лір. А що я могла подарувати хлопцю на триста лір?
Фея жбурнула листами в скриньку, скинула окуляри й гукнула:
— Терезо, ромашка закипіла?
— Зараз несу! Несу, синьйоро баронесо!
І стара служниця увійшла до кімнати, несучи в руках склянку з окропом.
— Ти капнула сюди рому?
— Я влила аж дві ложки!
— Нащо так багато, вистачило б і півтори. Тепер розумію, чому в пляшці скоро дно буде видно. А купили повну-повнісіньку тільки чотири роки тому!
Ковтаючи окріп, мов холодну воду (а так роблять усі старі панії, які, до речі, вважають, що й ми з вами спроможні пити окріп), Фея никала по своєму малесенькому царстві. Вона зазирала в кожен куточок, нишпорила в кожному закамарку крамниці та кухні, навіть під сходами, що йшли на горішній поверх, де була її спальня. Темна крамниця здалась їй пусткою: спорожнілі вітрини були затулені знадвору залізними шторами; на полицях валялися тільки порожні коробки з-під іграшок та обгортковий папір. Двері, через які вносили іграшки з двору, були на засуві.
— Знайди-но ключа від комори і візьми свічку, — звеліла Фея, — треба занести сюди нові іграшки.
— Невже ви, синьйоро баронесо, будете працювати і на ваше свято?
— А хіба на свято не треба їсти? — озвалася Фея.
— Та сьогодні ж ніхто не прийде купувати подарунків. Адже новорічна ніч, Ніч Феї, вже минула…
— Либонь, так, але до наступної новорічної ночі залишилося всього триста шістдесят п’ять днів…
Мабуть, доречно буде вам сказати (бо ви навряд чи знаєте це), що Феїна крамниця іграшок була відчинена цілий рік. У вітринах ніколи не гасло яскраве світло, тому дітлахи мали досить часу, щоб придивитися і вибрати ту чи іншу іграшку, а батьки за цілий рік, в свою чергу, могли також якось на ту іграшку стягтися. І ще ж (на Феїне щастя) щодня в когось бувають іменини. А яка дитина в свій день народження не чекає подарунка? Тепер ви знаєте, що робить стара Фея від 1 січня аж до 31 грудня кожного року? Сидить у своїй крамниці, причаївшись за вітриною, та вичікує покупців, а надто — цікавих дітей. З їхнього виразу обличчя вона зразу догадується, сподобалася їм іграшка чи ні. І коли якась цяцька дітям не сподобається, Фея негайно поставить на її місце іншу.
Принаймні так було, мої любі, як я ще був малим. А тепер хтозна, чи є ще у Феї та крамничка, де у вітринах повнісінько заводних поїздів, ляльок, собачок, рушниць, червоношкірих індіанців, пістолів? Я ще добре пам’ятаю ту крамничку Феї. Скільки я вистоював там, притиснувшись носом до шибки вітрини й перераховуючи іграшки! Та щоб перерахувати їх усі, треба було мати багато часу, а в мене його було обмаль, бо мама наказувала не баритися з молоком. Так я жодного разу й не перерахував їх…
Розділ другий
Вітрина заселюється
Комора була зразу ж під крамницею — в підвалі, і Феї з служницею довелося разів двадцять крутнутися по сходах сюди й туди, щоб наповнити новими іграшками вітрину та полиці.
Тереза втомилася вже на третьому рейсі.
— Синьйоро баронесо, — заблагала вона, ставши посеред сходів і визираючи з-під в’язки ляльок, яку несла на собі, обережно підтримуючи руками, — синьйоро… у мене серце так калатає…
— Це ж добре, моя голубко, дуже добре, — відповіла на те Фея. — Якби воно перестало калатати, ти б померла.
— У мене ноги болять, синьйоро баронесо…
— Залиш їх на кухні, хай спочинуть, — щоб носити, потрібні тільки руки…
— Синьйоро баронесо, мені вже дихати не дає…
— Хто, я не даю?
Фея і справді ніколи не втомлювалась. Дарма, що старенька, вона не ходила, а стрибала по східцях, немов у неї в підборах були пружини. І, літаючи, як вихор, ще й вела різні підрахунки.
— Ці червоношкірі індіанці дають мені прибутку щонайменше по двісті лір кожен. А може, навіть по триста. Зараз індіанці в моді, як ніколи. А ось цей електричний поїзд — хіба ж не дивина! Як ти гадаєш, Терезо? Я назву його Голубою Стрілою. Слово честі, кину торгувати, якщо діти не їстимуть очима цю іграшку з ранку до вечора…
Голуба Стріла й справді була поїздом небаченої краси. Цей поїзд складався з кількох предметів. Насамперед з локомотива, який мав стільки коліс, що й не порахувати. А ще ж вокзал, два шлагбауми, будки стрілочників… Були також і Начальник Вокзалу, Машиніст та Начальник Поїзда в окулярах — все як і має бути на справжній залізниці. Але, пролежавши багато місяців у темній комірчині, електричний поїзд увесь припав порохом. Та коли Фея гарненько витерла його з усіх боків ганчіркою, блакитна фарба заясніла на ньому, як вода в альпійському озері. Не тільки поїзд, але й Начальник Вокзалу, Начальник Поїзда та Машиніст були блакитні.
Фея змела порох з очей Машиніста, і він зразу ж заговорив.
— Нарешті я бачу! — роззирнувшись, вигукнув Машиніст. — У мене таке враження, ніби я не один місяць пролежав під землею. То коли ми від’їжджаємо? Я готовий…
— Стривай, стривай! — втрутився Начальник Поїзда, протираючи свої окуляри хустинкою.. — Без мого наказу ніхто нікуди не поїде…
— Ви перш полічіть нашивки на своєму береті,— втрутився ще чийсь голос, — тоді знатимете, хто тут дає накази.
Начальник Поїзда порахував нашивки спочатку на своєму береті (їх було чотири), а потім на береті начальника Вокзалу (у того було на одну більше). Тоді Начальник Поїзда зітхнув, заховав свої окуляри і принишк. А Начальник Вокзалу почав діловито походжати біля поїзда, даючи шляховим жезлом знак “готуйся вирушати”. Поруч, на привокзальній площі, стояв вишикуваний полк олов’яних солдатів на чолі з Полковником та полковий духовий оркестр. Праворуч від них була розташована артилерійська батарея на чолі з Генералом, який аж трусився, так йому кортіло пальнути з усіх гармат.
За вокзалом простягався зелений вигін, де були розкидані круглі горби, схожі на височенні паляниці. Поміж горбів стояли табором індіанці, гуртуючись навколо свого вождя Срібної Пір’їни. На вершинах цих горбів чатували на конях ковбої, тримаючи напоготові свої ласо.
Над будинком вокзалу, якраз посеред вітрини, гойдався на шнурку літак, з якого виглядав Пілот. Але мушу вас попередити: це був лише Сидячий Пілот, бо на фабриці його пригвинтили до сидіння. Поруч з літаком висіла червона клітка з Канаркою, чи точніше — з Жовтою Канаркою. Досить було кому-небудь погойдати цю клітку — і Канарка починала щебетати. А ще у вітрині було дванадцять різних Ляльок, Жовтий Ведмідь, ганчір’яний собачка на ймення Курдуплик, а також коробочка з олівцями, ящичок з інструментами, деталями та роботами, гарненький театр з трьома Ляльками-Артистками і трищогловий Вітрильник. По капітанському містку цього Вітрильника нервово походжав Капітан, якому через неуважність замалювали чорною фарбою тільки півбороди. Тому він, щоб не стати посміховищем, старанно ховав свою безбороду частину обличчя.
Начальник Вокзалу і Капітан Півбороди вдавали, ніби не помічають один одного. Проте з усього було видно, що вони от-от почнуть сварку між собою, щоб вирішити, очевидно, кому бути головним у вітрині. Ляльки також поділилися на два табори: одні зітхали за Начальником Вокзалу, а інші кидали ніжні погляди на Капітана Півбороди. І тільки одна Лялька — негритянка Нера — не могла відірвати очей від Сидячого Пілота. Для Нери всі інші у вітрині взагалі не існували. А ганчір’яному собачці так уже хотілося погавкати, помахати хвостиком і полащитися до всіх трьох одразу — до Капітана Півбороди, до Начальника Вокзалу та до Ляльки Нери, бо вибрати когось одного він не міг — це означало б образити двох інших. Тому цуцик сидів собі тихо та смирно і дурнувато поглядав на всіх. На ошийнику собачки червоними літерами було написане його ім’я: “Курдуплик”. Чи не тому його так і назвали, що він був маленький? Та ревнощам і суперництву в одну мить було покладено край. Фея підняла штору, і сонячні промені залили яскравим блиском усю вітрину. Іграшки аж сахнулися. Воно й не диво: адже це була їхня перша зустріч із сонцем!
— Сто тисяч глухих китів! — гримнув Капітан Півбороди. — Що скоїлося?
— Рятуйте! Рятуйте!.. — вереснули Ляльки, ховаючись одна за одну. А Генерал дав наказ негайно навести гармати на ворога і бути готовим завдати йому нищівної відсічі. Тільки вождь індіанців Срібна Пір’їна навіть оком не змигнув. Він витяг з рота свою довгу люльку (а це траплялося тільки за виняткових обставин) і промовив:
— Не бійтеся, білі іграшки. Це з’явився наш друг, Великий Дух Сонце. Гляньте тільки, як повеселішала з радощів уся площа.
Іграшки глянули через шибку. Площа справді аж сяяла в сліпучому промінні сонця. Переливалися райдугою водограї. Ніжне тепло линуло у Феїну крамницю крізь приморожену шибку.
— Тисяча п’яних китів! — винукнув Капітан Півбороди. — Я морський вовк, а не сонячний!
Ляльки радісно защебетали між собою і стали негайно приймати сонячні ванни. Проте в один куточок вітрини сонце не заглядало. Там якраз випало сидіти Машиністові, і він дуже розгнівався.
— І тут мені не щастить! Всі вигріваються на сонечку, а я гибію в холодному затінку.
Машиніст вирішив з’ясувати, звідки падає ця невідступна холодна тінь, і повернувся до вітрини. Його пильні очі, що вже звикли без утоми дивитися на колії під час тривалих поїздок, зустрілися з великими блискучими очима дитини. В ці очі можна було заглянути, як заглядають крізь шибки в хату, коли на вікнах нема завісок. Машиніст побачив у дитячих очах тільки великий смуток.
“Дивно… — подумав Машиніст Голубої Стріли. — Я досі вважав, що діти завжди веселі і що вони тільки сміються та граються з ранку до вечора. А ця дитина якась не по-дитячому смутна. Що її могло так засмутити?”
Бідолашний хлопчина довго роздивлявся сумними очима, але навряд чи міг роздивитися все, бо раз по раз з очей його котилися важкі рясні сльози. У вітрині всі затамували подих. Хіба ж це не диво з див? Досі ще ніхто з них у своєму житті не бачив очей, з яких капала б вода!
— Тисяча кульгавих китів! — скрикнув Капітан Півбороди. — Запишу цю подію в бортовий журнал.
Та ось хлопчина витер рукавом піджака сльози, підійшов до дверей крамниці і обережно прочинив їх.
Жалібно теленькнув дзвінок. Він ніби скаржився і кликав на допомогу.
