Розділ двадцять третій
Цибуліно знайомиться з павуком-листоношею
Ні, не буду казати вам неправди: не замайорів білий прапор біля воріт. Навпаки, — до замку прибула з столиці ціла дивізія Лимончиків, і нашим друзям треба було або здаватися в полон, або втікати.
Цибуліно спробував утекти через льох, але в таємному підземному ході, що виводив до лісу, вже засіли солдати принца.
Хто ж видав їм таємницю підземного ходу?
Цього я теж від вас не приховаю. Зрадником став Горох.
Коли для наших друзів справи пішли на гірше, адвокат перебіг на бік ворога. Страшенно боявся він, щоб його не повісили вдруге.
Синьйор Помідор дуже зрадів, що нарешті зловив Цибуліно, і на радощах відпустив усіх його друзів, тільки Вишеньку замкнув на горищі.
А Цибуліно в супроводі цілої роти Лимонників відвели до в’язниці і замкнули у підземній камері.
Двічі на день Лимончик із тюремної сторожі приносив до камери Цибуліно миску юшки і кухоль води. Цибуліно сьорбав юшку, не роздивляючись; одне, що завжди був голодний, а друге, що в камері було темно, хоч в око стрель. Цибуліно цілими днями лежав на тапчані і думав, думав, думав: “От якби побачити тата! Або хоч якось сповістити його, що я тепер у цій самій тюрмі”.
День і ніч безперестанку крокував коридором повз камеру патруль Лимончиків. Гучний тупіт їхніх чобіт не давав хлопчикові заснути.
— Та хоч підбийте закаблуки гумою! — гукав до них Цибуліно.
Але вони не звертали на нього уваги.
Через тиждень сторожі вивели його з камери.
— Куди ви мене ведете? — запитав він, бо подумав, що його вже тягнуть на шибеницю.
Насправді ж його вивели у двір на прогулянку. Цибуліно сердився на свої ноги, бо вони розучилися ходити, дорікав своїм очам, бо вони відвикли від світла і мимоволі заплющувалися.
Подвір’я в’язниці було округле.
В’язні, усі в однаковому одязі у чорно-білу смужку, ходили вкруг один за одним.
Розмовляти між собою було суворо заборонено. Посеред двору Лимон-тюремник відбивав такт кроків на великому барабані.
— Раз-два… раз-два… раз-два…
Цибуліно став позад якогось старого в’язня. На зігнуті плечі старого спадало сиве волосся. Час від часу він глухо кашляв, і тоді його плечі здригалися.
“Бідолашний дідусь, — подумав Цибуліно. — Якби він не був такий Старий, то я подумав би, що то мій тато…”
Раптом старий в’язень закашлявся так сильно, що аж захитався і мусив прихилитися до стіни, щоб не впасти. Цибуліно підбіг до нього, щоб допомогти, і тільки тепер побачив його обличчя, вкрите глибокими зморшками. Старий в’язень теж глянув на хлопчика своїми півзгаслими очима, раптом схопив його за плечі і прошепотів:
— Цибуліно, мій синочку!
— Тату!.. Які ж ви старі стали!.. Батько і син плачучи обнялися.
— Не плач, Цибуліно, — шепотів старий, — тримайся!
— Я не плачу, тату. Але мені боляче бачити вас таким немічним, таким хворим. А я ще обіцяв звільнити вас’ з тюрми!
— Не журись! Буде ще й на нашій вулиці свято!
В цю мить тюремник Лимон, який відбивав рахунок кроків на барабані, закричав на них:
— Гей ви, двоє! Хіба не бачите, що порушили увесь стрій? Ану марш уперед!
Старий Цибулоне відірвався від стіни, хутко повернувся в стрій і знову став крокувати в ногу з іншими в’язнями. Вони ще двічі обійшли вкруг двору, потім строєм повернулися в коридор, який вів до камер.
— Я надішлю тобі звістку про себе, — прошепотів Цибулоне.
— Але ж як?
— Побачиш. Не занепадай духом, Цибуліно!
— До побачення, тату.
Старий зник у своїй камері. Камера Цибуліно була на два поверхи нижче, у самому підземеллі.
Тепер, коли Цибуліно побачився зі своїм батьком, камера вже не здавалася йому такою темною. Справді, якщо добре придивитися, то було видно, як із коридора через віконце у дверях сюди падало трошечки світла. Але це світло було таке слабке, що при ньому видно було лише тьмяний полиск багнетів тюремників, які крокували вперед і взад коридором.
Другого дня, щоб згаяти час, Цибуліно сидів і рахував багнети за віконечком. Раптом він почув, що його кличе по імені якийсь дивний, ледь чутний голосок. Звідки долинав цей голосок?
— Та хто це мене кличе? — здивовано запитав хлопчик.
— Глянь сюди, на стіну!
— Дивлюся і навіть стіни не бачу.
— Глянь сюди, ближче до вікна!
— О, тепер бачу. То ти — павук! Що ж ти тут робиш? Адже у цій холодній в’язниці мух, здається, немає.
— Я — Павук Кривоніг. Моє павутиння там, у верхній камері. Коли мені хочеться їсти, я перевіряю свої сіті і завжди знаходжу в них якусь поживу.
В цю мить тюремник Лимон загрюкав у двері й гукнув:
— Гей, ти, замовкни! З ким ти там базікаєш?
— Я читаю молитви, яких навчила мене матуся, — відповів Цибуліно.
— То молися тихше, — наказав тюремник, — бо ти збиваєш нас із кроку.
Ті Лимончики були такі недоумкуваті, що при найменшому шумі не могли ходити в ногу.
Павук Кривоніг спустився трохи нижче і прошепотів своїм голоском, тоненьким, як його павутинка:
— Тобі лист, від тата…
І справді, він скинув додолу невеличку записку. Цибуліно схопив її і зразу ж прочитав. Там було написано таке:
“Любий мій Цибуліно, я вже знаю про всі твої пригоди. Не журися, що твої справи повернулися на гірше. На твоєму місці я поводився б так, як ти. Трохи посидіти в тюрмі — не таке вже велике нещастя. Зате тут ти зможеш вчитися далі й матимеш досить часу, щоб дати лад усім твоїм думкам і спостереженням. Особа, яка передасть тобі цього листа, — наш тюремний листоноша. Можеш йому довіритися і прислати звістку про себе. Палко тебе цілую. Твій батько Цибулоне”.
— Прочитав? — запитав Павук.
— Прочитав.
— Гаразд. Тепер поклади записку в рот, розжуй і проковтни. Сторожі не слід про це знати.
— Гаразд! — відповів Цибуліно, розжовуючи записку.
— А тепер до побачення, — сказав Кривоніг.
— А ти куди йдеш?
— Піду розносити листи.
Тільки тепер Цибуліно помітив, що на шиї у Павука висіла сплетена з павутиння малесенька сумка, як у справжнього листоноші. В ній повно було записок.
— Кому ж ти понесеш ці листи?
— Ось уже п’ять років поштарюю. Щоранку обходжу всі камери і збираю листи, а потім розношу їх по всій тюрмі. І жодного разу сторожа не зловила мене і не відібрала жодної записки. От таким способом в’язні й можуть постійно листуватися.
— А де беруть вони папір?
— Та вони пишуть не на папері, а на клаптиках від сорочок.
— А-а… Тепер я розумію, чому ця записка від мого тата так пахла цибулею, — сказав Цибуліно.
— А чорнило вони роблять із юшки, якою їх годують, — пояснив Павук. — До юшки треба додати трохи тертої цегли.
— Зрозуміло, — промовив Цибуліно. — То завітай завтра вранці до моєї камери. Я теж дам тобі записку.
— Згода, — пообіцяв Павук і подався далі в своїх справах.
Тільки тепер побачив Цибуліно, що листоноша шкутильгає.
— Ти, мабуть, вивихнув собі ноги? — спитав Цибуліно.
— Та ні. Це від ревматизму. Бачиш, мені шкодить вологе повітря в’язниці. Я вже старий, і мені треба було б поїхати на село відпочити. Там у мене є брат. Він мешкає на кукурудзяному полі. Щоранку напинає своє павутиння між кукурудзяними стеблами і цілісінький день гріється собі на сонечку та дихає свіжим повітрям. Уже не один раз писав він, щоб я приїхав до нього в гості. Та хіба ж можу я покинути свою роботу? Адже коли берешся до якогось діла, то треба виконувати його до кінця. Крім того, я ворогую з принцом Лимоном, бо колись його слуга вбив мого батька. Розчавив бідолашного старого на кухні. Там і досі залишилася пляма на стіні. Я інколи ходжу подивитися на ту пляму і щоразу кажу собі: “Ну начувайся, Лимоне! Колись і від тебе тільки мокре місце залишиться!” Правда ж?
— Правда! — погодився Цибуліно. — Ще ніколи в житті не зустрічав я такого благородного Павука.
— Кожен робить те, що може, — скромно відповів Павук.
Розділ двадцять четвертий
Цибуліно втрачає всі надії
На другий день Цибуліно відірвав шмат від своєї сорочки і поділив його на маленькі однакові клаптики.
“От і поштовий папір, — задоволено сказав він сам собі. — Почекаємо тепер, поки принесуть чорнило”.
Коли Лимончик приніс йому юшки, Цибуліно не став їсти. Ложкою нашкріб трохи цегляного пороху зі стіни і всипав його в юшку. Добре розтер ложкою, розмішав і написав кілька листів.
“Дорогий мій татку! — говорилося в першому листі,— Пам’ятаєте, я обіцяв звільнити вас із тюрми? Цей час уже близько. Я придумав план нашої втечі. Цілую вас. Ваш син Цибуліно”.
Другий лист, адресований Кротові, був такий:
“Любий старий Кроте! Не думай, що я про тебе забув. Тут, у в’язниці, робити нічого, і я весь час згадую моїх давніх друзів. Думав я, думав і придумав, що тільки ти можеш визволити звідси мене і мого тата. Розумію, що це — справа нелегка. Але якщо тобі вдасться зібрати з сотню кротів собі на підмогу, то це можна буде зробити. Чекаю твоєї відповіді негайно, тобто чекаю твоєї появи у моїй камері. Твій давній друг Цибуліно”.
Приписка: “Тепер уже твої очі не болітимуть від світла. У моїй камері темніш, ніж у льоху”.
У третьому листі, адресованому Вишеньці, говорилося:
“Любий Вишенько! Я нічого про тебе не знаю, але не думаю, щоб ти занепав духом через нашу поразку. Даю тобі слово честі, що скоро ми розправимося з Помідором. У в’язниці я багато думав про те, що ніколи було обдумувати на волі. Ти ж допоможеш мені вирватися звідси, правда? Передаю через тебе листа Кротові, поклади його в умовлене місце. Згодом напишу тобі, що робити далі. Привіт усім нашим. Цибуліно”.
Потім він сховав усі три листи під подушку. Вилив рештки чорнила в ямку під ліжком, віддав миску тюремникові і вклався спати.
Вранці Павук Кривоніг приніс йому нового листа від батька. Старий Цибулоне був стривожений звісткою від Цибуліно і радив йому ощадливіше витрачати свою сорочку на листи.
Тоді Цибуліно відірвав мало не півсорочки і розіслав той шмат долі. Вмочуючи палець у чорнильницю, тобто в ямку під ліжком, він почав малювати.
— Що ти робиш? — стривожився листоноша. — Якщо ти витрачатимеш на листи такі клапті, то через тиждень сидітимеш зовсім без сорочки.
— Не хвилюйся, — заспокоїв його Цибуліно. — Через тиждень мене й близько тут не буде.
— Ой, чи не помиляєшся ти, синку!
— Можливо. Але, замість того щоб допомагати порадою, краще допоміг би ти мені рукою.
— Усі мої вісім лап до твоїх послуг. Що ти задумав?
— Та ось хочу на цій половині сорочки накреслити план усієї в’язниці. Хочу точно накреслити розташування всіх поверхів, мурів, подвір’я і всього іншого.
— Ну, це неважко зробити. Я знаю кожен закапелок. За допомогою Павука Кривонога Цибуліно вправно накреслив план тюрми, на якому позначив двір хрестиком.
— А для чого ти поставив тут хрестика? — запитав Павук.
— Це я поясню тобі іншим разом, — неохоче відповів Цибуліно. — А тепер ось тобі листи: оцей — батькові, а ці два і план в’язниці треба віднести до мого друга.
— Він не в тюрмі?
— Ні, це молодий граф Вишенька.
— А далеко він живе?
— У графському замку.
— Знаю, знаю. Мій двоюрідний брат служить на горищі в замку. Вже не раз він запрошував мене до себе в гості. Та мені ж усе ніколи. Кажуть, що там дуже гарно. Але якщо я туди піду, то хто розноситиме листи в’язням?
— Хоча ти шкандибаєш, я гадаю, що двох днів вистачить на дорогу туди й назад. Ці два дні ми можемо обійтися і без пошти.
— Я не хочу кидати мою службу, — сказав Павук. — Але коли можна прогулятися…
— Це зовсім не прогулянка, — заперечив Цибуліно. — Це дуже важливе доручення, надзвичайно важливе відрядження. Знай, що від успіху твоєї подорожі залежить свобода в’язнів!
— Як?.. Усіх в’язнів?
— Так! Усіх!
— О, то я рушу, щойно рознесу листи.
— Ах, я не знаю, як тобі дякувати…
— Нічого мені дякувати, — відповів Павук Кривоніг. — Бо коли тюрма спорожніє, тоді я зможу виїхати до свого брата на село.
Він поклав листи в сумку і зашкутильгав до віконечка. Цього разу Павук, опинившись у коридорі, пішов аж попід стелею, щоб ніякий тюремник йому не заважав.
— До побачення, — прошепотів Цибуліно, проводжаючи Павука поглядом. — Щасливої дороги…
З того моменту, коли Кривоніг зник у темряві, Цибуліно став рахувати години і хвилини його відсутності.
Минула ціла доба, і він подумав:
“Зараз Павук уже наближається до замку. Там він, мабуть, зустріне когось і розпитає дорогу. А коли скаже, що він — двоюрідний брат усім відомого Павука з графського горища, то його охоче проведуть далі”.
І Цибуліно уявляв собі, як маленький старий Павучок шкутильгає до горища, питає, де кімната Вишеньки, спускається вниз по стіні до ліжка хлопчика, стиха кличе його і, нарешті, передає йому листи.
Від нетерплячки Цибуліно місця собі не знаходив. З години на годину чекав він повернення листоноші. Так минув один день, минув другий, а Павук усе не повертався. Минуло три безконечні дні. Всі в’язні були стривожені тим, що не ходить пошта. Річ у тім, що листоноша нікому не звірився про своє таємне відрядження, а сказав тільки, що бере на кілька днів відпустку. Не один в’язень сидів і думав, що Павук покинув їх назавжди, — поїхав на село, про що давно вже мріяв.
Цибуліно не знав уже, що й думати.
На четвертий день в’язнів вивели на прогулянку. Але серед них Цибуліно не знайшов свого батька, і ніхто не міг сказати, що з ним сталося. Цибуліно повернувся до своєї камери і кинувся на ліжко. Він уже втратив усі надії.
