Розділ двадцять шостий
Про Лимончика, що не знав арифметики
Одного ранку Лимончик-тюремник, який приносив до камери юшку і воду, поставив долі миску, трохи помовчав, а потім суворо зиркнув на Цибуліно і сказав:
— Твоєму батькові погано. Він був дуже хворий. Цибуліно хотів узнати більше, почав розпитувати. Але Лимончик додав тільки, що Цибулоне навіть не може вийти з камери.
— Та гляди, нікому нічичирк, — додав Лимончик, — бо за цю звістку мене проженуть зі служби, а в мене ж жінка, діти…
Цибуліно пообіцяв мовчати. Хлопчик зрозумів, що Лимончик служив тюремником, бо не міг знайти іншої служби, щоб прогодувати своїх дітей.
Того дня в’язнів мали вести на прогулянку.
Вони повиходили в двір і почали крокувати по колу один за одним, а той самий Лимончик відбивав такт на барабані:
— Раз-два… раз-два… раз-два…
“Раз-два… — повторював про себе Цибуліно. — Павук-листоноша безслідно щез, як у воду впав. Уже десять днів минуло, як він пішов, і тепер немає ніякої надії, що він повернеться назад. Моїх листів він не віддав кому слід, а то Кріт уже був би тут… Раз-два… раз-два… Тато хворий, і тепер нічого й думати про втечу. Хіба ж можна винести з тюрми хворого? Де його потім лікувати? Хтозна, скільки часу після втечі довелося б ховатися в лісі, далеко від лікарів і лікарень?.. Раз-два… Ех, друже Цибуліно, облиш всякі надії, вік тобі вікувати в цій в’язниці… І помреш, то звідси не вийдеш”, — додав він, коли кинув погляд на тюремне кладовище у віконце в мурі, який оточував подвір’я.
Цього дня прогулянка здавалася іще сумнішою, ніж звичайно. В’язні в смугастих куртках і штанях, понуро згорбившись, чвалали двором. Ніхто з них навіть не пробував перекинутися словом з товаришем. Усі вони мріяли про волю. Але цього дня воля здавалася такою далекою, як сонце, що ховається за хмари дощового дня. До того ж, немов у відповідь на сумовиті думки в’язнів, почав накрапати дощ. В’язні тремтіли від холоду і мовчки крокували й далі. За тюремними правилами прогулянки відбувалися за будь-якої погоди.
Раптом Цибуліно почулося, ніби його хтось кличе.
— Цибуліно! — повторив виразніше знайомий гугнявий голос. — Затримайся тут!
“Та це ж Кріт, — подумав Цибуліно і весь зашарівся від радості. — Він прийшов! Він тут!”
І зразу ж подумав про свого тата, замкненого в камері.
Він так поспішав обійти круг двору і знов підійти до того місця, де почув голос Крота, що наступив на п’яти в’язневі, який ішов перед ним. Той обернувся і буркнув:
— Дивись під ноги!
— Не сердься! — шепнув йому Цибуліно. — Передай по кругу, що за чверть години всі ми будемо на волі.
— Та ти з глузду з’їхав? — здивувався в’язень.
— Роби, що я сказав! Передай, щоб усі були напоготові. Ми втечемо під час цієї прогулянки!
“Як передати, то й передати, — подумав в’язень, — великої біди не буде з цього”.
Не встигли вони обійти іще одне коло, як їхня хода стала жвава і тверда. Спини у всіх розігнулися, плечі випросталися. Це помітив навіть Лимончик, який відбивав такт на барабані, і похвалив в’язнів.
— От молодці! — гукнув він. — Отак! Груди вперед! Животи втягнути! Плечі назад! Раз-два… рраз-два!..
Це була ніби вже не прогулянка в’язнів, а солдатська муштра.
Коли Цибуліно знов наблизився до того місця, де почув голос Крота, він стишив ходу.
— Підземний хід готовий! — почувся голос Крота. — Вхід — на один крок ліворуч від тебе. Треба тільки стрибнути на те місце — і земля під тобою провалиться. Ми підкопалися під саму поверхню грунту!
— Обійдемо одне коло і почнемо! — відповів Цибуліно. Кріт пробубонів іще щось, та Цибуліно уже пройшов далі.
Він знов навмисне наступив на п’яти передньому в’язневі і шепнув йому:
— Обійдемо одне коло, я штовхну тебе ногою, ступи крок ліворуч, підскоч угору і сильно тупни ногами об землю.
В’язень хотів розпитати, та в цей момент Лимончик, який бив у барабан, подивився в їхній бік.
Треба було якось відвернути його увагу від умовленого місця. По всьому колу в’язнів перебіг швидкий шепіт, а потім один в’язень голосно скрикнув:
— Ой!
— Що там сталося? — гримнув Лимончик.
— Мені наступили на мозоль! — відповів в’язень. Поки Лимончик грізно туди поглядав, з другого боку коло в’язнів наблизилося до входу в підземний підкоп.
Цибуліно штовхнув ногою в’язня, який йшов перед ним, той став на крок ліворуч, підскочив на місці і провалився під землю. На поверхні землі утворилася дірка, досить широка, щоб туди могла пролізти людина.
Цибуліно передав по колу в’язнів сигнал:
— З кожним кругом під землю тікатиме той в’язень, якого я штовхну ногою.
І почалося. За кожним поворотом кола один із в’язнів ступав на крок ліворуч і зникав у дірці під землею. Щоб Лимончик нічого не помітив, кожного разу з другої сторони кола хтось із в’язнів голосно кричав:
— Ой-ой!
— Що сталося? — гримав Лимончик.
— Мені наступили на мозоль! — жалібно відповідав в’язень.
— Сьогодні ви тільки те й робите, що наступаєте один одному на ноги. Ступайте обережніше!
Коли в’язні обійшли двір ще п’ять чи шість разів, Лимончик став стурбовано оглядати їхнє коло, що проходило повз нього. “Дивно! — подумав він. — Присягаюся, що коло покоротшало”.
Потім він вирішив, що це йому тільки так здалося. “А все ж таки, їх ніби поменшало…” — думав Лимончик.
Щоб переконати себе в тому, що він помилився, Лимончик почав рахувати в’язнів. Але вони йшли замкнутим колом, і тюремник ніяк не міг запам’ятати, з якого в’язня почав рахунок. Деяких він порахував двічі. Рахунок ніяк не сходився. Виходило, що тепер в’язнів не поменшало, а навіть побільшало.
“От лихо! Чого це їх стало більше, ніж було? — думав Лимончик. — Не могло ж їх стати більше? Яка дурна наука — арифметика!”
Ви вже, мабуть, зрозуміли, що Лимончик не був сильний в арифметиці. Він знов почав рахувати спочатку, і кількість в’язнів знов ніби збільшилася. Тоді він вирішив облишити рахування, щоб зовсім не заплутатися. Подивився на коло, протер очі… Що за чортівня! Уже залишалася тільки половина в’язнів! Лимончик підняв очі до неба, щоб розгледіти, чи не полетів хтось просто поміж хмари. А в цю мить іще один в’язень стрибнув під землю і зник.
Тепер їх залишилося всього двадцять вісім і серед них — Цибуліно. Увесь цей час не переставав він думати про свого батька. Кожного разу, коли якийсь із в’язнів, що йшов перед ним, стрибав ліворуч і зникав під землею, серце хлопчика стискалося. “Ах, коли б це був мій тато!”
Але старий Цибулоне був замкнений у тюремній камері і про його втечу нічого було й думати. І Цибуліно вирішив, що він допоможе втекти всім в’язням, а сам не піде на волю, залишиться в тюрмі біля свого тата. Не хоче він бути на волі, коли його тато буде в темниці!
А в’язнів у дворі залишалося все менше і менше. Десять… дев’ять… вісім… сім…
Приголомшений Лимончик уже нічого не думав і тільки гатив і далі в барабан.
“Що за мана? — перелякано думав він. — 3 кожним колом один в’язень зникає. Ну що мені робити? До кінця прогулянки залишилося ще сім хвилин. Цього правила я не можу порушувати. А що, коли до кінця прогулянки вони щезнуть усі до одного? О!.. Уже залишилося тільки шестеро! Та що я кажу — тільки п’ятеро!”
А в Цибуліно було так тяжко на серці… Спробував покликати Крота, але той не озвався. Хотів пояснити Кротові, сказати, чому він сам не може йти на волю.
В цей момент очманілий Лимончик нарешті схаменувся і зважився розвіяти цю оману, через яку в нього з-під носа зникли майже всі в’язні.
— Стій! — щосили загорлав він. Вони спинилися і перезирнулися.
У дворі залишилося всього четверо в’язнів і Цибуліно.
— Тікайте мерщій, — крикнув Цибуліно, — поки Лимончик не підняв тривоги!
Двічі повторювати не було потреби. Всі четверо прожогом кинулися до дірки і один за одним щезли під землею. А Цибуліно стояв і сумно дивився їм услід. Раптом він відчув, що хтось смикає його за ноги. Друзі здогадалися, що він хоче залишитися в тюрмі, і просто стягли його в підземний хід.
— Не будь дурником, — сказали вони йому. — Сам будеш на волі, то швидше допоможеш батькові втекти. Ходімо з нами, та хутчіш!
— Візьміть і мене з собою! — несподівано закричав Лимончик. Тільки тепер збагнув він, у чім річ. — Я теж піду з вами! Не кидайте мене тут! Все одно принц накаже повісити мене за вашу втечу.
— Зачекаймо, — згодився Цибуліно, — адже ж, дякуючи йому, ми змогли втекти.
— Поспішаймо, почувся з підземного ходу гугнявий голос Крота. — Тут стільки світла, а я не хочу померти від сонячного удару.
— Добрий старий Кротику, — обернувся до нього Цибуліно, — ми ще не можемо втікати. Мій хворий тато замкнений в камері.
Кріт почухав потилицю.
— Я знаю, де його камера, — сказав він. — Я добре вивчив план тюрми, що ти мені прислав. Але чи встигнемо ми? Краще б попередив ти мене про це заздалегідь.
Тут він гукнув по-кротячому — і в одну мить сотня кротів з’явилася з-під землі.
— Браття кроти! Чи зможемо ми прорити ще один невеличкий хід? — запитав їх старий Кріт.
— Зможемо! За чверть години!
Не довго думаючи, вони рушили у вказаному напрямку. За кілька хвилин дісталися до камери Цибулоне. Цибуліно перший вскочив усередину. Його батько лежав на тапчані непритомний.
Ледве-ледве встигли вони перенести його до підземного ходу. В ту ж мить до камери вдерлися тюремники Лимончики, які спантеличено металися з камери в камеру по всій тюрмі, адже скрізь було порожньо.
Коли тюремники нарешті дотямили, що всі в’язні втекли, вони вжахнулися від думки про ті страшні кари, які накладе на них принц. Тоді вони змовилися, покидали зброю і один за одним кинулися в підземний хід, виритий кротами.
Тюремники вийшли в поле і розбрелися по селянських хатах. Скинули з себе військову форму і перевдяглися у простий одяг.
Вони покидали навіть дзвіночки, що були в них на капелюхах.
Позбираймо ці дзвіночки, віддамо їх діткам гратися.
Ну а що сталося з нашим Цибуліно?
Старий Кріт і Цибуліно подумали, що тюремники біжать за ними підземним ходом навздогін. То вони вирили для себе новий хід убік і тому не вийшли в поле.
Де ж вони тепер?
Потерпіть — скоро дізнаєтесь.
Розділ двадцять сьомий
Катюзі — по заслузі
Принц Лимон улаштував велике свято.
— Треба розважати моїх підданих, — говорив сам собі принц, — тоді їм не стане часу думати про свої злидні.
І от він звелів влаштувати кінські перегони, в яких мали виступити всі придворні Лимони першого, другого і третього розряду. Зрозуміло, що бігти наввипередки повинні були коні, а не Лимони.
То були незвичайні перегони: коні мусили бігти і тягти коляски з загальмованими колесами. Перед початком перегонів Лимони приладнали до коліс міцні гальма, і принц сам особисто оглянув, чи добре вони гальмують.
Гальма діяли так добре, що колеса зовсім не крутилися. Тому коням було вдесятеро, у сто крат тяжче тягти ці коляски.
Коли принц Лимон дав сигнал починати, бідолашні коні вдарили копитами в землю, щосили напружилися, вигнули спини, на вудилах виступила піна, а коляски — ані руш. Тоді Лимони стали нещадно хльоскати їх батогами.
Деякі з колясок посунулися вперед на кілька сантиметрів, і принц Лимон весело заплескав у долоні. Потім, щоб звеселити глядачів, він сам зійшов на арену, взяв довжелезного батога і почав шмагати коней.
— Цьвохніть і моїх коней, ваша світлість! — гукали Лимони, щоб під’юдити принца.
Принц шмагав коней щосили. В змучених переляканих коней аж ноги з натуги підламувалися, мало не лопалися жили. Цю жорстоку забавку вигадав сам принц. Він приказував:
— Коні можуть бігти, якщо їх пустити вільно. Я хочу побачити, як вони біжать, коли їх не пускати.
А насправді йому подобалося мучити коней. Він і влаштував ці перегони, щоб потішити самого себе жорстокою розвагою. Глядачі обурювалися, але змушені були дивитися на це змагання, або краще сказати — катування. В тому краї так уже завелося: якщо принц Лимон звелів людям розважатися, то — хоч-не-хоч, а розважайся!
І раптом принц Лимон ніби прикипів на місці з занесеним батогом і так витріщив очі, що вони мало на лоба йому не вилізли. Ноги в нього задрижали, лимонно-жовте лице іще дужче пожовтішало, волосся наїжачилося — аж дзвіночок на капелюсі жалібно задзеленчав.
Принц побачив, як біля самих його ніг розверзлася земля.
Спершу з’явилася ніби розколина, потім друга. Далі на поверхні з’явився горбочок, як то буває на тротуарі або на луках, де під землею риють кроти. Потім на горбочку розкрилася дірка, і з неї показалась чиясь голова, плечі… Спритно орудуючи ліктями і коліньми, на поверхню вискочив якийсь хлопчик. Це був Цибуліно.
З нірки донісся стривожений гугнявий голос Крота: — Цибуліно! Вернися назад! Ми не туди втрапили! Але Цибуліно не слухав. Він побачив просто перед себе блідого переляканого принца Лимона з батогом у руці, непорушного, мов соляний стовп. Цибуліно весь спалахнув від гніву.
Не тямлячи, що робить, хлопчик метнувся до правителя і вихопив у нього з рук батіг. Двічі ляснув над головою батогом, ніби випробовуючи, а потім щосили оперіщив принца через плечі. Принц був настільки приголомшений, що не зумів ухилитися від першого удару.
— Ай-ай-ай! — заверещав принц.
А Цибуліно знову заніс батіг і ще дужче оперезав принца по спині. Тоді правитель повернувся і дременув навтікача.
Це було сигналом для всіх. Слідом за Цибуліно з-під землі, немов у казці, стали вискакувати в’язні, що втекли з тюрми, і люди зустріли їх радісними вигуками. Батьки обіймали синів, жінки чоловіків.
В одну мить поліцаїв розігнали, натовп ринув на арену, підхопив на плечі і поніс звільнених в’язнів.
Перелякані на смерть придворні Лимони хотіли були втікати на своїх колясках. Але ж, як ви знаєте, колеса були загальмовані і не рушили з місця. Люди схопили придворних і пов’язали їм руки й ноги.
Тим часом принц Лимон встиг ускочити до своєї карети — колеса в неї не були загальмовані, бо вона не брала участі в перегонах. І принц щодуху помчав геть. Але він побоявся втікати до свого палацу і поїхав у поле. Він нещадно лупцював коней палицею і мчав усе хутчіш та хутчіш. Перелякані коні мчали вчвал, не розбираючи дороги. Нарешті карета полетіла шкереберть, і принц сторч головою вгруз у величезну купу гною.
“Туди йому й дорога!” — сказав би Цибуліно, коли б міг це бачити.
