Розділ двадцять восьмий
Синьйор Помідор встановлює податок за погану погоду
Того Самого дня, коли в місті відбувалися перегони, у замку графинь Черешень сталися зовсім інші події. Синьйор Помідор скликав усіх мешканців села до зали, яка служила також місцем для суду. Помідор хотів оголосити селянам новий наказ.
Нічого й казати, що суддею був сам синьйор Помідор, адвокатом — синьйор Горох. Обов’язки секретаря виконував синьйор Петрушка. Лівою рукою він писав у книзі протокол, а правою тримав хустину і безупинно сякав свого носяру.
Люди в залі суду були стривожені, бо ці виклики в суд тільки лиха їм завдавали. Так, наприклад, раніше суд постановив, що повітря в селі, як і вся земля, є власністю графинь Черешень, і тому кожен у селі, хто дише, мусить за нього платити.
Один раз на місяць синьйор Помідор заходив до кожної сільської хатини, примушував кожного мешканця глибоко дихати. Він вимірював у кожного об’єм грудей і призначав, скільки хто повинен платити за повітря.
Як ви вже знаєте, кум Гарбуз щохвилини глибоко зітхав. Тому він платив за повітря найбільше.
Почався суд. У глибокій тиші перший виступив синьйор Помідор і виголосив таку промову:
— Останнім часом прибутки графинь дуже зменшилися. Як вам відомо, синьйори, графині Черешні, ці бідолашні круглі сироти, ледве зводять кінці з кінцями. А на них ще лежить обов’язок утримувати барона Апельсина і герцога Мандарина, щоб ці родичі не померли з голоду!
Майстер Виноградинка крадькома зиркнув на барона Апельсина, який сумирно сидів у кутку. Блаженно заплющивши очі, барон ласував смаженим зайцем, начиненим горобцями.
— Тут не дозволяється озиратися! — суворо зауважив Помідор. — А то я накажу вигнати всіх із зали суду!
Майстер Виноградинка поспішив перевести погляд на носки своїх черевиків.
— Благородні графині, наші вельмишановні господині, подали до суду заяву, написану на гербовому папері. Вони вимагають, щоб суд визнав їхнє невід’ємне право власності на… Адвокате, прочитайте вголос цю заяву!
Синьйор Горох встав, відкашлявся, вдихнув якомога більше повітря і став строго та поважно читати:
“Ми, нижчепідписані графині Черешні Старша і Менша, заявляємо, що, як власниці тутешнього повітря, ми повинні бути також і власницями дощу. Отже, ми вимагаємо, щоб усі селяни платили по сто лір за кожен звичайний дощ, по двісті лір за кожну бурю з громом і блискавкою, по триста лір за кожен снігопад і по чотириста лір за кожен градобій. Підписали: графиня Черешня Старша, графиня Черешня Менша”.
Синьйор Горох сів.
Синьйор Помідор запитав:
— Заяву написано на гербовому папері, згідно з законом?
— Так, синьйоре суддя, — озвався синьйор Горох, підскакуючи на місці.
— Чудово, — сказав Помідор. — Якщо гербовий папір заповнено по формі, то всі права — на боці графинь. Суд іде радитися.
Синьйор Помідор встав, загорнувся в чорну суддівську мантію, яка весь час сповзала з його плечей, і вийшов до сусідньої кімнати, щоб там скласти вирок суду.
Скрипаль Груша легенько торкнув ліктем свого сусіда — кума Часника — і пошепки спитав:
— По-твоєму, це справедливо — брати податок також і за градобій! Ну я розумію, що можна платити за дощ і снігопад, бо вони приносять полям користь. А градобій сам по собі є велике лихо для селян, і за нього доводиться платити найбільший податок.
Кум Часник промовчав. Він нервово погладжував одного вуса, а його дружина крутила другого вуса, чим трохи себе заспокоювала.
Майстер Виноградинка порпався в своїх кишенях. Він шукав шило, щоб за звичкою почухати собі потилицю. Але він згадав, як сьогодні при вході до суду в усіх відбирали зброю, визнали, що його шило — це зброя, і відібрали.
Синьйор Петрушка стежив очима за присутніми і записував:
“Скрипаль Груша перешіптувався з сусідами. Кум Часник гладив свої вуса. Кума Динька совалася на місці. Кум Гарбуз двічі зітхнув”.
Він записував усе так, як це робиться в школах Італії. Поки вчитель розмовляє з кимось у коридорі, за його дорученням один з учнів записує на класній дошці прізвища тих учнів, які пустують у класі.
Як приклад хорошої поведінки, синьйор Петрушка записав:
“Герцог Мандарин сьогодні поводиться відмінно. Барон Апельсин — відмінно з відзнакою. Він їсть уже тридцять четвертого смаженого горобця”.
“Ех, коли б наш Цибуліно був тут! — думав майстер Виноградинка. — Все було б інакше! З того часу, як Цибуліно у в’язниці, з нами поводяться, як з рабами. Ми боїмося розкрити рота і промовити слово, щоб нас не записав у свою штрафну книжку оцей осоружний Петрушка”.
І справді, всі записані за погану поведінку потім повинні були платити штраф.
Наприклад, майстер Виноградинка майже щодня платив за що-небудь штраф. А бували дні, коли йому доводилося платити по два штрафи.
Нарешті суд — тобто сам-один синьйор Помідор — повернувся до зали засідання.
— Встати! — скомандував синьйор Петрушка, хоча сам не ворухнувся з місця.
— Увага! Зараз я оголошу рішення суду, — сказав Помідор.
“Заслухавши заяву графинь Черешень, суд ухвалив: вищезгадані синьйори графині Черешні мають повне і невід’ємне право стягати податки за дощ і інші непогоди, які посилає небо. Тому суд проголошує такий вирок: кожен мешканець села повинен платити управителеві замку суму в два рази більшу від тієї, яку зажадали графині”.
По залі пройшов гомін.
— Мовчати! — загорлав Помідор. — А як ні, то звелю всіх вас вигнати звідси! Я ще не все сказав. Суд ухвалив також, щоб ви платили за росу, іней, туман і всі інші види вологи. Закон набирає чинності з сьогоднішнього дня!
Всі люди перелякано подивилися на вікна. Вони надіялися побачити ясне небо, але угледіли, що надходить буря.
“Ой матінко! — подумав майстер Виноградинка. — От і плати одразу ж чотириста лір. Трикляті хмари!”
Помідор теж глянув у вікно, і його товстелезна червона пика враз розпливлася в радісній усмішці.
— Ваша милосте! — гукнув синьйор Горох. — Нам щастить! Барометр падає. Напевно буде негода!
Всі люди кинули на адвоката погляд, повний зненависті, і всім синьйор Петрушка записав у своїй книжці погану оцінку. Нікому з селян він не прощав навіть погляду.
Коли ж і справді налетіла буря з громовицею, то синьйор Горох аж затанцював на радощах. А майстер Виноградинка мусив приховати свій гнів і ще уважніш втупив погляд в носки своїх черевиків, щоб не заробити зайвого штрафу.
Нещасні сільські люди дивилися на дощ, як на страшне лихо. Гуркіт грому здавався їм гарматною стріляниною, блискавиця ніби ножем пронизувала серце кожному з них.
А синьйор Петрушка послинив язиком олівця і почав швиденько підраховувати, скільки грошей одержать графині з цієї милості божої. Ці підрахунки дали величеньку цифру, а разом із записаними сьогодні штрафами — ще більшу.
Кума Динька почала плакати. Дружина Кума Часника теж розплакалася і сльозами геть змочила вуса свого чоловіка, бо витиралася ними, немов хустинкою.
Все це страшенно розгнівило синьйора Помідора, і він вигнав усіх із зали.
Вийшли бідні люди із замку і під зливою поволі почвалали до села. Вони навіть не ховалися від дощу. Ніхто не боявся змокнути і застудитися. Коли звалилося лихо, — тоді ніхто не помічає дрібних прикрощів.
Недалеко від села їм треба було пройти через залізничний переїзд, і вони мусили спинитися, бо саме йшов поїзд. Дивитися, як проходить поїзд, завжди цікаво. Спершу гуркочучи і чмихаючи парою, пробігає паровоз. У вікно будки визирає машиніст з квіткою в зубах, весело смикає за шворку свистка. Гу-гу-гу! — кричить паровоз. З вікон виглядають і немов трохи пишаються пасажири — італійські селяни в плащах, селянки, запнуті хустками. А в останньому вагоні…
— Господи! — скрикнула кума Динька. — Гляньте-но, хто виглядає з останнього вагона!
— Я б сказав, що ведмеді,— нерішуче мовив кум Гарбуз.
І справді, з вікон останнього вагона визирало троє ведмедів, зацікавлено розглядаючи все навкруги.
— Такого я ще ніколи не бачив! — заявив кум Часник, і його вуса обурено настовбурчилися.
А один з тих трьох ведмедів навіть набрався такого нахабства, що помахав людям лапою.
— Ах, негідна ти тварино! — спересердя крикнув услід майстер Виноградинка. — Як ти смієш кепкувати над нами?
А ведмідь не переставав їх вітати. Коли ж поїзд спинився поблизу на станції, він так висунувся з вікна і замахав лапою, що мало не випав додолу. На щастя, двоє інших ведмедів схопили його за хвіст і втягли назад до вагона.
Наші друзі підійшли до залізничної станції саме тоді, коли поїзд уже зовсім спинився. Як же здивувалися вони, побачивши, що ті троє ведмедів поважно виходять з вагона. А найстарший з них навіть віддав кондукторові квитки.
— Це, мабудь, циркові ведмеді-акробати, — зневажливо сказав майстер Виноградинка. — Вони приїхали сюди на гастролі. Зараз прийде їхній хазяїн. Б’юсь об заклад, що це буде якийсь рудобородий німець, і він підіграватиме ведмедям на дерев’яній дудці.
Хазяїн ведмедів дійсно з’явився. Але то був не дядько, а хлопчик у зеленому береті і синіх штанцях з латками на колінах. Його веселе розумне личко привітно усміхалося і було таке симпатичне.
— Цибуліно! — раптом закричав майстер Виноградинка і побіг йому назустріч.
Це дійсно був Цибуліно. Перш ніж виїхати з міста, він завітав до зоологічного саду і звільнив родину знайомих нам ведмедів. Сторож так зрадів його появі, що віддав би навіть Слона, коли б Цибуліно захотів його взяти.
Але Слон не повірив, що сталася революція, і залишився у загородці писати далі свою книгу спогадів.
Неможливо й сказати, скільки тут було поцілунків, обіймів, запитань і відповідей!
І все це — під рясним дощем. Коли радієш, то не помічаєш дрібних прикрощів і ніскільки не боїшся застудитися.
Скрипаль Груша знов і знов потискав лапу малому Ведмедикові і схвильовано запитував:
— Чи пам’ятаєте, як чудово ви танцювали під звуки моєї скрипки в печері?
Ведмедик добре це пам’ятав і тут же почав кумедно пританцьовувати, а всі діти дружно плескали в долоні.
Зрозуміло, що Вишеньку негайно сповістили про приїзд Цибуліно. Можете уявити собі щиру радість обох друзів.
— Ну, годі веселитися, — сказав трохи згодом Цибуліно. — Хочу сказати вам про те, що я задумав.
Поки Цибуліно розповідатиме друзям про те, що він задумав, ходімо довідаємося, як почуває себе принц Лимон.
Розділ двадцять дев’ятий
Буря без кінця-краю
Ми залишили принца Лимона у гнояці надовго тому, що там йому було добре.
“Пересиджу тут у теплі та в добрі,— думав він, випльовуючи гній, який ліз йому в рот, — поки моя поліція відновить порядок у моїй столиці”.
Адже він утік із столиці не озираючись, і тому не знав, що його поліція приєдналася до повсталого народу, що його придворні Лимони вже сидять у в’язниці і що в цьому краї проголошено республіку.
Коли почався дощ і став заливати гнойовище, принц змінив свої наміри.
“Тут занадто вогко, — подумав він, — треба пошукати сухішого місця”.
Він почав дриґати ногами і нарешті-таки виліз із гною.
Тільки тепер побачив він, що був за кілька метрів від замку графинь Черешень.
“І якого чорта я сюди забрався?” — спитав він себе самого, продираючи очі, заліплені гноєм.
Тут йому довелося сховатися за скирту соломи від гурту якихось людей, що йшли з замку. (Ви знаєте, що то були за люди.) Потім принц піднявся сходами і подзвонив. У дверях з’явилася Полуничка.
— Графині не приймають жебраків, — сказала вона і замкнула двері в нього перед носом.
— Та який я жебрак?! Я — принц, я — правитель! Полуничка співчутливо глянула на нього:
— Бідолаха, — зітхнула вона, — ви, мабуть, збожеволіли від злиднів.
— Які злидні?! Я багатий, багатющий!
— Подивитися на вас, то цього не скажеш, — похитала головою Полуничка.
— Ну, досить базікати! Піди і скажи про мене графиням!
— Що тут сталося? — втрутився синьйор Петрушка, який саме вийшов на поріг, щоб висякати носа.
— Та ось цей жебрак запевняє, ніби він — принц. Синьйор Петрушка з першого погляду впізнав принца.
— Я навмисне перевдягся, щоб ближче узнати життя населення мого краю, — заявив принц Лимон. Йому було соромно за свій незвичайний вигляд.
— Прошу, прошу завітати, ваша світлосте! — лопотів Петрушка, вклоняючись до самої землі.
Принц увійшов до замку. В дверях він тільки грізно бликнув на Полуничку.
Графині на всі лади вихваляли принца за його піклування про людей.
— Чого тільки вам не довелося знести!
— Заради народу я готовий на все, — збрехав принц, нітрохи не почервонівши, бо відомо, що лимони ніколи не червоніють.
— Які ж у вашої світлості враження про життя народу?
— Народ щасливий і спокійний, — заявив принц, — ніде не бачив я щасливішого народу!
Він і не знав, що сказав щиру правду: скинувши принда, народ справді став щасливий.
— Чи не потрібні вашій світлості коні, щоб повернутися до столиці? — запитав Помідор принца.
— Ні, ні! — швидко відказав той. — Я почекаю, поки вщухне буря.
— Насмілюся найпокірніше зауважити, — сказав здивований Помідор, — що буря вже минула і знов сяє сонце.
— Ви насмілюєтеся мені перечити! — гримнув на нього принц і тупнув ногою.
— Я теж не розумію вашого зухвальства, — докірливо додав барон Апельсин. — Якщо їх світлість кажуть — буря, то так воно й є.
І всі присутні почали одностайно лаяти погоду.
— Яка жахлива погода! — сказала графиня Старша, виглядаючи через вікно в парк, де на квітках сяяли під сонцем каплі недавнього дощу.
— Яка жахлива злива! Погляньте, який дощ періщить! — додала графиня Менша, дивлячись, як із-за хмари сяє сонце і виблискує в басейні з золотими рибками.
— О, чуєте, як гуркоче грім? — сказав герцог Мандарин і затулив вуха пальцями, ніби дуже злякався.
— Полуничко! — гукнула графиня Старша. В неї майнула щаслива думка. — Біжи мерщій позачиняй усі віконниці!
Полуничка позачиняла всі віконниці, і в салоні відразу стало зовсім темно.
Принесли запалені свічки. Синьйора графиня Менша зітхнула:
— Яка жахлива ніч!
— Мені страшно… — щиро признався принц Лимон. Щоб його підбадьорити, усі присутні теж почали тремтіти, мов у лихоманці.
Тоді синьйор Помідор прокрався до вікна, тихо відхилив віконницю і насмілився покірно зауважити:
— Мені здається, що буря вже минула.
— Ні, ні, не минула! — закричав принц і побачив сонячний промінь, який переможно прорвався до салону.
Помідор поквапливо зачинив віконницю і підтвердив, що дощ ллє й далі, мов із відра.
— Ваша світлосте, чи не бажаєте ви закусити, — насмілився подати голос барон Апельсин, Йому не терпілося швидше сісти за стіл.
Але принц не схотів закушувати.
— Така погода відбиває апетит, — відказав він.
Барон не розумів, що спільного може бути між апетитом і погодою. Але всі згодилися з думкою принца, що погана погода позбавляє людей апетиту, і Апельсин теж заявив:
— Я тільки так сказав, ваша світлість. Від цієї грози в мене самого так стиснуло горло, що я не зміг би макової росинки проковтнути.
Насправді, він залюбки ум’яв би два-три стільці, не те що вечерю. Але він не насмілювався перечити принцові.
Нарешті, стомлений хвилюваннями цього дня, принц заснув у кріслі. Його вкрили ковдрою, а самі пішли вечеряти.
За вечерею Помідор чомусь надто мало їв. Він поспішив устати з-за столу і сказав, що йде спати, а сам потихеньку зайшов до парку і попрямував до села.
“Треба самому довідатися, що скоїлося. Оцей страх принца надзвичайно підозрілий. Я не здивуюся, якщо сталася навіть революція”.
Від цієї думки в нього немов мурашки по спині забігали. Він намагався відігнати від себе цю думку, але чим сильніше її відганяв, тим настирливіше лізла вона йому в голову. Оце ненависне йому слово — революція — миготіло перед ним усіма своїми літерами: Р-е-в-о-л-ю-ц-і-я…
Раптом йому почулося, ніби за ним хтось іде. Він причаївся за парканом і став чекати. Через кілька хвилин повз нього тихенько пройшов адвокат Горох. Він ішов навшпиньки і так обережно, ніби ступав по сирих яйцях. Як відомо, цей адвокат завжди мав на всіх підозри. Коли ж побачив, що Помідор вислизнув до парку, він пішов за ним назирці.
“Тут щось є,— подумав Горох, — за Помідором треба слідкувати”.
Тільки Помідор намірився вийти зі схованки, як стала наближатися ще одна тінь. Він знову присів за парканом, пропустив і цю тінь повз себе.
Це був синьйор Петрушка, який вирішив прослідкувати за адвокатом.
Своїм довжелезним носом Петрушка відчув щось підозріле, і йому закортіло про все довідатися.
Потім у темряві з’явився герцог Мандарин. Той шпигував за Петрушкою.
— Тепер мене нітрохи не здивує, якщо зараз покажеться барон Апельсин, — прошепотів Помідор і знову присів за парканом.
Дійсно, незабаром з’явився барон Апельсин. Коли він помітив, як виходив герцог, то подумав, що той крадькома йде кудись вечеряти. От барон і вирішив скористатися з цього відкриття.
Бідолашний Квасоля, який віз його пузо на тачці, задихався з натуги. У темряві він не бачив ні каменюк, ні ям; тачка підскакувала, і від кожного поштовху баронові хотілося вищати по-собачому.
Після барона більш ніхто не з’являвся в темряві. Тоді Помідор вийшов із своєї схованки і пішов слідом за Апельсином.
Так і проходили вони один за одним цілісіньку ніч. Горох марно намагався наздогнати Помідора, який ішов позад усіх; синьйор Петрушка йшов по п’ятах за Горохом; герцог Мандарин не відставав від Петрушки, барон Апельсин намагався не відставати від герцога, а Помідор скрадався по слідах барона. Кожен стежив за тим, хто йшов перед ним, і ніхто не здогадувався, що за ним також слідкують.
Кілька разів цей порядок змінювався. Синьйор Горох, який ішов поперед усіх, опинявся на другому місці, бо Петрушка переганяв його стороною. Тоді вони хитрували, щоб знову стати на своє місце.
Так прошвендяли вони всю ніч, шпигуючи один за одним, і до самого світанку нічогісінько не змогли дізнатися, тільки вкрай знесилилися.
На світанку причвалали вони один по одному назад до замку.
Зустрічаючись в алеях парку, вони віталися, питали один одного про здоров’я і брехали, як хто умів.
— Де це ви були? — питав синьйор Помідор синьйора Гороха.
— Я був на весіллі в мого брата.
— Ото диво! Ніколи не чув, щоб уночі гуляли весілля.
— Так. Але мій брат — дуже чудний чоловік, — відповідав червоніючи адвокат.
Помідор тільки посміхався, бо всі знали, що ніякого брата в Гороха не було.
Синьйор Петрушка збрехав, що ходив на пошту. Барон і герцог наплели, ніби ходили вудити рибу, та ще й здивувалися, як це вони не здибалися на річці.
Всі вони були такі стомлені й сонні, що йшли майже з заплющеними очима.
І тільки один з них побачив, що на башті замку майорить республіканський прапор.
Цей прапор підняли вночі Цибуліно і Вишенька. Обидва хлопчики сиділи тепер біля прапора на високій башті і чекали, що буде далі.
