Розділ третій
Про скрипаля Грушу, кума Часника і про родину Сороконіжок
З того дня Цибуліно став допомагати в шевській майстерні Виноградинки і скоро досяг неабияких успіхів у цьому ремеслі. Він навчився сукати дратву, підбивати закаблуки й підошви, знімати мірку.
Справи йшли у них добре. Майстрові Виноградинці було з ним веселіше, бо до майстерні люди заходили не тільки за ділом, а й подивитися на невідомого хлопчика, який довів до сліз самого синьйора Помідора.
Перший завітав сюди місцевий скрипаль Груша зі своєю скрипкою.
За ним цілою хмарою до майстерні влетіли мухи та оси, тому що за скрипку у скрипаля Груші була половинка солодкої пахучої груші. А як відомо, комахи дуже ласі до груш. І не один раз, коли скрипаль Груша давав концерт, слухачі схоплювалися і гукали:
— Погляньте на вашу скрипку, на ній сидить величезна муха!
Тоді Груша припиняв гру і ганявся із смичком за набридливою мухою.
Бувало й так, що у його скрипку залазив черв’як і проточував у ній цілі печери. Скрипка від цього псувалася, починала фальшивити, і тоді музикантові доводилося шукати нової груші.
За ним прийшов відомий городник кум Часник. У нього була густа чуприна і по вітру маяли довжелезні вуса.
— Скільки мук доводиться мені терпіти через оці вуса, — скаржився він Цибуліно. — Коли моя дружина хоче сушити білизну, вона садовить мене на балконі, прив’язує кінці моїх вусів до гвіздків, один — праворуч, другий — ліворуч, і розвішує на них своє ганчір’я. От я і потерпаю під пекучим сонцем, поки висохне білизна. Поглянь, які знаки залишилися на вусах. Це від прищіпок.
І справді, на вусах видніли сліди від прищіпок.
А одного разу до майстерні прийшла ціла родина Сороконіжок: батько Сороконіг і двоє синів — Сороконіжка і Сороколапка.
Жодної хвилини не могли ті сороконогі хлоп’ята всидіти спокійно.
— Чи вони завжди у вас такі непосидющі? — зацікавився Цибуліно.
— Еге, — зітхнув старий Сороконіг, — зараз вони як шовкові. А побачили б ви, як мама їх купає. Поки вона миє їм передні ніжки, вони встигають забруднити задні. А коли миє задні — вони забруднюють передні. Отака з ними морока. І щоразу на них іде багато мила.
— Ну то що, будемо знімати мірку з їхніх ніжок? — запитав майстер Виноградинка.
— Що ви, хіба я можу замовити вісімдесят черевиків? Та я за все своє життя на них не зароблю!
— А у мене все одно не вистачить на них шкіри, — додав майстер Виноградинка.
— То ви тільки погляньте, які черевики найбільш зносилися, щоб замінити хоч негодящі.
Поки майстер Виноградинка і Цибуліно оглядали підошви та передки черевиків, хлоп’ята Сороконіжка і Сороколапка сяк-так сиділи, хоча це не зовсім їм удавалось.
— Бачите, — сказав майстер Виноградинка, — у цього треба замінити перші дві пари і тридцяту пару.
— Ні-ні,— заперечив швиденько старий Сороконіг, — ці черевички ще не зовсім зносилися, досить лише підбити їм закаблуки.
— А у цього треба замінити аж десять черевиків з одного боку.
— Ох! І скільки їм казати, щоб не човгали ногами! Хіба ж ці діти уміють ходити по-людськи? Де там, — бігають, стрибають, притупують. Ну от і маєте: усі праві черевики стопталися раніше від лівих.
Майстер Виноградинка тільки махнув рукою:
— Ат! Усі діти однакові! Чи дві у них ноги, чи сорок, — одна шана взуттю. Вони можуть збити сорок пар черевиків і на одній нозі.
Нарешті вся родина дружно задріботіла геть. Хлоп’ята Сороконіжка і Сороколапка помчали, мов на коліщатах. Старий Сороконіг пересувався значно повільніше, бо він трохи шкутильгав. А шкутильгав він трішки, всього-на-всього на двадцять дві ніжки.
Розділ четвертий
Як Цибуліно обдурив пса Гавкуна
А що ж сталося з хатиною кума Гарбуза? Одного нещасливого дня синьйор Помідор знову приїхав своєю каретою, запряженою четвериком коней-огірків.
Але тепер його охороняв цілий десяток солдатів Лимончиків.
Цього разу кума Гарбуза вигнали з хатини без зайвих розмов і поселили там здоровецького пса, на ім’я Гавкун.
— Ось вам! — вигукнув Помідор і грізно подивився навкруги. — Тепер усі ваші хлопчики навчаться, як мене шанувати! Тепер хай начувається отой малий зайда, якому дав притулок майстер Виноградинка.
— Гаразд! Гаразд! — прогарчав Гавкун.
— А оцей старий дурень Гарбуз хай знає тепер, як не слухатися моїх наказів! — додав синьйор Помідор. — Якщо хоче мати дах над головою, то для нього завжди є готове місце у тюрмі. Там для всіх вистачить місця.
— Гаразд!.. Гаразд!.. — знову загарчав пес.
Майстер Виноградинка і Цибуліно стояли на порозі майстерні, бачили й чули все, що сталося. Але що вони могли вдіяти?
Кум Гарбуз сумно сидів при дорозі і з жалю смикав себе за бороду. І щоразу в його руці лишався жмут волосся. Нарешті він кинув це маловтішне діло, щоб не позбутися ще й бороди. Так і сидів він собі, як горох при дорозі, і тихо-тихо зітхав. Ви ж уже знаєте, що він завжди мав досить зітхань про запас.
Нарешті синьйор Помідор вліз у свою карету. Гавкун став у стійку “служи!” і хвостом віддав хазяїнові честь.
— Дивись мені, вартуй пильно! — наказав йому синьйор Помідор, вдарив по конях-огірках, і карета покотилася.
Того дня стояла страшенна спека. Гавкун трохи прогулявся вперед і назад перед хатиною, обмахуючись хвостом, наче віялом. Але він страшенно спітнів і подумав, що не завадило б тепер випити кухоль холодного пива. Подивився навколо, чи не видно якогось хлопчака, щоб послати по пиво. Та, як на біду, хлопчаків не було. Тільки один Цибуліно сидів на порозі шевської майстерні і старанно смолив дратву. Але собачий ніс Гавкуна відчув, що від хлопця йшов цибулячий дух, і пес промовчав.
А Цибуліно добре запримітив, що Гавкун знемагає від спеки.
“Або я помиляюся, — міркував Цибуліно, — або я не я!”
Сонце піднімалося все вище та вище, і спека ставала дедалі нестерпніша. Сіромаху Гавкуна діймала спрага.
“Чим я сьогодні снідав? — пригадував Гавкун. — Може, пересолили юшку? Ну просто горить у мене в горлянці, а язик такий важкий, мов каменюка”.
Тут Цибуліно визирнув з дверей.
— А-гов, а-гов! — гукнув до нього Гавкун охриплим голосом.
— Ви до мене?
— До вас, юначе! Чи не принесли б ви для мене лимонаду?
— Я б охоче збігав, синьйоре Гавкун, та бачте, ніколи — хазяїн звелів мені полагодити ось цього черевика.
І без зайвих слів Цибуліно повернувся до майстерні.
— Який грубіян! — буркнув про себе пес. Він проклинав ланцюг, через який не міг сам збігати напитися.
Трохи згодом Цибуліно знов виткнув носа з дверей.
— Синьйоре! — благально проскавчав пес. — Може, ви принесете мені хоч кухлик простої водиці?
— Та я б охоче приніс, — відповів Цибуліно, — але саме зараз хазяїн загадав мені підбити черевики синьйора священика.
Цибуліно шкода було дивитися, як страждає від спраги бідолашний пес. Але він ненавидів собаче ремесло Гавкуна, та ще й хотів дужче допекти Помідорові.
О третій годині сонце вже так припекло, що й камінню стало жарко.
Тепер псові стало непереливки. А Цибуліно налив у пляшку води, всипав туди білого порошку, який дружина майстра Виноградинки приймала на ніч. Бідна жінка була така нервова, що не могла заснути без цього порошку.
Цибуліно підніс пляшку до рота, — от ніби п’є.
— Ах, яка свіжа води-и-ця, — примовляв він, погладжуючи себе по животі.
У Гавкуна аж слина потекла, і на мить йому ніби полегшало.
— Синьйоре Цибуліно, — тихенько спитав він, — а ця вода — чиста?
— Аякже! Чиста, як сльоза!
— А в ній нема мікробів?
— Та що ви! Цю воду очистив один славетний професор.
І з цими словами він знову притулив пляшку до губів, ніби пити.
— Синьйоре Цибуліно, — знову спитав Гавкун, — як це ви робите, що пляшка весь час лишається повна?
— Справа в тому, — відповів Цибуліно, — що цю пляшку подарував мені мій старенький дідусь. Вона зачарована і тому ніколи не порожніє.
— А ви не дозволили б мені один разочок з неї ковтнути? Мені б однієї ложечки вистачило.
— Один ковток? Та хоч і десять! — відповів Цибуліно.
Важко уявити, як зрадів Гавкун! Він дякував хлопчикові, лизав йому ноги і крутив хвостом. Навіть перед своїми господинями — графинями Черешнями — він так ніколи не вислужувався.
Цибуліно віддав йому пляшку. Пес ухопив її в обидві лапи і одним ковтком випорожнив до дна, а тоді й каже:
— Як? Уже все? А ви ж, синьйоре Цибуліно, казали, що ця пляшка чарівна!
Та не встиг він договорити цих слів, як упав додолу і заснув.
Цибуліно зняв з Гавкунової шиї ланцюг, узяв пса на плечі і попростував до графського замку. Озирнувшись, Цибуліно бачив, що кум Гарбуз знов оселився в своїй хатині. І крізь віконечко виглядало осяяне щасливим усміхом лице старого і його руда борідка.
“Бідний пес! — думав собі Цибуліно, крокуючи до замку. — Я не міг зробити інакше. Та ще хтозна, як ти віддячиш мені за свіжу водичку, коли, прокинешся”.
Ворота були відчинені; Цибуліно поклав пса на траву в парку, ласкаво погладив його і мовив:
— Привітай від мене синьйора Помідора.
Гавкун крізь сон відповів щасливим гарчанням. Йому снилося, що купається він у синій приємній водиці гірського озера… і п’є досхочу і сам розтікається водою. Ось уже водяний став його хвіст, водяні вуха, водяні лапи. Вони довгі і легкі, мов струмені водограю.
— Спи спокійно, — мовив Цибуліно і пішов назад до села.
Розділ п’ятий
Як кум Суниця чіпляв дзвоника для злодіїв
В селі Цибуліно побачив, що біля хатини кума Гарбуза товпиться багато людей. Видно було, що вони чимось схвильовані і сперечаються.
— Що тепер зробить Помідор? — тривожно запитував скрипаль Груша.
— Кажу вам, що все це не доведе до добра. Як не крути, а вони господарі і чинять, як їм заманеться, — говорила кума Динька.
Дружина кума Часника з нею погодилася і, ухопивши свого чоловіка за вуса, як за віжки, скомандувала:
— Н-но додому, поки не сталося лиха!
І навіть хоробрий майстер Виноградинка тривожно чухав шилом потилицю і вголос міркував:
— Помідор уже двічі пошився в дурні. Тепер він неодмінно помститься!
Менш від усіх журився кум Гарбуз. Він видобув з кишені такі добрі цукерки, що важко собі уявити, і став частувати усіх сусідів.
Взяв одну цукерку й Цибуліно, трохи посмоктав і задумливо промовив:
— Я теж гадаю, що Помідор так просто не здасться.
— То що ж нам робити?.. — зітхнув кум Гарбуз. І його щаслива усмішка враз погасла, ніби сонце сховалося за хмарою.
— Ось послухайте, що я придумав! Давайте сховаємо хатину! — скрикнув Цибуліно.
— Тобто як сховаємо?
— Та дуже просто! Я не давав би такої поради, коли б це був великий палац. А таку малесеньку хатину неважко буде сховати. Б’юсь об заклад, що її можна перевезти куди завгодно на візку ганчірника.
Не довго думаючи, Квасолинка, син ганчірника, збігав додому і прикотив візок.
— То ви хочете поставити дім на візок? — тривожно запитав кум Гарбуз.
Він побоювався, що його дім розвалиться на друзки.
— Нічого з вашою хатинкою не станеться! — відповів Цибуліно.
— Куди ж ми його повеземо? — непокоївся кум Гарбуз.
— Якщо хочете, можна поки що сховати в моєму льоху, — запропонував майстер Виноградинка. — А потім побачимо, що робити далі.
— А коли Помідор як-небудь про це пронюхає?
І всі разом зиркнули на синьйора Гороха, який ніби просто прогулювався поблизу.
Адвокат почервонів і став присягатися та божитися:
— Боронь боже, та від мене Помідор ніколи нічого не довідається!
— Але ж у льоху вогко, — несміливо зауважив кум Гарбуз, — коли б там мій будиночок не розсипався. Сховаймо його в лісі!
— А хто його у лісі стерегтиме? — запитав Цибуліно.
— Є у лісі така добра людина, — відповів кум Часник, який знову опинився тут. — Там проживає мій добрий приятель кум Суниця. Йому можна довіритися. А там побачимо, що робити далі.
На тому й погодилися.
За кілька хвилин хатинку поставили на візок. Кум Гарбуз, тяжко зітхнувши, попрощався з нею і пішов відпочити після стількох тривог до куми Диньки, що доводилася йому племінницею.
Тим часом Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша повезли хатинку до лісу.
Везти було не важко, бо вся хатина важила не більше, ніж горобине гніздо.
Кум Суниця мешкав у торішній каштановій шкаралупі. Шкаралупа була міцна, зовні вся у шпичаках, і кум Суниця цілком зручно розташувався в ній з усім своїм майном. А майно те було невелике: одна половинка ножиць, іржава бритва, голка з ниткою, шкоринка від сиру — та й усе.
Коли йому сказали, в чому справа, — він просто вжахнувся:
— Та нізащо в світі! Це не для мене! Ну що я робитиму в такому величезному палаці? Мені добре і в моїй шкаралупі! Знаєте, як говорить прислів’я: моя хата скраю, я нічого не знаю!
Коли ж йому розтлумачили, що треба зробити послугу кумові Гарбузові, він одразу ж погодився.
— Мені завжди подобався цей чолов’яга. Пригадую, одного разу я помітив, що йому за комір повзе гусінь. Адже тоді я, можна сказати, врятував йому життя.
Хатину притулили до стовбура старого дуба. Цибуліно, Квасолинка і скрипаль Груша допомогли кумові Суниці перенести усе його багатство до нової квартири і попрощалися, але пообіцяли незабаром вернутися з доброю звісткою.
Вони пішли, а кума Суницю охопив страх: ну що, коли нападуть грабіжники?
“Тепер, коли я живу у такому пишному домі,— думав він, — мене, напевне, спробують пограбувати. Може, мене вб’ють сонного, бо подумають, що в мене тут неабияке багатство…”
Думав-думав кум Суниця та й надумав почепити над дверима дзвоник, а під ним записку з таким написом друкованими літерами:
“Синьйорів злодіїв просимо дзвонити у цей дзвіночок, їх одразу впустять, і вони самі побачать, що тут грабувати нічого”.
Написавши цю записку, кум Суниця трохи заспокоївся і після заходу сонця ліг спати.
Опівночі його розбудило дзеленчання дзвоника.
— Хто там? — спитав він через вікно.
— Злодії! — відповів хрипкий голос.
— Зараз, зараз! Зачекайте хвилиночку, я тільки одягну халат! — сказав кум Суниця, встаючи з ліжка.
Одяг халат, відімкнув двері й запросив злодіїв оглянути дім. Злодії були здоровенні дядьки зі страшними-престрашними, чорними-пречорними бородами. Вони обережно, щоб не набити лоба, по черзі всунули голову у вікно і побачили, що тут справді нічим поживитися.
— Ну що, бачите, синьйори? Бачите? — радів кум Суниця, потираючи руки.
Злодії тільки незадоволено гмукнули.
— Повірте, мені шкода, що нічим вас почастувати, — вибачався кум Суниця. — Що можу зробити для вас приємного? Ага, ось у мене є бритва. Чи не хочете поголитися? Правда, бритва старенька, я одержав її у спадщину від свого прадіда. Та, може, вона ще голить…
Злодії згодилися, сяк-так поголилися іржавою бритвою і пішли своєю дорогою, подякувавши гостинному господареві. Правду сказати, вони здалися йому непоганими хлопцями. Як знати, що примусило їх взятися за таке ганебне ремесло.
Кум Суниця знову ліг і міцно заснув. О другій годині ночі його знову розбудив дзвінок. Це були двоє нових злодіїв. Кум Суниця запросив і їх увійти, і ці теж побачили, що тут нічим поживитися. У них не було борід, а в одного з них не було і ґудзиків на куртці. Кум Суниця подарував йому голку з ниткою і порадив дорогою пильно дивитися під ноги.
— А ґудзика завжди можна знайти на дорозі,— пояснив він злодієві.
Так впіймали облизня і ці два здодії.
І так щоночі будили злодії кума Суницю. Вони дзвонили, заходили до хатини і йшли собі, хоча й з порожніми руками, та задоволені знайомством із таким чемним, таким гостинним господарем.
Як бачимо, хатина кума Гарбуза потрапила в хороші руки. Тож залишмо поки що його і гляньмо, що діється в іншому місці.
