Розділ шостий
В замку гості: ненажера Апельсин і жаднюга Мандарин
Тепер завітаймо до замку графинь Черешень, що, як ви уже зрозуміли, володіли всім селом, всіма хатами, землями і навіть церквою та дзвіницею.
Того дня, коли за порадою Цибуліно хатину кума Гарбуза перевезли до лісу, в замку зчинилася страшенна метушня: приїхали гості.
їх приїхало двоє: барон Апельсин і герцог Мандарин. Барон Апельсин був двоюрідним братом покійного чоловіка графині Черешні Старшої. Герцог Мандарин був двоюрідним братом покійного чоловіка графині Черешні Меншої. Барон Апельсин мав величезне черево, та нічого дивуватися, бо він тільки те й робив, що жер з ранку до вечора і з вечора до ранку, і тільки якусь часинку відпочивав од їжі.
В молоді роки барон Апельсин спав з вечора до ранку, щоб шлунок встигав перетравити те, що він з’їв за день. Але згодом він надумав ось що: “Спати — то тільки час марнувати, адже поки спиш — не можеш їсти”.
Отож він і вирішив їсти і вночі, залишивши тільки часинку для перетравлення їжі. Щоб наситити цього ненажеру, із його численних маєтків, й усієї провінції безперестанку цілими валками везли найрізноманітніші наїдки. Бідні селяни вже не знали, що йому посилати. Він жер усе підряд: яйця, курей, свиней, биків, корів, кролів, фрукти, овочі, хліб, сухарі, пироги…
Біля нього завжди вартувало двоє слуг, які запихали в його ненажерливу пельку все те, що привозилось. А ще двоє стояли напоготові, щоб змінити перших двох, коли ті знесиляться.
Нарешті селяни сказали баронові, що більш нічого їстівного у них не залишилося.
— Ну, то везіть мені дерева! — наказав барон. Селяни стали везти, і він пожер дерева з листям і корінням, вмочуючи в олію та ще й присолюючи.
Коли поїв усі дерева, то став продавати один за одним свої маєтки і купувати їжу на вторговані гроші. А коли і маєтки всі проїв, то написав листа графині Черешні Старшій і напросився до неї в гості.
Правду сказати, графиня Черешня Менша зовсім не була цьому рада:
— Барон проїсть усе наше багатство. Він проковтне наш замок, як миску макаронів, тільки оближеться.
Синьйора графиня Старша заплакала:
— Ти не хочеш приймати моїх родичів. Ти ніколи не любила мого бідолашного товстуна барона.
— Я згодна, — сказала тоді графиня Менша. — Клич свого барона. Але тоді я запрошу герцога Мандарина, двоюрідного брата мого покійного чоловіка.
— Запрошуй собі на здоров’я! — зневажливо відповіла графиня Старша. — Він їсть менше від курчати.
Адже в твого покійного чоловіка — царство йому небесне! — усі родичі такі миршаві, що й від землі не відросли. А в мого покійного чоловіка — царство йому небесне! — усі родичі один в одного — високі, товсті, показні.
Ніде правди діти, барон Апельсин був таки показний — за цілий кілометр він височів, немов та гора. Довелося одразу найняти йому попихача, щоб возив його незмірне пузо, бо сам барон не міг йому дати ради.
Тож Помідор послав до сільського ганчірника Квасолі, щоб той негайно прикотив свій візок. Та Квасоля не знайшов візка, бо, як ви вже чули, візок забрав його син Квасолинка. Тоді він прикотив до замку тачку, якою муляри возять вапно.
Помідор допоміг баронові покласти пузо на тачку і гукнув на ганчірника:
— Ану поїхали!
Квасоля щосили наліг на тачку, але не міг зрушити її ні на один сантиметр.
Покликали двох слуг, і з їхньою допомогою барон таки вирушив на прогулянку алеями парку. Спочатку’попихачі не зважали на каміння. Тачка, як на зло, раз у раз підскакувала на найбільших каменюках, а від цього баронське черево так трясло, що він увесь холодним потом обливався.
— Обережно, тут каміння! — кричав барон, благально простягаючи руки.
Квасоля і двоє попихачів почали старанно обминати каменюки, тоді тачка звалилася у рів.
— Ради Бога, обминайте ями! — благав барон.
Але і під час цієї невдалої прогулянки не забував барон свого найулюбленішого діла.
Він на ходу ласував смаженим індиком, що йому приготувала графиня Старша на закуску.
Не менш клопоту завдавав усім і герцог Мандарин.
Служниця графині Меншої, дівчинка Полуничка, цілісінький день прасувала Мандаринові сорочки. Коли ж приносила йому ті сорочки, герцог вередував, потім починав пхикати, скиглити, а далі вискакував на самий вершечок шафи і звідти репетував на весь дім:
— Ой, рятуйте, помираю!
Синьйора графиня Менша чимдуж мчала до нього:
— Мандаринчику, мій любий, що з тобою?
— Ох, так погано випрасували мої сорочки, що й жити не хочеться!
Щоб умовити його не вмирати, синьйора графиня Менша подарувала йому всі шовкові сорочки свого померлого чоловіка.
Тоді герцог зліз із шафи і почав приміряти сорочки.
Трохи згодом у його кімнаті знову залунали крики:
— Ой, рятуйте, рятуйте!
Синьйора графиня Менша бігла до нього так, що у неї мало не вискочило серце.
— Любий мій Мандаринчику, що з тобою? А герцог кричав:
— Ой-ой-ой, я загубив найкращу з моїх запонок! Ох, не хочу більше жити!
Цього разу герцог видерся на самий вершечок височенного дзеркала і погрожував кинутися звідти сторч головою.
Щоб його заспокоїти, синьйора графиня Менша подарувала йому всі золоті, срібні, з самоцвітами запонки свого покійного чоловіка.
І так протягом одного дня графиня Менша втратила всі свої коштовні речі, а герцог Мандарин напакував повні чемодани подарунків і тепер тільки руки потирав з радості.
Така пожадливість родичів дуже турбувала графинь, і вони зганяли злість на своєму племінникові, бідолашному Вишеньці, який жив у них, бо був круглим сиротою.
— Ах ти, дармоїде! — кричала на нього синьйора графиня Старша. — Іди мерщій розв’язувати задачі!
— Але я уже всі розв’язав…
— То розв’язуй нові! — суворо наказувала синьйора графиня Менша.
Вишенька слухняно йшов розв’язувати нові задачі. Щодня він списував задачами кілька зошитів, а за тиждень їх набиралася ціла гора.
Цього дня графині без кінця примушували Вишеньку вчити уроки.
— Чого ти тут крутишся, ледацюго?!
— Я хочу трошки погуляти в парку…
— В парку гуляє барон Апельсин, і нічого тобі крутитися там, ледарю. Зараз же йди вчити уроки!
— Та я вже їх вивчив…
— То вчи нові!
Вишенька слухняно йшов учити нові уроки. Щодня він учив стільки уроків, що прочитав уже всі книжки, які були в замку. Але коли графині бачили в його руках книжку, то лаяли його ще дужче:
— Негайно облиш книжку, малий негіднику! Ти порвеш її!
— Але як же мені готувати уроки без книжок?
— Вчи напам’ять!
Бідолашний Вишенька зачинявся у своїй кімнаті і вже без книжок, напам’ять, учив, учив, учив. Від такого життя голова його весь час про щось думала, думала, поки починала боліти. Тоді графині гримали на нього ще дужче:
— Ти надто багато думаєш і від цього тільки хворієш! Ану перестань думати, то менше грошей ітиме на ліки!
Як бачите, що б не зробив бідолашний Вишенька, графині за все його тільки лаяли. І зрештою він уже не знав, як йому ступити, щоб його не лаяли, і почував себе зовсім-зовсім нещасним.
У всьому величезному замку він мав тільки одного друга. То була служниця графині Меншої — Полуничка. Вона жаліла цього бідолашного хлопчика в окулярах, якого ніхто не любив. Вона була з ним лагідна, а вечорами, коли він лягав спати, приносила йому чогось солоденького.
Але цього дня усе солодке з’їв за вечерею барон Апельсин. Герцогові Мандарину теж кортіло поласувати. І він, щоб випросити солодкого у графинь, вискочив на самий вершечок височенного буфета і звідти заверещав:
— Ой, рятуйте! Держіть мене, бо я кинуся стрімголов!
Та цього разу верещання нічого не допомогло герцогові. Барон Апельсин з’їв усе солодке і оком не моргнув.
Синьйора графиня Менша впала перед ним на коліна і, гірко плачучи, благала свого любого родича не губити себе. Звичайно, щоб його ублагати, треба було пообіцяти йому якийсь подарунок, та у неї вже нічого не залишилося.
Зрештою, герцог Мандарин зрозумів, що тут уже нічого загарбати, потроху втихомирився і зліз додолу. Йому допомагав злазити барон Апельсин, обливаючись з натуги трьома потами.
Саме в цей момент синьйора Помідора сповістили про те, що таємниче зникла хатина кума Гарбуза. Не довго думаючи, синьйор Помідор послав скаргу принцові Лимону з проханням негайно прислати до села загін поліцаїв Лимончиків.
* * *
Лимончики прибули до села наступного дня і одразу ж зробили лад. Вони просто обійшли хати й арештували всіх, хто трапився їм під руку.
Нічого й казати, що вони арештували також майстра Виноградинку.
Той ішов за ними, незадоволено буркочучи собі щось під ніс, бо поліцаї не дозволили йому взяти з собою шило, яким він звик чухати потилицю.
— Брати до тюрми зброю заборонено, — суворо сказали вони майстрові Виноградинці.
— А чим же я чухатиму собі потилицю, коли мені треба буде про щось подумати? — спитав він.
— Коли захочеш — скажи тільки начальникові, і він так почухає тобі потилицю, що більше не захочеш.
Довірливий Виноградинка і справді сказав начальникові поліцаїв, що йому хочеться почухати потилицю, і тут-таки один із поліцаїв оперіщив його шаблюкою.
Лимончики арештували й скрипаля Грушу. Йому дозволили взяти з собою тільки скрипку і свічку.
— А для чого тобі свічка? — спитали його Лимончики.
— Моя дружина поклала мені свічку в кишеню, бо в тюрмі дуже темно.
Коротко кажучи, Лимончики арештували майже всіх на селі. На волі залишили тільки синьйора Гороха, адже він був адвокат. Кума Часника вони просто не запримітили. А він зовсім і не ховався. Сидів собі спокійнісінько на балконі, його вуса були прив’язані до двох цвяхів, і на них сушилася білизна. Лимончики подумали, що то кілок з начепленими мотузками, і пішли собі далі. Арештований кум Гарбуз ішов собі за Лимончиками і, як завжди, сумно зітхав.
— Чого це ти так часто зітхаєш? — суворо запитав його начальник.
— Як же мені не зітхати? — відповів той. — Увесь свій вік я тільки працював і збирав зітхання. Так от тепер у мене й зібралося їх багато-багато тисяч. Треба ж якось пустити їх у діло.
З жінок арештували саму куму Диньку. А що вона не хотіла йти до тюрми, то поліцаї просто покотили її до самої тюрми. Вона ж була така кругленька, справжня динька!
Та хоч як хитрували поліцаї, а Цибуліно вони не знайшли, хоча він і не ховався. Сидів собі на паркані разом із дівчинкою, яку звали Редисочкою, і дивився на них.
Поліцаї навіть спитали у них, чи не бачили де поблизу небезпечного бунтівника, на ім’я Цибуліно. А вони відповіли, що Цибуліно сховався під кашкетом у їхнього начальника. І регочучи втекли.
Того ж таки дня вони пішли до замку в розвідку. Цибуліно вирішив будь-що звільнити в’язнів, і Редисочка взялася йому допомагати.
Розділ сьомий
Вишенька порушує накази синьйора Петрушки
Графський замок стояв на горі посеред величезного парку. На хвіртці висіла дощечка з написом на однім боці: “Входити заборонено”, а на другім: “Виходити заборонено”.
Перший напис був для сільських дітей, щоб їм не заманулося перелізти через ґратчасту огорожу і бігати по парку. Другий напис забороняв Вишеньці бігати гратися до сільських дітей.
І от через ці написи бідолашний Вишенька гуляв по парку сам-самісінький. Він обережно ходив по алеях і весь час думав, коли б не наступити на клумбу і не потоптати квітів.
Його вихователь, синьйор Петрушка, усюди почіпляв дощечки з написом про те, що Вишеньці дозволено і що заборонено.
Біля басейну з золотими рибками висів напис:
“Заборонено Вишеньці занурювати руки в воду”.
Був тут іще і такий напис:
“Рибкам заборонено розмовляти з Вишенькою”.
А посеред квітів на клумбах стирчали таблички з таким написом: “Заборонено Вишеньці торкати квіти, бо йому не дадуть цукерок”.
Або таке: “Вишенько, не бігай по траві, бо за це муситимеш написати дві тисячі разів слова: “Я неслухняний хлопчик”.
Всі ці написи придумав синьйор Петрушка, домашній вихователь Вишеньки.
Одного разу Вишенька попрохав у своїх вельмишановних тіточок дозволу ходити до сільської школи. Йому так хотілося бути разом з тими дітьми, які щодня бігли зі школи, весело пустуючи по дорозі.
Синьйора графиня Старша вжахнулася:
— Хіба ж можна, щоб хлопчик графського роду сидів за однією партою з селянськими дітьми?! Ніколи!
А синьйора графиня Менша ще додала:
— Парта сільської школи не гідна, щоб до неї торкалися навіть штанці графського сина!
Тоді для Вишеньки найняли домашнього вчителя — синьйора Петрушку. Його звали так, бо він завжди несподівано вискакував, мов Петрушка у ляльковому театрі. Бувало, Вишенька задивиться на муху, яка залізла до чорнильниці, щоб теж навчитися писати. І вже синьйор Петрушка тут як тут. Висякає свого носяру у величезну картату хустку та й починає нудним голосом:
— Хай начуваються ті хлопчаки, які забувають учити і дивляться на мух! З цього починаються усі злочини! За першою з’явиться друга муха, потім третя… четверта… Потім ці погані хлопчаки витріщають очі на павука, потім на кішку, на всіх інших тварин і зовсім забувають вчити уроки. А хто не вчить уроків, той не може стати добропорядним хлопчиком. А хто не стане добропорядним хлопчиком, той не стане добропорядною людиною, той попаде до тюрми. Отже, Вишенько, якщо не хочеш до тюрми, — не дивися на муху.
Іншого разу, тільки-но Вишенька візьме альбом щось намалювати, аж гульк — синьйор Петрушка. Висякає свого довгого носяру і почне:
— Хай начуваються ті хлопчаки, котрі марнують час на малювання якихось нісенітниць. Що з таких хлопчаків вийде, коли вони повиростають? У кращому випадку з них вийдуть малярі. Тобто ті брудні, кепсько зодягнені бідняки, які день у день мазюкають по стінах і через це кінчають тюрмою, як того і заслуговують! А хіба ти, Вишенько, хочеш кінчити тюрмою?
Боячись тюрми, Вишенька уже й не знав, за що йому треба братись.
На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.
Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.
Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:
— Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!
Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.
Вишенька чемно вклонився їм і промовив:
— Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.
— То чого ж не підходите до нас ближче?
— Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.
— То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!
— Ну, то я підійду ближче!
Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.
— Мене звуть Редисочка, — сказала дівчинка. — А це — Цибуліно.
— Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.
— Від кого?
— Від синьйора Помідора.
— Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.
— Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.
Цибуліно усміхнувся:
— От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити “ви”, наче старі дворяни? Давай будемо на “ти”.
Вишенька згадав про напис на дверях кухні: “Нікому “ти” не говори!” Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.
— Згода! Будемо на “ти”! — сказав він. Редисочка страшенно зраділа:
— Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!
— Дякую вам, синьйорино, — чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: — Дякую, Редисочко!
І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам’ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.
У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху. Обидві благородні графині в цей час пили чай на веранді.
Синьйора графиня Старша почула цей сміх і сказала:
— Я чую якісь незрозумілі звуки.
— І я чую! — ствердила синьйора графиня Менша. — То, мабуть, дощ шумить.
— Зауважую вам, що ніякого дощу нема, — повчально промовила графиня Старша.
— Нема, то буде! — рішуче заперечила графиня Менша і подивилася на небо, ніби шукаючи дощу. А небо було таке чисте, ніби його щойно вимили, жодної хмаринки не видно.
— Я думаю, що то водограй шумить, — сказала графиня Старша.
— Наш водограй не може шуміти: він поламаний і в ньому немає води.
— То, може, садівник його полагодив?
А садівник і не знав, що водограй зіпсувався.
Почув цей шум і синьйор Помідор і страшенно стривожився.
“У підземеллі замку сидить стільки арештантів, — подумав він. — Треба пильнувати, щоб чого не сталося”.
Він вирішив обійти увесь парк. І от за замком, де проходила стежка до села, наткнувся на трьох дітей, що весело базікали і сміялися.
Коли б розкрилося небо і звідти посипалися ангели, Помідор здивувався б менше. Як? Вишенька ходить по траві? Вишенька по-приятельськи розмовляє з сільськими дітьми?
Мало того! Один із цих негідників був не хто інший, як сам Цибуліно, що примусив його так гірко плакати. Червона пика Помідора так спалахнула від гніву, що коли б її побачили пожежники, то негайно почали б гасити.
— Синьйоре графе! — не своїм голосом зарепетував Помідор.
Вишенька озирнувся, зблід і злякано притулився до огорожі.
— Друзі мої,— прошепотів він, — тікайте мерщій, поки Помідор до вас не добрався. Мені він нічого не зробить. До побачення!
Цибуліно й Редисочка щодуху помчали геть і ще довго чули прокльони Помідора.
— Цього разу наш похід не вдався! — сказала Редисочка.
А Цибуліно тільки усміхнувся.
— Чому ти так думаєш? Сьогодні ми знайшли нового друга, і це дуже добре.
А їхній новий друг чекав великої прочуханки від синьйора Помідора і синьйора Петрушки, від графині Старшої і графині Меншої, від барона Апельсина і герцога Мандарина. Обидва вельмишановні родичі одразу зрозуміли, як догодити графиням: треба мучити Вишеньку. І вони не минали жодної нагоди, щоб скривдити Вишеньку.
Та цього разу Вишеньку так мучила образа, що він ледве стримував сльози. Його вже не лякали всі ці крики, докори, погрози. Йому було байдуже до верещання графинь, нудних повчань Петрушки, ущипливих слів герцога Мандарина. І все ж він почував себе страшенно нещасним. Уперше в житті знайшов він друзів, уперше в житті від усього серця насміявся — і ось тепер він знову самотній.
Цибуліно і Редисочка побігли до села — отже, вони пропали для нього назавжди, і він уже ніколи їх не побачить. Чого б не дав він, щоб жити, як живуть вони, на волі, де немає повчальних написів синьйора Петрушки, де можна бігати по траві і збирати квіти!
Уперше в житті Вишенька відчув у серці той дивний страшенний біль, що зветься стражданням. Для нього це було надто тяжко, і він відчув, що більше не може терпіти. Вишенька упав на землю і гірко заридав.
Помідор підняв його, узяв під пахву, мов якийсь пакунок, і пішов алеєю до замку.
