Розділ десятий
Підземна мандрівка з однієї темниці до другої
Вночі Цибуліно раптом прокинувся. Йому почулося, ніби хтось стукає у двері. Але ця думка здавалася йому такою безглуздою, що він аж засміявся.
— А все ж я щось почув!
Поки хлопчик міркував, що могло його розбудити, шум почувся знову. Був той шум глухий і рівномірний, неначе поблизу хтось рив землю лопатою. Цибуліно притулив вухо до стіни. “Хтось риє підземний хід”, — здогадався він.
Тільки-но він зрозумів це, як зі стін посипалася земля, потім упала цеглина, а за нею хтось скочив до підземелля.
— До яких чортів це я попав? — запитав гугнявий голос.
— До моєї темниці,— відповів Цибуліно, — тобто до найтемнішого місця у тюрмі графського замку. Пробачте, що не можу впізнати вас у темряві і привітатися як годиться.
— А ви хто такий? Пробачте, але я звик жити у цілковитій темряві, а тут для мене занадто світло. Я нічого не бачу при світлі.
— Он як! То ви, мабуть, Кріт?
— Авжеж, — відповів Кріт. — Я вже давно хотів прорити хід до цього місця, та не мав часу. Знаєте, я повинен обдивлятися, лагодити десятки кілометрів підземних ходів. А в них завжди просочується вода, і через це я часто простуджуюся. А тут іще проклятущі черви лізуть звідусіль, вони зовсім не поважають чужої праці. Ну я і відкладав цю справу з тижня на тиждень. А сьогодні вранці я й кажу сам собі: “Синьйоре Кроте, якщо ви справді маєте допитливий розум і хочете побачити світ, то вже настав час рити хід у новому напрямі”. Рушив я в путь і…
Тут Цибуліно перебив його оповідання, щоб відрекомендуватися:
— А мене звуть Цибуліно, я в’язень синьйора Помідора, управителя.
— Далі можете не казати, я впізнав вас по запаху, — сказав Кріт. — Я вам щиро співчуваю. Адже перебувати день і ніч у такому світлому місці — це ж справжня мука!
— А мені здається, що тут занадто темно.
— Ви жартуєте! Мені дуже шкода вас. Так, люди — злі. Я думаю, якщо треба посадити когось до темниці, то помістіть його туди, де справді темно, і очі можуть як слід відпочити. Але з того дня, коли карфагеняни відрізали вії Аттілію Регулу і так прив’язали його проти сонця, людство стало іще жорстокішим.
Цибуліно зрозумів, що даремно сперечатися про світло і темряву з Кротом. Адже весь вік він живе у підземних норах і зовсім інакше уявляє собі світло і темряву.
— Скажу правду, мені теж дуже набридає світло, — згодився Цибуліно.
— От бачте! Що я вам казав? — Крота схвилювала згода Цибуліно. — Якби ви були трохи менший на зріст… — почав він.
— О! Та я ж і так малий! Я пролізу по якій завгодно кротячій норі.
— Можливо, можливо, юначе. Але зробіть мені таку приємність: не називайте мої підземні галереї норами. Можливо, я зможу вас вивести звідси.
— Я зможу пролізти по галереї, яку ви щойно прорили, — сказав Цибуліно. — Звісно, якщо ви будете показувати дорогу, щоб я не заблудився. Бо кажуть, що ваші галереї страшенно поплутані.
— Можливо, — погодився Кріт. — Бачте, мені набридає ходити завжди одними й тими ж галереями. Хочете, я вирию новий хід?
— А в який бік? — швидко спитав Цибуліно.
— Та мені однаково, — відповів Кріт. — Аби тільки новий хід привів до якогось зовсім темного місця, а не до такої занадто освітленої кімнати, як оця.
У Цибуліно одразу ж майнула думка про темницю, в якій перебували кум Гарбуз, майстер Виноградинка та інші друзі. Як вони здивуються, коли він пробереться до них підземним ходом!
— Мабуть, вам треба рити праворуч, — запропонував він.
— Праворуч чи ліворуч — мені однаково. Підемо праворуч, якщо вам так хочеться.
Не довго думаючи, Кріт уткнув свою мордочку в стіну і почав так швидко рити нору, що обсипав Цибуліно з ніг до голови землею.
Цибуліно поперхнувся і цілих чверть години відкашлювався. Коли перестав кашляти і чхати, то почув глухий голос Крота, що кликав його:
— То ви йдете за мною чи ні?
Цибуліно пропхався у галерею, прориту Кротом. Вона була досить широка, і він міг просуватися по ній вперед. А Кріт був уже на багато метрів попереду і рухався надзвичайно швидко.
— Йду за вами, синьйоре Кроте! — озвався Цибуліно, випльовуючи грудочки землі, що летіли йому в лице з-під Кротових лап.
А перед тим як рушити за Кротом, він заклав вхід до галереї.
“Коли сторожа довідається про мою втечу, — подумав він, — то хай не знає, куди я подівся”.
— Ну, як ви себе почуваєте? — запитав Кріт, працюючи далі.
— Спасибі, цілком добре! — відгукнувся Цибуліно. — Тут така чудова темрява! Просто любо!
— Я ж казав, що у цілковитій темряві вам одразу ж стане краще. Може, хочете хвилинку перепочити? Мені — аби швидше, але ж ви не звикли так швидко ходити попід землею.
— Ні, ні, підемо краще без зупинки, — сказав Цибуліно. Він розраховував, що при такій швидкості вони швидше дістануться до сусідньої темниці.
— Як так, то й так! — відповів Кріт і ще швидше рушив уперед.
Риючи грунт, Кріт зчиняв такий шум, ніби під землею працювало пневматичне свердло. Цибуліно, хоч як старався, ледве за ним встигав.
* * *
Через чверть години після втечі Цибуліно двері до тюрми відчинилися і до його темниці сходами почав спускатися сам синьйор Помідор.
Як радісно посміхався Помідор! На душі в нього було так легко, ніби він і справді полегшав на цілих двадцять кілограмів.
“Тепер Цибуліно в моїх руках, — самовдоволено думав Помідор. — Я примушу його у всьому зізнатися, а потім накажу повісити. Тоді я випущу майстра Виноградинку та інших в’язнів. Цих дурнів мені боятися нічого… А ось і двері темниці. Як приємно тепер думати про цього розбишаку, який, мабуть, уже всі сльози виплакав. Зараз він кинеться мені в ноги і благатиме змилуватися над ним. Б’юсь об заклад, що він мені цілуватиме ноги! Що ж, я йому це дозволю, навіть дам надію на порятунок!.. А потім несподівано оголошу свій вирок: повісити!”
Та коли Помідор відімкнув двері темниці і присвітив кишеньковим ліхтариком, то не знайшов нікого. Темниця була порожня.
Помідор не повірив своїм очам. Тюремники, які стояли поруч, побачили, що він аж пожовтів, потім позеленів, посинів, почорнів від злості.
— Та куди ж він міг подітися?! Цибуліно, де ти сховався? — марно кричав Помідор.
Подивився під стіл, зазирнув у глечик ‘з водою, під ліжко, старанно оглянув підлогу і стіни. Нема й сліду! В’язень щез.
— Хто його випустив? — грізно запитав він у сторожів.
— Не знаємо. Адже ж ключі у вас, — насмілився сказати начальник сторожів.
Помідор роздратовано почухав потилицю: справді, ключ був тільки в нього.
“Треба сісти, — подумав Помідор. — Сидячи краще думається”.
Та й сидячи, він ні до чого не міг додуматись.
У цю мить порив вітру раптом причинив двері — і замок замкнувся.
— Відчиніть, роззяви! — зарепетував Помідор.
— Ваша милосте, ключ у вас, відімкнути нічим! Помідор спробував відімкнути своїм ключем. Але замок відмикався тільки ззовні.
Отак синьйор Помідор сам себе посадив до темниці. Він мало не луснув зі злості і знов почорнів, посинів, пожовк, почервонів. Він кричав, гукав, погрожував перевішати усіх сторожів, якщо не випустять його, поки він порахує до ста.
Одне слово, щоб відчинити темницю, довелося висадити двері динамітом. Від вибуху Помідор тричі перевернувся шкереберть, від голови до п’ят його обсипало землею. Сторожі насилу відкопали Помідора, наче картоплину із землі, і обчистили від грязюки. Потім винесли надвір і почали оглядати, чи ціла у нього голова, руки, ноги, ніс.
Саме ніс у нього постраждав найдужче. Заліпили ніс пластирем і вклали Помідора в ліжко. Він соромився показуватися на люди, бо замість носа на його обличчі стирчала величезна ґуля.
А в цей час Цибуліно з Кротом були вже далеко. Проте і вони почули вибух динаміту.
— Що це? — спитав хлопчик.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Кріт, — це, мабуть, стріляють на військовому навчанні. Адже правитель, принц Лимон, вважає себе за видатного полководця і не може заспокоїтися, поки хоч не пограється у війну.
І Кріт рив нору далі. Працюючи, він без угаву хвалив темряву і лаяв світло.
— Одного разу, — сказав він, — мені довелося глянути на свічку. Присягаюся вам, що я втікав не оглядаючись, бо мої очі не могли цього витримати.
— Ще б пак! — погодився Цибуліно. Буває, що свічка дуже яскраво світить.
— Та ні, ця свічка не горіла! А коли б горіла, я б зовсім пропав.
Цибуліно дивувався, як то можна злякатися свічки, що не горить.
Раптом Кріт спинився і сказав:
— Я чую якісь голоси.
Цибуліно прислухався і почув приглушений гомін, хоча й не міг розрізнити голосів.
— Чуєте? — повторив Кріт. — А де голоси — там і люди. Де люди, там — світло. Краще нам повернути в інший бік.
Цибуліно знов прислухався і тепер ясно почув голос майстра Виноградинки. Не міг розібрати слів, але помилки бути не могло — говорив швець.
Хлопчикові захотілося на весь голос закричати, щоб його почули, впізнали, але він подумав про себе: “Ні, нехай Кріт поки що не знає, що це мої друзі. Спершу треба примусити його прорити хід до цієї темниці. А то все пропаде”.
— Синьйоре Кроте, — заговорив він обережно, — я чув про одну страшенно темну печеру. За моїми розрахунками, вона повинна бути десь поблизу.
— Невже вона темніша від цієї галереї?.. — недовірливо спитав Кріт.
— Звісно, темніша! — фантазував Цибуліно. — Я певен, що люди, голоси яких ми зараз чуємо, прийшли туди, щоб їхні очі спочили у темряві.
— Гм… — недовірливо пробуркотів Кріт. — Щось мені не віриться… Та коли вже ви так хочете побувати в тій печері — хай буде по-вашому. Але це все — на вашу відповідальність.
— Прошу вас! Я вам буду безмірно вдячний! — прохав Цибуліно. — Та і вам це теж буде цікаво.
— Згода! — сказав Кріт. — Але вам же буде гірше, якщо від світла у мене заболять очі.
Через кілька хвилин голоси були вже зовсім близько. Цибуліно ясно почув, як кум Гарбуз казав:
— Ох, у всьому винен я… тільки я… Хоч би вже прийшов Цибуліно.
— Якщо не помиляюся, там назвали ваше ім’я, — зауважив Кріт.
— Моє ім’я? — ніби здивувався Цибуліно. — А я не чув.
У цю мить долинув голос майстра Виноградинки:
— Цибуліно запевнив, що прийде нас звільнити, і він таки прийде. Я певен, що він прийде.
— Ну що, чуєте? Про вас говорять. Ні-ні, не кажіть, що не чули! Признайтеся краще, нащо ви примусили мене йти саме сюди?
— Синьйоре Кроте, — признався Цибуліно, — може, мені одразу треба було б сказати вам усю правду. То я скажу хоч тепер. Ці голоси чути з підземелля замку. Там ув’язнені мої друзі, яких я пообіцяв звільнити.
— То ви хотіли, щоб я вам допоміг це зробити?
— Саме так. Синьйоре Кроте, ви такий добрий, ви вже проклали сюди таку довгу галерею… То, будьте ласкаві, прорийте ще трохи, щоб дати волю моїм друзям!
Кріт хвилинку подумав і сказав:
— Добре, я згоден. Мені все одно, куди рити. Вирию галерею ще й для ваших друзів.
Цибуліно розцілував би його, коли б сам не був такий замурзаний землею.
— Від усього серця вам вдячний! — защебетав він. — І все життя буду вдячний!
— А тепер не будемо гаяти часу на теревені,— схвильовано перебив його Кріт, — доберемося мерщій до ваших друзів.
Він узявся до роботи і через кілька секунд прорив стіну, за якою була темниця. На біду, саме в ту мить, коли Кріт вліз до тюрми, майстер Виноградинка засвітив сірника, щоб глянути на годинник.
Спалах світла так вразив бідолашного Крота, що він метнувся назад, наче його шпигнули голкою в ніс, і щез у своїй галереї.
— До побачення, синьйоре Цибуліно! — гукнув він на прощання. — Ви хороший хлопчик, і я щиро хотів допомогти вам. Але ви мусили попередити мене, що я попаду під таке сліпуче світло. Не слід було мене обдурювати!
І він так швидко дременув назад, що вся галерея за ним завалилася, стіни обсипалися, і все знов заповнилося землею. Ось і голос Крота завмер удалині. Цибуліно сумно промовив йому вслід:
— Прощай, добрий старий Кроте! Світ не такий великий, і ми ще зустрінемось. Тоді я віддячу тобі за доброту.
Так Цибуліно розлучився з товаришем по підземній подорожі, витер якомога краще лице хустиною і вбіг до темниці, веселий та жвавий, як метелик.
— Вітаю вас, друзі! — дзвінко, мав срібна сурма, пролунав його голос у підземеллі.
Уявіть собі радість в’язнів! Вони схопили Цибуліно в обійми і мало не зацілували до смерті. В одну мить обтрусили всю землю, що на нього налипла. Один обіймав, другий цілував, третій лоскотав Цибуліно.
— Та легше, легше! — утихомирював він друзів. — Ви мене задавите!
Потроху вони заспокоїлися, але їхня радість змінилася відчаєм, коли Цибуліно розповів їм про свої злигодні.
— Виходить, що ти такий самий в’язень, як і ми? — запитав майстер Виноградинка.
— Виходить, що так! — відповів Цибуліно.
— І коли прийде сторожа, то тебе знайдуть?
— А це ще ми побачимо, — сказав Цибуліно. — Я сховаюся у скрипці мого друга Груші.
— Ой, то хто ж нас звідси виведе на волю? — прошепотіла кума Динька.
— І все це з моєї вини… У всьому винен я! — зітхнув кум Гарбуз.
Цибуліно намагався підбадьорити друзів, але марно. І у нього самого було тяжко на серці.
