Розділ одинадцятий
Синьйор Помідор має звичку спати в панчохах
Нічого й казати, що синьйор Помідор приховав від усіх втечу Цибуліно. Він заявив, що перевів хлопчика до загальної камери. А сам з пластирем на носі уклався в ліжко. Полуничка пильно стежила за ним, проте ніяк не могла довідатися, куди він ховає ключі від тюрми. І от вона вирішила порадитися з Вишенькою, хоча той був ще хворий і щодня плакав. Та коли вона йому про все розповіла, Вишенька скочив на ноги:
— Цибуліно у в’язниці! Він не повинен там лишатися ні хвилини більше! Дай мені мерщій мої окуляри!
— Що ти хочеш зробити?
— Піти і звільнити його, — рішуче заявив Вишенька. — Звільнити його і всіх, хто з ним!
— Але як узяти ключі в Помідора?
— Украду! Приготуй смачний торт і всип туди трохи снотворного порошку. Віднесеш торт Помідорові. А той ласий до солодкого. Коли Помідор засне, сповістиш мене. А тим часом я піду в розвідку.
Полуничка очам своїм не вірила, звідки взялося стільки завзяття у маленького тендітного Вишеньки!
— Як він змінився! Як змінився!
Не менш дивувалися всі, хто зустрічав Вишеньку під час його розвідки.
Обидві графині, синьйор Петрушка, герцог Мандарин — всі здивовано озиралися на хлопчика.
— О, він уже видужав! — задоволено відзначила синьйора графиня Старша.
— Я ж вам казав, що він і не хворів! — заявив герцог. — Він просто придурювався.
Синьйора графиня Менша поспішила згодитися зі своїм вередливим родичем. Вона побоювалася, що той знову скочить на шафу і погрожуватиме самогубством, аби тільки виманити в неї якийсь подарунок.
Тим часом Вишенька вивідав у одного із сторожів, що Цибуліно втік із темниці. Він дуже зрадів, але вирішив будь-що звільнити решту в’язнів.
— Друзі Цибуліно — це й мої друзі! — сказав він сам собі.
Потім хитрощами дізнався від сторожів, що Помідор ховає ключі від в’язниці у кишеньці, пришитій зсередини панчохи.
“Кепські справи, — подумав Вишенька, — адже добре відомо, що Помідор спить у панчохах. Треба дуже міцно його приспати, щоб забрати ключі і не розбудити”.
І він сказав Полуничці підсипати у торт подвійну дозу порошку.
Коли настала ніч, Полуничка понесла Помідорові смачний шоколадний торт. Помідор так зрадів, що відразу зжер увесь торт.
— Ти не будеш на мене скаржитися, — розщедрився Помідор. — Коли я одужаю, то подарую тобі обгорточку від шоколадки, яку я з’їв торік. А ти понюхаєш, як вона чудесно пахне.
Полуничка вклонилася йому до самої землі. А коли випросталася, Помідор уже спав і хропів, наче десяток контрабасів грало.
Тоді вона пішла по Вишеньку. Взявшись за руки, діти навшпиньки рушили коридорами замку до спальні Помідора.
Пройшли повз кімнату герцога Мандарина, який до пізньої ночі вчився стрибати. Адже треба було вміти робити карколомні стрибки, щоб одержувати подарунки від графині Меншої.
І от щоночі Мандарин тренувався. Полуничка і Вишенька побачили крізь замкову шпарку, що герцог, мов скажена кішка, стрибає з шафи на люстру, на спинку ліжка, на вершечок дзеркала, надзвичайно швидко здирається по завісах. Він став справжнім акробатом.
У кімнаті Помідора було досить видно, бо Полуничка навмисне не зачиняла віконниць і до кімнати лилося ясне місячне проміння.
Помідор міцно спав. Йому саме снилося, що Полуничка принесла ще один шоколадний торт завбільшки з велосипедне колесо. Тут зненацька у сновидіння вдерся барон Апельсин і почав вимагати половину торта. Помідор вихопив шпагу. Барон утік, нещадно хльоскаючи ганчірника Квасолю, який ледве віз на тачці його пузо. Раптом з’явився герцог Мандарин, виліз на самий вершечок тополі і заверещав: “Давайте мені половину торта, бо кинуся сторч головою!”
Як бачите, Помідорів сон був неспокійний, всі хотіли відняти у нього половину того злощасного торта. Та й сам торт не дав йому насолоди — з шоколадного раптом став картонний; Помідор відкусив шматочок, і його рот наповнився твердим, як дерево, картоном.
Поки Помідора мучили ці сновидіння, Полуничка відгорнула ковдру з його ніг, Вишенька потихеньку стяг панчохи і знайшов ключі.
— Ось вони! — прошепотів він. ‘Дівчинка глянула на Помідора:
— Він сказиться, коли помітить!
— Біжімо, поки не прокинувся!
— Не прокинеться! Я насипала стільки порошку, що вистачило б на ціле вороже військо.
Навшпиньки, затамувавши подих, вийшли вони з кімнати, причинили тихенько двері і сходами зійшли вниз.
Раптом Вишенька спинився і прошепотів:
— А як бути зі сторожею?
От про це вони й не подумали.
Полуничка засунула пальця в рот: це допомагало їй думати. Посмокчеш пальця — і щось придумаєш.
— Я вже придумала, — сказала нарешті вона. — Я піду поза замком і почну щосили кликати на допомогу. Ти викличеш сторожу з тюрми і пошлеш до мене. Залишишся сам і тоді відімкнеш.
Так вони й зробили. Все вийшло якнайкраще. Полуничка так пронизливо верещала “рятуйте”, що не то люди, — дерева мало не побігли їй на допомогу. Сторожі послухалися Вишеньку і щосили помчали на крик.
— Швидше, ну швидше! Там розбійники! — кричав їм услід Вишенька.
І тільки-но залишився сам — відімкнув темницю. Важко уявити, як він зрадів і здивувався, коли серед інших в’язнів побачив Цибуліно.
— Цибуліно! Ти тут? То ти не втік?
— Розповім потім, Вишенько, а тепер не гаймо часу! — Нам треба хутчій тікати!
— Сюди, сюди! — І Вишенька показав їм стежку, що вела простісінько до лісу. — Сторожі побігли в інший бік!
Кума Динька, як ви вже знаєте, була товстенька і не могла бігти швидко, тож вони покотили її, наче справжню диньку.
Цибуліно на хвилину затримався і так щиро подякував Вишеньці, що у того аж сльози на очах заблищали.
— Ти молодець! — сказав Цибуліно. — Я не вірив, що ти справді захворів.
— Тікай швидше, бо вони тебе схоплять!
— Добре! Біжу! Скоро зустрінемося і ще завдамо Помідорові клопоту!
Цибуліно в два скоки догнав друзів і допоміг їм котити Диньку далі.
Вишенька побіг назад, щоб покласти ключі на місце, тобто у панчоху Помідора.
А в цей час тюремники знайшли Полуничку всю в сльозах. Вона навмисне роздерла свій фартушок і подряпала личко, щоб ті повірили у напад розбійників.
— Куди вони втекли? — запитали її тюремники. Від бігу вони страшенно захекалися.
— Он туди! — показала на дорогу до села винахідлива Полуничка.
Тюремники чимдуж помчали туди. Вони двічі чи тричі оббігли все село і заарештували одного Кота. Той пручався, та його силоміць привели до тюрми.
— Ви не маєте права мене арештовувати. Я живу у вільній країні! — роздратовано пирскав Кіт. — І до того ж ви з’явилися якраз тоді, коли от-от мала вискочити з нори миша. А я цілісінькі дві години її підстерігав.
— Не журися, у в’язниці буде тобі доволі мишей, — відповів начальник сторожі.
Через півгодини вони дійшли до замку. Спробуйте уявити, що з ними сталось, коли вони дізналися про втечу всіх Помідорових в’язнів!
Вони вкинули Кота до в’язниці, а самі зі страху перед грізним синьйором Помідором покидали зброю і порозбігалися хто куди.
Другого дня вранці синьйор Помідор прокинувся і подивився на себе в дзеркало.
“Ніс у мене загоївся, пластир можна зняти і йти допитувати в’язнів”.
Помідор взяв з собою синьйора Гороха як адвоката і синьйора Петрушку, щоб записувати відповіді в’язнів. Усі троє поважно, як то личить начальству, рушили до тюрми. Синьйор Помідор дістав ключа з правої панчохи, відімкнув двері і так прудко відскочив назад, аж звалив синьйора Петрушку, що стояв позад нього.
А із темниці почувся такий жалібний нявкіт, який міг би і каміння разжалобити:
— Ня-а-в!.. Ня-а-в!
— Що ви тут робите? — спитав синьйор Помідор у Кота, коли трохи отямився від здивування.
— Ой-ой-ой! У мене жив-і-т болить! — лементував Кіт. — Одвезіть мене до лікарні або покличте лі-і-каря!
Кіт усю ніч полював на мишей і проковтнув їх стільки, що із рота у нього стирчало не менше двохсот мишачих хвостів.
Синьйор Помідор випустив Кота і дав йому дозвіл приходити до тюрми, щоб винищувати там мишей.
— Будьте ласкаві, зберігайте хвости спійманих вами мишей як доказ вашої корисної діяльності,— запропонував йому синьйор Помідор. — Тоді адміністрація замку призначить вам невелику винагороду за кожен хвіст.
Після цього синьйор Помідор послав правителеві, принцу Лимону, таку телеграму:
“У замку графинь Черешень небезпечні заворушення. Необхідна ваша присутність із батальйоном Лимончиків”.
Розділ дванадцятий
Як кума Часника нагородили і покарали
Наступного ранку принц Лимон прибув до села в супроводі сорока придворних Лимонів і батальйону солдатів Лимончиків. Як ви вже знаєте, при дворі принца кожен мав на шапочці дзвіночок, і коли вони всі разом ішли, то ніби грав якийсь чудний оркестр.
Саме в цю хвилину кум Часник, сидів перед дзеркалом і розчісував свої вуса. Почувши шум, він облишив цю роботу і висунувся з вікна. Тут його і заарештували та й повели до тюрми. Один його вус стирчав догори, а другий звисав донизу.
— Дозвольте мені хоча б причесати лівого вуса! — прохав кум Часник по дорозі до тюрми.
— Мовчати! Бо відріжемо тобі спершу лівого, а потім і правого вуса, то й не треба, буде їх розчісувати.
Бідолашний кум Часник замовк, щоб не втратити вуса — свою єдину окрасу.
Лимончики заарештували і адвоката Гороха. Він спочатку галасував, сперечався:
— Це помилка! Я — адвокат, я служу в самого синьйора Помідора! Це непорозуміння, негайно відпустіть мене!
Та кричи не кричи, а Лимончикам це все як горохом об стіну.
Солдати Лимончики стали табором у парку. Спочатку їх смішили таблички синьйора Петрушки, потім їм це набридло. Тоді вони почали ходити по квітниках, ловити золотих рибок у басейні, стріляти по шибках скляної оранжереї і розважати себе іншими витівками.
Графині Черешні, заламуючи руки, бігали від одного офіцера до другого:
— Благаємо вас, синьйори, попросіть ваших солдатів поводитися пристойно! Вони спустошують наш парк!
Офіцерів це тільки дратувало.
— Нашим героям потрібні розваги після воєнних подвигів, — відповідали вони. — І ви повинні бути їм вдячними.
Графині спробували заїкнутися, що заарештувати Часника й Гороха, — це не такі вже й подвиги. На це офіцер відповів:
— Гаразд! Тоді ми заарештуємо і вас, щоб у солдатів було більше права на їхні нагороди й розваги.
Графиням залишалося тільки одне — йти скаржитися самому принцові Лимону. Принц Лимон, як то і личить принцам, оселився разом зі своїми сорока Лимонами в найкращих кімнатах замку. І він безцеремонно виставив звідти синьйора Помідора, барона, герцога, Петрушку і самих графинь.
Все це найбільш налякало ненажеру-барона.
— Ось побачите, — шепотів він, — вони поїдять усі наші запаси, а ми помремо з голоду. Вони побудуть тут, поки все поїдять, а тоді підуть собі, а нас кинуть напризволяще. Ох, яке лихо! Яка катастрофа!
Принц Лимон звелів привести заарештованого кума Часника на допит. Синьйор Петрушка висякав свого носяку у величезну картату хустку і сів записувати відповіді, а синьйор Помідор сів поруч принца, щоб підказувати йому, як вести допит.
Справа в тому, що хоча принц і носив на шапці золотий дзвоник, та розумом не відзначався, до того ж був страшенний забудько. Ось і тепер, побачивши приведеного в’язня, він скрикнув:
— Ах, які чудові вуса! Присягаюся, що у всіх підлеглих мені землях не бачив я другої пари таких розкішних, таких довгих і викоханих вусів!
Слід сказати, що у тюрмі кум Часник тільки й знав, що знічев’я розчісував свої вуса.
— Дякую за похвалу, ваша світлосте! — скромно і ввічливо відповів Часник.
— Так от я велю нагородити вас орденом Срібного Вуса! Гей, Лимонники!
Придворні Лимончики були тут як тут.
— Принесіть-но мені вінець ордена Срібного Вуса! Придворні принесли вінець, який мав вигляд вуса, що обвивався круг голови. Вус той справді був срібний.
Кума Часника це зовсім спантеличило. Він був певен, що його привели на допит, а тут замість допиту його нагородили таким почесним орденом.
Він смиренно схилив голову, і принц власноручно одяг йому срібний вінець, потім обняв і розцілував у обидва вуса — у правий, потім — у лівий. На цьому принц вважав справу закінченою і вже підвівся, щоб кудись іти. Він же був забудько.
Тоді синьйор Помідор нахилився до нього і прошепотів:
— Ваша світлосте, дозвольте найпокірніше нагадати вам, що ви нагородили ганебного злочинця.
— З того часу, як я його нагородив, — гордовито заявив принц, — він уже не злочинець. І все-таки давайте почнемо допитувати його.
Звернувшись до Часника, принц Лимон спитав, чи знає він, куди втекли в’язні. Часник відповів, що не знає. Тоді його запитали, чи відомо йому, де сховано хатину кума Гарбуза. Часник знов відповів, що йому нічого невідомо.
Це розлютило синьйора Помідора:
— Ваша світлосте, він бреше! Я пропоную піддати його катуванню і катувати, поки він признається у всьому.
— Чудово, чудово! — охоче згодився принц Лимон, потираючи руки.
У нього зовсім вилетіло з голови, що кілька хвилин тому він сам нагородив Часника орденом. Тепер він страшенно зрадів, що може подивитися, як катуватимуть людину, бо в душі він був злостивий і жорстокий.
— З яких тортур будемо починати? — спитав кат, що приніс усі знаряддя свого ремесла: гострі шпигачки, сокири, списи і коробку сірників, щоб палити вогнище.
— Ану вирвіть у нього вуса! — наказав принц.
Кат почав щосили смикати Часникові вуса. Але дружина кума Часника так часто розвішувала на них білизну, що вони стали дуже міцні. Кат смикав-смикав, знесилився, облився потом, а вуса не відривалися. Кум Часник — не відчував ніякого болю і тільки посміювався.
Нарешті кат настільки знесилився, що знепритомнів і звалився додолу.
Кума Часника відвели до темниці, замкнули його там та й забули про нього. Мусив бідолаха Часник живитися лише мишами, а його вуса так відросли у темряві, що закручувалися подвійними кільцями.
Після Часника настала черга допитувати синьйора Гороха. Адвокат кинувся принцові в ноги, почав їх цілувати, благати його:
— Простіть мені, ваша світлосте, я не винен!
— Погано, дуже погано, синьйоре адвокате! Коли б ви були винні, я б одразу ж вас звільнив. Але якщо ви не винні, справа обертається для вас дуже погано. Можете ви хоч сказати, куди втекли в’язні?
— Ні, ваша світлосте! — тремтячим від страху голосом відповів Горох. І справді він цього не знав.
— От бачите?! — розсердився принц Лимон. — Ну як можу я вас звільнити, якщо ви нічого не знаєте?
Горох кинув благальний погляд на синьйора Помідора, але той удав, що заклопотаний дуже важливою справою: дивлячись у стелю, колупався пальцем у носі.
Коли Горох побачив, як ганебно кинув його напризволяще хазяїн і покровитель, то зрозумів, що пропав. І його охопила страшенна лють.
— Чи можете ви сказати хоча б, де заховано хатину Гарбуза? — запитав знову принц Лимон.
От про це Горох знав, бо підслухав розмову Цибуліно з односельцями.
“Якщо я відкрию їм цю таємницю, то мене звільнять, — подумав він про себе. — Ну і що з того? Тепер я бачу, чого варті такі друзі, як Помідор. Коли вони користувалися з моїх знань і авторитету, щоб грабувати людей, тоді вони частували мене і всіляко зі мною загравали. А тепер вони покинули мене в біді. Не хочу більш їм допомагати! Хай вони пощезнуть! Будь що буде, а від мене вони нічого не дізнаються!”
І він голосно промовив:
— Ні, я нічого не знаю!
— Ви брешете! — гримнув на нього синьйор Помідор, — Ви добре знаєте, але не хочете сказати!
Тут синьйор Горох уже не витримав. Він став навшпиньки, щоб здаватися вищим, втупив у Помідора гнівний погляд і закричав:
— Так, знаю! Добре знаю, де заховано хату Гарбуза! Але нізащо, ніколи вам не скажу!
Принц Лимон здивовано зиркнув на Гороха.
— Подумайте краще, — сказав він. — Якщо ви не відкриєте цієї таємниці, я буду змушений вас повісити!
У синьйора Гороха аж жижки затряслися від страху, він провів по своїй шиї рукою, ніби вже відчув, як давить зашморг, але залишився непохитний.
— То й вішайте! — гордо відказав він. — Вішайте негайно!
Проговоривши ці слова, він раптом увесь побілів, — такого з зеленим Горохом ще не траплялося, — і впав непритомний.
Синьйор Петрушка записав у протокол:
“Обвинувачений знепритомнів від сорому”.
Потім іще раз висякався у картату хустку і згорнув книгу. Допит був закінчений.
