Розділ тринадцятий
Про те, як мимоволі синьйор Горох урятував життя Помідорові
Коли синьйор Горох отямився, навколо була цілковита темрява, і він подумав, що його вже, певно, повісили.
“Я помер, — думав він, — і тепер, напевне, у пеклі. Дивно тільки, що тут так мало вогню. Власне, його зовсім немає. Оце дивно: пекло — і без пекельного вогню!”
В цю мить у замку камери заскрипів ключ. Горох причаївся в кутку, бо тікати все одно було нікуди. Він перелякано дивився, як відчиняються двері, і чекав, що зараз увійде кат із солдатами Лимончиками.
Лимончики справді увійшли, але з ними замість ката був… Хто б ви думали? Синьйор Помідор власною персоною, зв’язаний по руках і ногах.
Синьйор Горох скочив на рівні ноги і мало не кинувся на Помідора з кулаками, та схаменувся.
“Що ж це я роблю?! Тепер він такий самий в’язень, як і я”, — подумав Горох. І хоча не відчував ніякої симпатії до свого недавнього хазяїна, чемно запитав:
— То вас також заарештували?
— Заарештували? Скажіть краще, що мене засудили на смерть. Мене повісять завтра на світанку, відразу ж після вас. Та ви, мабуть, і не знаєте, що ми знаходимося у камері смертників!
Горох не міг отямитися від здивування.
— Принц Лимон страшенно розгнівався, що йому не вдалося розплутати ці таємниці,— вів далі Помідор. — Так що він придумав! Звинуватив мене перед графинями як призвідника всієї цієї змови. І виніс вирок: повісити.
Синьйор Горох не знав — радіти йому чи співчувати Помідорові.
Нарешті сказав:
— Ну що ж, не журіться, синьйоре Помідоре! Разом помирати будемо.
— Мала втіха, — озвався Помідор. — Та хоч ми й помремо, все-таки дозвольте мені вибачитися перед вами за те, що я мало дбав про вас під час допиту. Ви самі розумієте, що тоді вирішувалася і моя доля.
— Ах, що було — минуло. Не треба згадувати, — чемно сказав синьйор Горох. — Тепер ми — товариші по нещастю. То будемо краще допомагати один одному.
— Я цілком з вами згоден, — полегшено зітхнув Помідор. — І я дуже радий з того, що ви зовсім не злопам’ятна людина.
Він одразу повеселішав, дістав з кишені шматок солодкого пирога і по-братньому поділився з синьйором Горохом. Горох очам своїм не вірив, що Помідор так розщедрився.
— На жаль, оце і все, що мені залишили, — сказав Помідор, сумно похитуючи головою.
— Отака в світі правда! Вчора ви були справжнім володарем замку, а сьогодні ви в’язень!
Помідор мовчки жував пирога.
— А знаєте, — раптом сказав він, — мені навіть подобається, як пожартував зі мною отой шибеник Цибуліно. Добре подумавши, я зрозумів, що він просто непосидющий хлопчина і зробив це від щирого серця, з бажання допомогти бідним людям.
— Можливо, — згодився Горох.
— Шкода, що невідомо, де тепер ці люди, які втекли з тюрми, — просторікував Помідор. — Тепер я залюбки зробив би для них щось хороше.
— Що ж ви зробили б тепер, коли самі перебуваєте у в’язниці?
— Ваша правда. Та я й не знаю, де вони.
— І я не знаю, — признався Горох.
Від привітності Помідора язик у адвоката почав потроху розв’язуватися, і він додав:
— Знаю тільки одне: місце, де вони сховали хатину кума Гарбуза.
Коли Помідор почув ці слова, у нього з радощів аж серце тьохнуло.
“Ану, Помідоре, прислухайся уважно до того, що говоритиме цей дурень, — сказав він сам собі. — Можливо, в тебе ще є надія на порятунок…”
— Справді, знаєте? — запитав він у адвоката.
— Авжеж, знаю. Тільки нікому не скажу. Бачите, я не хочу більш кривдити цих бідних людей.
— О, ці почуття роблять вам честь, синьйоре адвокат! Я б теж нікому не сказав. Я не хотів би, щоб через мене з цими бідолашними знедоленими людьми сталось якесь нове лихо!
— Коли так, — сказав синьйор Горох, — то я радий потиснути вашу руку.
Синьйор Помідор простяг руку, і синьйор Горох довго її тиснув.
Адвокат зовсім розчулився, йому закортіло поговорити з Помідором від усього серця.
— Повірите, — легковажно признався він, — вони сховали хатину біля самісінького замку. Так близько, що нам і на думку не спало б там шукати.
— Де ж саме вони її сховали? — ніби ненароком запитав Помідор.
— Тепер я вже можу вам про це сказати, — гірко усміхнувся синьйор Горох. — Все одно завтра ми з вами загинемо, і цю таємницю разом з нами сховає могила.
— І правда. Ви ж знаєте, що завтра на світанку обох нас стратять.
Тут синьйор Горох ще ближче присунувся до товариша по тюрмі і тихенько прошепотів йому на вухо, що хатину кума Гарбуза сховано недалеко звідси, в лісі, і доглядає її кум Суниця.
Помідор вислухав до кінця, палко потиснув Горохові руку і скрикнув:
— Дорогий мій друже! Я вам безмежно вдячний за те, що ви довірили мені цю важливу звістку. Цим ви рятуєте мені життя!
— Я рятую вам життя? Та ви жартуєте!
— Анітрохи! — гукнув Помідор і схопився на ноги. Він кинувся до дверей і почав щосили гатити в них кулаками, доки прибігли Лимончики.
— Негайно ведіть мене до принца Лимона! — наказав синьйор Помідор, як завжди, владним тоном. — Я повинен доповісти— йому про надзвичайно важливу справу!
І справді, Помідор розповів принцу про все. Принц страшенно зрадів. І вони вирішили, що завтра вранці, зразу ж після страти Гороха, підуть до лісу, щоб захопити хатину кума Гарбуза.
Розділ чотирнадцятий
Як синьйор Горох сходив на ешафот
На сільському майдані вже стояла шибениця, під нею дощаний поміст, а в помості була ляда. Коли кат натискував кнопку, ляда відчинялася вниз. Туди і мав провалитися синьйор Горох, коли його повісять.
Його хотіли вже вести на страту, а він всіляко намагався виграти час. Спочатку заявив, що хоче поголити бороду, потім захотів помити голову, а потім йому заманулося зрізати нігті на ногах, бо вони, мовляв, дуже відросли.
Кат не хотів чекати і лаявся, але, за звичаєм, останню волю смертника необхідно було виконувати. Довелося посилати по ножиці.
Не менше двох годин зрізував нігті синьйор Горох. Та нарешті змушений був скоритися і піти на майдан.
Коли він уже сходив на поміст, його раптом охопив жах, — то оце зараз він має померти? Такий маленький, товстенький, зелененький, з такою чисто вимитою головою і обстриженими нігтями — він усе-таки має померти!
І от гучно заторохтіли барабани. Кат накинув адвокатові на шию зашморг, порахував до тринадцяти і натиснув кнопку. Ляда відчинилася, і синьйор Горох провалився у темряву. Тільки встиг подумати: “Ну от і кінець!”
І раптом почув над собою чийсь гугнявий голос:
— Ріжте зашморг, синьйоре Цибуліно! Тут таке світло, що я нічого не бачу!
Хтось перерізав зашморг, що стискав шию Гороха, і той самий голос знову промовив:
— Дайте йому ковтнути нашого картопляного соку. Ми, кроти, ніколи не рушаємо в путь без пляшечки цього чудового цілющого напою!
Що ж воно тут сталося?
Розділ п’ятнадцятий,
який пояснює те, що сталося в чотирнадцятому
А сталося просто-напросто от що: Полуничка сповістила Редисочку про небезпеку, яка нависла над Горохом. Редисочка збігала до лісу і розповіла усе Цибуліно та його друзям. У цей час утікачі мешкали в печері біля хатини кума Гарбуза.
Як бачите, склалося дуже тяжке становище, і тому Цибуліно попрохав у майстра Виноградинки його шило, щоб почухати як слід потилицю і таким чином щось придумати…
Чухав-чухав собі потилицю Цибуліно, а потім віддав шило Виноградинці і коротко сказав:
— Дякую. Уже придумав.
І кудись побіг. Ніхто навіть не встиг спитати, що ж він придумав.
Кум Гарбуз радісно зітхнув і сказав:
— Ну, коли Цибуліно каже, що придумав, то він справді щось придумав.
А Цибуліно довго ходив полем і луками, аж поки знайшов те, що шукав. Нарешті він побачив на луці місце, вкрите багатьма горбочками свіжої землі. І щохвилини, наче гриб, з’являвся новий горбочок. То працював під землею роботяга Кріт.
Цибуліно трохи почекав, і коли просто під його ногами виріс новий горбочок, став навколішки і покликав:
— Синьйоре Кроте! Синьйоре Кроте! Це я — Цибуліно!
— А-а, це ви? — непривітно буркнув з-під горбочка Кріт. — А я ще й досі півсліпий від нашої останньої зустрічі. Чи не хочете ви підмовити мене на розшуки ще однієї світлої печери під землею?
— Ох, не кажіть такого, синьйоре Кроте! Адже завдяки вашій допомозі я зустрівся з моїми друзями. А потім нам пощастило вирватися з тюрми, і тепер ми ховаємося тут поблизу, в печері.
— Дякую за повідомлення! Але все це нітрохи не цікавить мене. До побачення!
— Синьйоре Кроте! Синьйоре Кроте! — закричав Цибуліно. — Вислухайте мене!
— Що ж, вислухати можу, та не сподівайтеся, що я знов буду вам допомагати.
— Та тут не про мене мова, а про нашого адвоката Гороха. Завтра вранці його мають повісити.
— І добре зроблять, — сердито відказав Кріт. — Я б сам охоче допоміг накинути на нього зашморг. Не люблю адвокатів, та й горох мені не до смаку.
Нелегко було переконати Крота, але Цибуліно добре знав, що під його непривітною зовнішністю криється добре серце і що він не відмовиться допомогти у справедливій справі.
Так і сталося. Щось в оповіді Цибуліно схвилювало старого Крота, і він раптом сказав:
— Ну досить базікати, синьйоре Цибуліно. У вас таки надто довгий язичок. Покажіть краще, куди треба рити.
— Рийте на північний захід, — сказав Цибуліно і аж підскочив на радощах.
Миттю прорив Кріт підземний коридор просто під ешафот. Тут вони причаїлися і стали чекати. Коли синьйор Горох провалився в отвір помосту, Цибуліно швиденько перерізав зашморг і влив Горохові в рот трохи картопляного соку, що Кріт завжди носив з собою. А щоб остаточно привести адвоката до пам’яті, Цибуліно дав йому кілька легеньких ляпасів по щоках. Горох був настільки приголомшений, що зовсім повірив у власну смерть, подумав, що він уже в раю.
— О! Синьйоре Цибуліно! — радісно скрикнув він. — І ви теж померли? Яке щастя зустрітися з вами в раю!
— Отямтеся, адвокате! — перебив його Кріт. — Це не рай і не пекло. Я теж не святий Петро і не диявол, а старий Кріт і поспішаю у своїх справах. А тому втікайте звідси швидше, та старайтеся більш не попадатися на моєму шляху. Бо кожного разу, коли я зустрічаю Цибуліно, у мене буває справжній сонячний удар.
У норі під ешафотом було темно, хоч око виколи, але для Крота це було таке світло, що в нього відразу розболілася голова.
Нарешті Горох зрозумів, як щасливо завдяки Кротові й Цибуліно врятувався од неминучої смерті. І він без кінця дякував своїм рятівникам. Обняв одного, потім другого, далі хотів обняти обох зразу, та це йому не вдалося, бо руки в Гороха були надто короткі. Коли він трохи заспокоївся, всі троє рушили у путь. Дійшли до кінця готового підземного ходу, Кріт прорив новий хід до печери, де перебували майстер Виноградинка, кум Гарбуз, скрипаль Груша та інші друзі.
Адвоката зустріли з радістю. Всі уже забули про те, що недавно він був їхнім ворогом.
Коли Кріт прощався зі своїми новими друзями, на очі йому навернулися сльози.
— Друзі,— сказав він, — якби ви були хоч трохи розсудливі, то оселилися б зі мною під землею. Там немає ні тюрем, ні шибениць, ні синьйорів Помідорів, ні принців Лимонів з його поліцаями Лимончиками. Спокій і темрява — от що найдорожче в світі. У всякому разі, якщо я буду вам потрібен, то вкиньте ось у цю дірочку записку. А я іноді буду сюди навідуватися щоб знати, як ідуть у вас справи. А тепер бажаю вам усього найкращого!
Друзі тепло попрощалися з Кротом, і ще не встигли всі його обняти, як раптом Горох так ляснув себе по лобі долонею, що аж ноги задер.
— Ох я ж роззява! Ох я ж забудько! Скільки лиха завдає моя забудькуватість!
— Про що ви забули? — ввічливо запитала кума Динька, обтрушуючи пил з його зеленого піджака.
І Горох розповів їм про свою зустріч у тюрмі з Помідором.
— Так от саме зараз сторожа і пішла до лісу, щоб забрати хатину кума Гарбуза! — закінчив він.
Цибуліно мовчки вискочив з печери і підбіг до дуба, де жив кум Суниця. Але хатинки кума Гарбуза там уже не було.
Кум Суниця сидів між коренями дуба і невтішно ридав:
— Ох, мій будиночок! Ох, мій чудовий будиночок!
— Були вже тут Лимончики? — запитав Цибуліно.
— Так, так, були і все забрали: і половинку ножиць, і бритву, і моє оголошення, і навіть дзвіночок!
Цибуліно мовчки почухав потилицю. Тепер чи й два шила допомогли б йому що-небудь придумати, а тут не було й одного. Мовчки ласкаво поклав він руку на плече кума Суниці і привів йогб до печери.
Коли вони увійшли, ніхто з друзів нічого їх не спитав. Усі зрозуміли, що цього разу Помідор переміг, а вони зазнали нової невдачі.
