Розділ шістнадцятий
Про пригоди містера Морквоу і пса Шукая
Містер Морквоу…
Чекайте хвилинку! А хто ж це такий — Морквоу? Про цю персону ми ще не чули. Звідки він узявся? Чого йому треба? Великий він чи малий? Товстий чи тоненький? Зараз усе вам пояснимо.
Побачивши, що втікачів знайти нелегко, принц Лимон звелів, як то кажуть, прочесати усю довколишню місцевість. Отож Лимончики взяли граблі і старанно прочесали усі поля й луки, ліси й кущі, щоб знайти наших друзів. Працювали Лимончики день і ніч, нагребли цілі купи хмизу, клаптів паперу і гадючого линовища, та Цибуліно і його друзів не було ніде.
— Ледарі! — гримав на них принц. — Тільки й того, що граблі поламали! Тепер майже всі граблі без зубів залишилися! Самим би вам за це зуби повибивати!
Солдати тремтіли від страху, аж зубами цокотіли. Цілих чверть години у парку тільки й чути було: “цок-цок-цок” — ніби град по даху торохтів.
Один з придворних Лимонів, що кілька разів бував у кіно, порадив:
— Я думаю, що треба покликати слідчого.
— А хто це такий?
— Той, хто робить розшуки. Якщо ви загубили, наприклад, ґудзик, то він умить знайде його вам. Або коли десь загубиться батальйон солдатів чи кілька в’язнів — він тільки подивиться в бінокль і знайде враз.
— Ну, коли так, то пошліть по слідчого!
— Я знаю одного слідчого, цілком придатного для нашої справи, — сказав придворний Лимон. — Його звуть містер Морквоу.
Ну от ви вже знаєте, хто такий містер Морквоу. Поки він приїде до замку, розкажу вам іще, як він одягнений і якого кольору в нього вуса. А втім, цього не можу сказати, бо у містера Морквоу зовсім немає вусів. Але зате в нього є пес, справжній мисливський пес, на ім’я Шукай, який допомагає йому носити інструменти.
Справа в тому, що містер Морквоу ніколи не вирушає в дорогу без кількох підзорних труб та біноклів, без сотні компасів, десятка фотоапаратів. Крім цих приладів, він завжди возить з собою мікроскоп, сачок, яким ловлять метеликів, і торбину з сіллю.
— А для чого вам сіль? — запитав у нього принц.
— З дозволу вашої світлості, я насиплю солі на хвіст тим в’язням, які втекли, а потім ловитиму їх оцим сачком.
Принц тільки тяжко зітхнув:
— Боюся, що цього разу сіль вам не знадобиться, бо у цих втікачів хвостів немає.
— Тоді справа складніша, — серйозним тоном зауважив містер Морквоу. — Якщо вони безхвості, то як же їх ловити? Куди я сипатиму їм сіль? Дозвольте зауважити, ваша світлість, що не треба було дозволяти їм тікати. Або треба було приладнати їм хвости, щоб було за що ловити.
Тоді знову обізвався той самий придворний Лимон, який порадив запросити до замку містера Морквоу:
— Я бачив одного разу в кіно, що інколи втікачів ловлять, насипаючи їм солі на голову, — сказав він.
— О, це надто застаріла система! — зневажливо відказав містер Морквоу.
— Застаріла, абсолютно! — повторив пес.
У цього собаки була така чудна звичка підгавкувати своєму господарю. Він повторював усе, що казав Морквоу, і ще додавав від себе якесь слово, наприклад, “точно” або “абсолютно”.
— У мене є інша думка, — сказав містер Морквоу.
— У нас є інші думки, точно! — повторив пес і при цьому поважно вильнув хвостом.
— Замість солі можна взяти перцю!
— Оце добре придумано! — зрадів принц. — Сипніть їм перцю межи очі, і вони самі здадуться в полон.
— Я теж так думаю, — ввернув і своє слово Помідор. — Але щоб засипати втікачам очі перцем, їх треба перше знайти.
— Це нелегка справа, — згодився містер Морквоу. — Та за допомогою моїх інструментів я спробую їх знайти.
Містер Морквоу був не простий, а вчений слідчий. Ніколи і нічого не робив він без своїх інструментів.
Спати йшов — і то брав із собою аж три компаси. Одним точно визначав, де знаходиться спальня, другим відшукував двері до неї, третім знаходив ліжко.
Одного разу Вишенька підгледів, як містер Морквоу і пес Шукай, лежачи долі, дивилися на компас і про щось жваво розмовляли.
— Що це ви робите, синьйори? — запитав їх Вишенька. — Чи не шукаєте ви на підлозі слідів, що могли залишити втікачі?
— Я шукаю моє ліжко, — відповів Морквоу. — Без інструментів кожен дурень може знайти своє ліжко. Але справжній слідчий повинен шукати науково. Отже, честь мого ремесла зобов’язує мене користуватися відповідними інструментами. Як відомо, компас має магнітну стрілку, що завжди вказує на північ. Ідучи в цьому напрямку, я неодмінно натраплю на своє ліжко.
Однак, коли він ступив на північ, то вломився головою у шафу із дзеркалом і розбив те дзеркало вдрузки, бо був твердолобий. А його собаці скалкою відрубало хвоста, отож залишився лише куций обрубок.
— Мабуть, ми помилилися в розрахунках, — сказав Морквоу.
— Помилилися, абсолютно, — жалібно скиглив Шукай.
— Що ж, пошукаємо іншого напрямку.
— Пошукаємо, точно! — згодився Шукай. — Може ж, не всі шляхи приводять до дзеркал.
Тепер замість компаса містер Морквоу взяв довжелезну підзорну трубу. Втупив у неї око і став повертати на всі боки.
— Що ви там бачите, господарю? — спитав Шукай.
— Бачу вікно. Воно зачинене. На ньому червоні завіски. Воно має по чотирнадцять шибок у кожній рамі.
— Важливе відкриття, абсолютно! — гавкав Шукай. — Чотирнадцять плюс чотирнадцять, разом буде двадцять вісім. Якщо ми підемо в цьому напрямку, то на нас звалиться не менш ніж п’ятдесят скляних половинок. Що ж тоді залишиться від мого хвоста?!
Морквоу повернув трубку в інший бік.
— Що ви тепер бачите, господарю? — тривожно запитав Шукай.
— Бачу якусь металеву споруду. Дуже цікава споруда. Вона стоїть на трьох ногах. Угорі вони з’єднані залізним кільцем. Споруда накрита білим дахом, здається, емальованим.
Пес аж рота роззявив від такого відкриття.
— Господарю, — сказав він. — Коли не помиляюся, ще ніхто в світі не знаходив емальованих дахів!
— Так! Ми перші це відкрили! Справжні слідчі навіть у звичайній спальні вміють знаходити дивовижні речі.
Вони лягли на підлогу, прислухалися, чи не ходить поблизу який-небудь звір, і сміливо поповзли до металевої споруди з емальованим дахом. Проповзли кроків з десять і підлізли під загадкову споруду, та так незграбно, що емальований дах раптом перекинувся.
Славетний слідчий і його пес страшенно здивувалися, бо на їхні голови несподівано ринув холодний дощ. Вони завмерли на місці і боялися поворухнутися, щоб не викликати якогось нового лиха, а холодні краплі стікали їм на голови, за комір, по спині, по боках.
— Я гадаю, що це — звичайнісінький таз для вмивання, — пробурмотів містер Морквоу.
— Я теж гадаю, що це таз, абсолютно! — згодився Шукай. — А в ньому було багато-багато холодної води для вранішнього вмивання.
Містер Морквоу і його вірний помічник встали. Тепер слідчий уже легко знайшов ліжко, до якого було всього півтора метра, і поважно вклався спати. При цьому він промовив такі глибокодумні слова:
— У нашому ділі ніколи не треба боятися небезпеки. Хоча сьогодні нас добре облило водою, зате ми знайшли ліжко.
— Добре облило водою, точно! — згодився Шукай. Сьогодні псові не щастило. Довелося йому сяк-так вмоститися на килимі, поклавши голову на пантофлі господаря. Містер Морквоу хропів цілу ніч і прокинувся, коли зійшло сонце.
— Ану, Шукай! Мерщій до роботи! — жваво скрикнув він.
— Я готовий, господарю! — відгукнувся пес і сів на обрубок хвоста, який залишився після вчорашньої сутички з дзеркалом.
їм нічим було вмитися, бо таз із водою вони ввечері перекинули на себе. Тож пес тільки облизав собі вуса, потім лизнув обличчя свого господаря. І от вони вийшли до парку і нарешті взялися розшукувати наших втікачів.
Найперше слідчий дістав мішечок, в якому було дев’яносто номерів для гри в лото.
Наказав собаці витягти один номер. Шукай засунув лапу в мішечок і витяг звідти номер сьомий.
Слідчий кілька хвилин подумав і вирішив:
— Це означає, що нам слід ступити сім кроків праворуч.
Відійшли сім кроків праворуч і потрапили просто в кропиву.
Псові немов вогнем обпекло жалюгідний обрубок його хвоста.
А ніс містера Морквоу так нажалився, що став червоний, мов перчина.
— Мабуть, ми помилилися, — здогадався слідчий.
— Помилилися, точно! — сумно погодився Шукай.
— Спробуємо інший номер.
— Спробуємо, абсолютно!
Цього разу випав номер двадцять восьмий, і містер Морквоу вирішив відійти на двадцять вісім кроків ліворуч.
Відміряли двадцять вісім кроків і звалилися обоє в басейн із золотими рибками.
— Рятуйте! Тону!!! — заверещав Морквоу.
— Я тут, господарю! — відгукнувся Шукай. Ухопив слідчого зубами за комір і витяг з води.
Вони сіли край басейну і почали сушитись.
— А я зробив важливе відкриття, — поважно промовив містер Морквоу.
— Важливе, абсолютно! — підбрехнув пес. — Ви, мабуть, відкрили, що вода — мокра?
— Та ні! Знай, що в’язні втекли через оцей басейн з золотими рибками!
— Еге ж. Вони, мабуть, вирили попід дном підземний хід.
Слідчий покликав синьйора Помідора і сказав йому, хай звелить випустити з басейну всю воду і перекопати дно, бо виникла підозра, що в’язні втекли саме через басейн. Але Помідор навідріз відмовився псувати басейн. Він сказав, що в’язні, мабуть, обрали простішу дорогу, а в басейні їх шукати — тільки час марнувати.
Містер Морквоу мовчки зітхнув і сумно похитав головою.
— От вона — людська невдячність! — сказав він. — Я в поті чола працюю, приймаю одну холодну купіль за другою, а місцеві начальники ще й заважають, замість того щоб допомогти.
На щастя, поблизу з’явився Вишенька. Слідчий спитав у нього, чи є з парку інший вихід, крім ходу, виритого попід дном басейну.
— А звісно є! — відповів Вишенька. — Он, прошу, через ту хвіртку.
Слідчий подумав, і вихід через хвіртку здався йому цілком придатним. Він палко подякував Вишеньці і в супроводі свого вірного Шукая рушив до хвіртки.
Вишенька пішов за ним, ніби з простої цікавості. Та коли слідчий вийшов за огорожу і пішов дорогою до лісу, Вишенька вставив два пальці в рот і свиснув.
Містер Морквоу враз спинився.
— Ви мене кличете? — спитав він.
— Ні, ні, містере Морквоу. Це я сповістив одного горобця, мого приятеля, що на підвіконні для нього є крихти хліба.
— У вас добра душа, синьйоре Вишенько! — сказав слідчий, вклонився і пішов собі далі.
Як ви, мабуть, самі чекали, на свист Вишеньки з лісу відгукнувся інший свист, правда, не такий сильний, а тихенький. На узліссі, праворуч від Морквоу, заворушилися кущі. Вишенька посміхнувся. Тепер він знав, що його друзі на сторожі. Ще вчора попередив їх про приїзд містера Морквоу, і вони умовилися, як пошити слідчого в дурні.
Але слідчий також помітив, що на узліссі заворушилися кущі. Він і його пес разом упали на землю і причаїлися.
— Нас оточили, — пробелькотав слідчий, випльовуючи пилюку, що набилася йому в рот і ніс.
— Оточили, абсолютно! — прошепотів пес.
— Небезпека щохвилини зростає,— шепотів містер Морквоу. — Але ми мусимо будь-що зловити втікачів.
— Зловимо, точно!
Містер Морквоу почав оглядати узлісся у величезний бінокль.
— Там нікого немає,— нарешті сказав він. — Розбійники втекли.
— Розбійники? — спитав Шукай. — А до чого тут розбійники?
— От тобі й на! — гримнув на нього Морквоу. — А ті, що ховалися за отими кущами і шелестіли гіллям, хіба то не розбійники?! Так, це зграя страхітливих розбійників! Тепер ми повинні йти їхніми слідами і, напевне, знайдемо схованку втікачів.
Шукай знов і знов дивувався з проникливості свого господаря.
Розбійники відступали, бо видно було, як ворушилися кущі.
Тобто самих розбійників слідчий із псом не побачили, але ж кущі хиталися, і тому Морквоу був певен, що за ними ховаються саме розбійники. Він твердо повірив у свою вигадку, що то розбійники, які боялися неминучого арешту і втікали від нього.
А насправді ніяких розбійників там не було й близько. А хто там був, я скажу вам пізніше.
Через якусь сотню метрів стежка привела до лісу. Морквоу і Шукай хоробро увійшли в ліс, ступили ще кілька кроків, спинилися і сіли під розлогим дубом відпочити і роздивитися навколо.
Слідчий дістав із сумки мікроскоп і почав пильно роздивлятися пилюку на стежці.
— Видно якісь сліди, хазяїне? — нетерпляче спитав Шукай.
— Ніяких.
У цю мить знов почувся довгий посвист, а потім приглушений крик:
— Ого-го-го!
Морквоу і Шукай припали до землі і завмерли.
Крик повторився двічі або й тричі. Тепер уже не могло бути ніяких сумнівів. Це перегукувалися розбійники.
— Нам загрожує небезпека, — спокійно, і оком не зморгнувши, сказав Морквоу і дістав сачок для метеликів.
— Загрожує, абсолютно! — повторив пес.
— Розбійники відрізали нам шляхи до відступу і тепер почали обхідний маневр, щоб захопити нас ззаду. Держи перечницю напоготові. При їхній появі сип їм перець просто в очі, а я накрию їх сачком.
— Сміливий план, абсолютно! — палко схвалив пес. — Але я чув, що розбійники бувають озброєні. Ну що, коли вони почнуть стріляти?
— А хай йому абищо! — вилаявся містер Морквоу. — От про це я і не подумав…
Морквоу перелякався. А пес зрадів, що може поводити за носа такого знаменитого слідчого, і сказав:
— Мені здається, що тут нам допоміг би один цікавий спосіб полювання на зайців.
— Що ж то за спосіб? — запитав Морквоу.
— Таким способом полюють на зайців за кордоном. На тому місці, де зайці бігають вдень, між двома деревами натягають міцний мотузок. Біля мотузка кладуть зовсім тупого ножа. Коли заєць втікає від мисливців, він підбігає до мотузка і спересердя лається: “От прокляття!” Потім помічає ніж і каже сам собі: “Ну нічого, я переріжу мотузок цим ножем!” Хапає ножа і починає різати мотузок. Але, як я вам сказав, мисливці кладуть там зовсім тупого ножа. Заєць пиляє-пиляє, пиляє-пиляє, потом з натуги обливається, лютує і лається, а мотузок цілий, як був. А тут мисливці ззаду підкрадаються і… хап сірого за вуха!
— Так, це дуже цікавий спосіб, — згодився Морквоу. — Але, на жаль, немає у мене тупого ножа. Я користуюся лише найгострішими ножами іспанського виробу. До того ж немає у мене й мотузка.
— Шкода, що ми змушені відмовитися від цього чудового способу.
Вони ще лежали у високій траві, як раптом за кілька кроків від них почувся чийсь тихий голос:
— Містере Морквоу! Містере Морквоу!
— От дивно! Це — жіночий голос, — зауважив слідчий.
— Містере Морквоу! Містере Морквоу! — знов кликав і ніби благав той самий голос.
— Мені здається, що якась жінка попала в небезпеку, — насмілився висловити свою думку Шукай. — Може, розбійники взяли її як заложника. Я думаю, що ми повинні її звільнити.
— Ні! Цього ми не можемо робити, — заперечив Морквоу. Його розсердило базікання помічника. — Ми повинні заарештувати втікачів, а не визволяти людей, яких вони взяли в полон… У нас є ясне завдання, і ми повинні робити тільки те, за що нам платять гроші.
А голос невідомої жінки час від часу знову прохав, кликав, благав:
— Містере Морквоу! Допоможіть! Врятуйте мене!
“Якась жінка кличе мене на поміч, — міркував про себе слідчий. — І я відмовляюсь її рятувати… Та невже ж я зовсім безсердечний?”
Стурбований цією підозрою, він засунув руку під піджак, почув, що серце в нього б’ється на місці і заспокоївся.
А таємничий голос тим часом віддалявся у північному напрямку. Там гойдалося гілля кущів, чути було кроки, звідти долітав шум одчайдушної боротьби.
Морквоу скочив на ноги і разом із Шукаєм, не зводячи очей з компаса, побіг на північ.
Раптом за його спиною почувся сміх.
Містер Морквоу спинився і гнівно озирнувся на невідомого злочинця, який посмів над ним сміятися. Палаючи благородним гнівом, він крикнув:
— Смійся! Смійся, підлий злодюго! Але найкраще посміється той, хто сміятиметься останній!
Невідомий злочинець аж пирснув від сміху і раптом закашлявся.
Чому ж закашлявся невідомий розбійник? Та тому, що Редисочка сильно вдарила його в спину, щоб перестав реготати. І був то зовсім не розбійник, а Квасолинка — маленький син ганчірника Квасолі. Відкашлявшись, він затулив собі рота хустинкою, щоб сміятися досхочу і нікого не гнівити.
— Невже ти хочеш зіпсувати все, що нам уже пощастило зробити? — сердито прошепотіла йому Редисочка.
— Та він уже повірив, що ми — справжні розбійники, — виправдувався Квасолинка.
— Ну то ходімо мерщій, щоб не загубити їхнього сліду, — наказала Редисочка.
Тим часом Морквоу і Шукай бігли слідом за голосами розбійників. А то були не розбійники, а двоє дітей: хлопчик Томатик і дівчинка Картоплиночка. Вони втікали через гущавину і удавали, ніби б’ються між собою. Картоплиночка часом зупинялася і пищала тоненьким жалібним голосочком, так, щоб чув Морквоу:
— Ой рятуйте! На поміч, синьйоре слідчий. Мене захопили розбійники! Благаю… звільніть мене!..
Ви вже, мабуть, і самі здогадалися, що ці діти намагалися заманити і відвести слідчого якомога далі від тієї печери, де переховувалися Цибуліно та його друзі.
Але це було ще не все. Діти задумали утнути з ними іще одну штуку. Від тієї вигадки перший постраждав бідолаха Шукай, а за ним і Морквоу, і сталося це ось як. У ту мить, коли пес майже наздогнав і приготувався вхопити зубами когось із розбійників, щоб як слід провчити, з ним сталося щось неймовірне.
— Ой-ой, куди я лечу! — ледве встиг гавкнути пес і… щез.
Його підхопив якийсь зашморг і швиргонув аж на вершечок дуба.
Морквоу йшов позаду і не помітив, де пропав його вірний пес.
— Шукай! — гукнув він. Ніякої відповіді.
— Знов, мабуть, погнався за якимось зайцем. От поганець! Служить у мене вже десять років, і я ніяк не відучу його від цих витівок!
Навкруги було тихо, і він знов покликав:
— Шукай! Шукай!
— Я тут, господарю, тут! — жалібно проскавчав пес. Скавчання долітало згори. Слідчий подивився вгору і високо-високо на дубі побачив Шукая.
— Що ти там робиш? — сердито спитав він. — Знайшов час лазити по деревах!.. Чи ми гратися сюди прийшли? Ану, мерщій злазь! Розбійники не будуть нас чекати. Ми зіб’ємося з правильного сліду, то хто ж тоді відніме у них прекрасну полонянку!
— Господарю, дозвольте вам пояснити… — вищав Шукай, марно намагаючись звільнитися.
— І слухати не хочу! Я і без твоєї брехні розумію, що тобі краще ганятися за білкою на дереві, аніж вистежувати розбійників, але я — справжній слідчий. Я — найзнаменитіший слідчий на всю Європу й Америку і не можу тримати у себе на службі такого пустобреха. Та ти ж не минеш спокійно дерева, обов’язково вилізеш нагору! Що й казати, хороший у мене помічник! Але з мене досить. Я звільняю тебе від служби!
— Господарю, дозвольте ж хоч слово сказати!
— Бреши собі скільки хочеш, та я не буду слухати. У мене є важливіші справи. Я не відступлю від свого обов’язку! Прощай, собако! Бажаю тобі знайти веселішу роботу і добрішого господаря. А собі я побажаю знайти серйознішого помічника. Вчора в парку я вже накинув оком на пса, Гавкуном зветься. І він мені сподобався. Такий чесний, скромний і поважний пес!.. От його ніколи не потягне ганяти за білками по гілляках дерев. Тож прощай, невірний собацюго!
Від цих образ бідолашний Шукай залився гіркими сльозами:
— Господарю, будьте обережні, бо і з вами станеться те, що зі мною!
— Не сміши мене! Зроду ще не лазив я на дерево. І я не покину своєї справи, не полізу на дуба, як ти…
Тільки сказав містер Морквоу ці пишні слова, і раптом відчув, як його щось душить — аж подих перехопило. А потім бринькнула якась пружина, і він полетів угору, просто крізь гілля… І опинився біля вершечка того самого дуба, де вже був прип’ятий Шукай. І містер Морквоу повис під самісіньким собачим хвостом. Зашморг міцно прикрутив його до стовбура.
— А що, не я казав?.. — жалібно вищав пес.
Навіть у такому незручному становищі силкувався бідолашний містер Морквоу зберегти свою звичайну поважність.
— Нічого… Нічогісінько ти мені не сказав! Ти мусив застерегти мене від цієї пастки, а то тільки верзякав казна-що!..
Шукай прикусив собі язика і промовчав. Він добре розумів настрій свого господаря і не хотів дратувати його ще дужче.
— От ми і в пастці…— промовив Морквоу. — Поміркуємо тепер, як із неї вирватися.
— Еге-е, це не так легко зробити, — гукнув знизу тоненький голосочок.
“Та це ж голос прекрасної полонянки розбійників”, — здивовано подумав Морквоу.
Він подивився вниз, сподіваючись побачити там зграю страшних розбійників з ножами в зубах, а між ними — прекрасну принцесу в сльозах. Та побачив веселу компанію дітлахів, що качалися по траві від сміху.
То були Редисочка, Картоплиночка, Квасолинка і Томатик. Вони весело реготали, обнімалися, танцювали під дубом.
А потім стали кружка і разом заспівали:
Танцюй, танцюй, веселись
Та на дуба подивись.
Пес Шукай і пане слідчий,
До чого ви дожились?
— Синьйори! — загрозливо промовив знаменитий слідчий. — Будьте ласкаві, синьйори, пояснити мені, що означають ваші веселощі?
— А ми не синьйори, — відказав Квасолинка. — Ми — розбійники!
— А я — бідолашна полонянка цих розбійників.
— Зараз же спустіть мене додолу, бо інакше я вживу суворих заходів!
— Суворих, абсолютно! — підгавкнув собака і люто крутнув обрубком хвоста.
— Не думаю, щоб ви могли вжити будь-яких заходів, висячи на дубі,— сказала Редисочка.
— А ми постараємося, щоб ви там ще довго висіли! — додав Томатик.
Містер Морквоу, не знаючи, що відповісти, замовк.
— Так. Мені все ясно, — прошепотів він на вухо псові.
— Ясно, абсолютно! — сумовито згодився Шукай.
— Ми в полоні у цієї зграї хлопчаків, — говорив далі слідчий. — Ах, яке це безчестя для мене! До того ж вони, мабуть, змовилися з тими негідниками, які втекли з в’язниці, і хочуть збити нас зі сліду.
— Змовилися, точно! — згодився пес. — Я тільки дивуюся: як вправно підстроїли вони цю пастку.
Шукай здивувався б іще більше, коли б дізнався, що цю пастку вигадав Вишенька. Справа в тому, що він читав багато книжок про подорожі, мандрівки і з них довідався про різноманітні хитрощі. От він і зважився на таку витівку, цього разу без Цибуліно, і все блискуче йому вдалося.
Тепер він із кущів спостерігав за всіма подіями і був дуже радий.
“Ну от, двох супротивників ми на деякий час приборкали”, — подумав Вишенька, радісно потер руки і пішов з лісу.
Редисочка побігла з товаришами до печери, щоб розповісти Цибуліно про все, що сталося. Але вони нікого не знайшли.
У печері було порожньо. І вогнища тут не розпалювали, мабуть, уже днів зо два, бо попіл був зовсім холодний.
