Розділ сімнадцятий
Як Цибуліно заприятелював з одним симпатичним Ведмедиком
Повернімось тепер (як то пишуть у книжках) назад, саме на два дні назад. Бо інакше нам не дізнатися про те, що ж там сталося в печері. Кум Гарбуз і кум Суниця ніяк не могли примиритися з пропажею хатини. Вони обоє так полюбили оті сто вісімнадцять цеглин, немов то були сто вісімнадцять їхніх дітей. І тепер це нещастя так зріднило їх, що вони стали справжніми друзями. Кум Гарбуз навіть пообіцяв кумові Суниці:
— Якщо нам пощастить знов заволодіти нашою хатиною, то будемо жити в ній разом.
Кум Суниця зрадів, аж сльози йому на очі навернулися. З того дня кум Гарбуз уже не казав “моя” хатина, а казав “наша” хатина. Так само говорив і кум Суниця, хоча через цю хатину він втратив усе своє багатство: половинку ножиць, прадідівську іржаву бритву та інші дорогоцінні речі.
А одного разу вони навіть посварилися за те, хто з них дужче любить їхню хатину. Кум Гарбуз доводив, що кум Суниця не може так любити хатину, як любить він сам:
— Я все своє життя в поті чола працював, щоб її збудувати.
— Ваша правда, але ви прожили в ній так мало, а я прожив цілісінький тиждень! — доводив своє кум Суниця.
Та ці суперечки ніколи не тривали далі вечора. А увечері треба було не сперечатися, а подумати як захищатися від вовків.
У тому лісі водилися вовки, ведмеді та інші хижі звірі. Тому щовечора нашим друзям доводилося розпалювати біля печери велике вогнище, щоб не допускати близько звірів. Правда, була небезпека, що це вогнище можуть помітити із замку. Та що вдієш. Не даватися ж голодним вовкам на поживу.
А вовки підкрадалися аж до самої печери і кидали пожадливі погляди на куму Диньку. Адже була вона така товстенька і, мабуть, дуже смачна.
— Нічого вам так на мене зиркати! — кричала вона на вовків. — Не діждетесь від мене й пальця.
Вовки були такі голодні, що аж плакали та так уже благали її.
— Динько, та дай же нам хоч один твій пальчик! — казали вони, а самі не насмілювалися наблизитися до вогнища. — Невже тобі шкода одного пальчика! У тебе ж їх цілих десять на руках і ще десять на ногах. А всього аж двадцять!
— Хоча ви й дикі звірі, а арифметику добре знаєте, — кепкувала з них кума Динька. — Та все одно це вам не допоможе!
Вовки сердито гарчали у відповідь, а потім ішли собі геть. Щоб хоч трохи втішитися, вони половили уже всіх зайців у лісі.
Після вовків приходив Ведмедик. Він теж ласим оком поглядав на куму Диньку.
— Ох, як же ви мені подобаєтеся, синьйора Динька, — казав він.
— І ви мені теж подобаєтеся, синьйоре Ведмедику. Та ще дужче я б хотіла покуштувати вашого м’ясця на сковороді.
— Та ну-бо, кумонько! От вас я з’їв би такою, як ви є. І Ведмедик аж слину ковтав.
Цибуліно кинув йому сиру картоплину і гукнув:
— На, підживись трохи!
— Терпіти не можу я цибулі! — відповів сердито Ведмедик. — Від неї одні сльози. І як це люди їдять цибулю?
— Ось послухайте краще мене, Ведмедику, — заспокоював його Цибуліно. — Даремно щовечора ви нас підстерігаєте. Самі знаєте, що це ні до чого. У нас є дуже багато сірників та хмизу. Цілих два місяці ми можемо палити вечорами вогнище і не підпускати вас до себе. То, може, не варт нам ворогувати? Чому б нам не стати друзями?
— Де ж то видано, щоб Ведмідь дружив з Цибуліно, з цибулинкою? — бурмотів Ведмедик.
— А чом би й ні? — спитав Цибуліно. — Що тут поганого? Усі на світі можуть стати друзями. Місця на землі всім стане, і для Ведмедів, і для Цибулин.
— Ваша правда. Простору на землі досить. То навіщо ж люди ловлять нас, ведмедів, і садовлять у клітки? Якщо хочете знати, то мої батько й мати зараз сидять у клітці в зоологічному саду, при палаці правителя.
— І мій татко теж в’язень правителя.
Почувши, що батько Цибуліно також перебуває в неволі, Ведмедик полагіднішав.
— І давно він там? — спитав він.
— О, вже багато місяців. Його засудили на довічне ув’язнення. Він не вийде звідти і після смерті, бо його поховають на тюремному кладовищі.
— Так і моїм батькам судилося довічно бути в неволі. На волю вони теж не вийдуть і після смерті, бо загребуть їх у яму в парку правителя.
Ведмедик тяжко зітхнув.
— Що ж, коли хочете, давайте і справді станемо друзями, — згодився він. — Та в нас і нема ніяких причин ворогувати. Мій прадід, славетний Ведмідь Бурмило, розповідав мені, що чув від своїх предків, як то мирно жили всі за стародавніх часів. Люди і ведмеді були друзями, і ніхто не робив нікому зла.
— Ті звичаї ще можуть відродитися, — промовив Цибуліно. — Коли-небудь усі знову стануть друзями. Люди і ведмеді стануть чемними, ввічливими і при зустрічі будуть скидати один перед одним капелюха.
Ведмедик замислився.
— Тоді й мені доведеться купити собі якийсь капелюх. Бо у мене немає.
Цибуліно весело розсміявся:
— Та ні! Це тільки так говориться. А ви можете вітатися по-своєму, кланятися або гарненько махати лапою.
Ведмедик граціозно вклонився і помахав лапою. Це так здивувало майстра Виноградинку, що він схопив шило і став чухати собі потилицю.
— Уперше в житті бачу такого чемного ведмедя! — розгублено промовив він.
Синьйор Горох за адвокатською звичкою не повірив у цю чемність.
— Щось не дуже я цьому вірю, — застеріг він друзів. — Ведмідь може обдурити.
Але Цибуліно з ним не згодився, відгорнув набік вогнище, і Ведмідь пройшов до печери, не обсмаливши свого кожуха. Цибуліно відрекомендував його всім присутнім як свого друга. Скрипаль Груша саме полагодив свою скрипку і тут-таки дав концерт на честь нового знайомого.
Ведмедик люб’язно згодився потанцювати під його музику, і вони дуже приємно провели цей вечір.
Коли Ведмедик побажав усім на добраніч, щоб іти додому спати, Цибуліно вийшов його провести.
Він не мав звички багато говорити про свої нещастя. Така вже була в нього вдача. Але в цей вечір багато про них думав і зажурився. Цього вечора знов і знов згадував він свого бідолашного батька, і йому захотілося поділитися з Ведмедиком своїм горем.
— Як там живуть у неволі наші батьки? — сумно зітхнув він.
— Про своїх я знаю, — відповів Ведмедик. — Я ніколи не був у місті, але мій приятель Зяблик частенько туди літає і приносить звістки від моїх тата й мами. Каже, що вони день і ніч не сплять, а тільки мріють про волю. А я й не знаю, що таке воля. Краще б вони про мене думали. Адже я їхній син.
— Воля — це означає жити без хазяїв, — пояснив Цибуліно.
— Та правитель не дуже злий господар. Зяблик розповідав, що моїх тата й маму годують досхочу і вони навіть розважаються, дивлячись на людей, які день у день вештаються біля клітки. Правитель зі своєї ласки помістив їх там, де можна бачити багато-багато людей. А проте вони хотіли б повернутися до лісу. Та Зяблик каже, що це неможливо, бо їхню клітку зроблено із дуже міцних залізних ґрат.
Цибуліно тільки зітхнув.
— Про це і я знаю. Коли я ходив до тюрми на побачення з татом, я дуже уважно оглядав мури і зрозумів, що звідти втекти неможливо. І все ж я пообіцяв моєму таткові рано чи пізно звільнити його. І коли буду готовий, спробую.
— Бачу, що ти — хоробрий хлопчик, — сказав Ведмедик. — Я і зараз готовий іти визволяти моїх рідних, та не знаю дороги до міста. Боюсь заблукати.
— Слухай-но, — раптом спинив його Цибуліно, — ніч тільки почалася. Якщо ти згоден повезти мене на спині, то ще до півночі ми будемо в місті.
— А що ти там робитимеш? — тремтячим голосом запитав Ведмедик.
— Знайдемо твоїх рідних. Може, і мені пощастить побачити мого тата.
Ведмедика не треба було просити двічі: він присів, Цибуліно скочив йому на спину, і вони помчали до міста.
Цибуліно вказував шлях:
— Праворуч! — командував він. — Ліворуч! Туди, поза тим будинком! Тихіше, ось міська брама. До зоологічного саду — туди! Обережно, потихеньку!
Розділ вісімнадцятий
Тюлень — базіка язикатий
У зоологічному саду стояла глибока тиша. Сторож спав у загороді для слонів, поклавши собі під голову кінець слонячого хобота. Спав він так міцно, що не прокинувся, коли Цибуліно з Ведмедиком тихенько постукали у ворота.
Слон обережно переклав голову сторожа на купку соломи, простяг хобота до воріт, відімкнув і стиха пробурмотів:
— Увійдіть…
Двоє друзів озираючись увійшли.
— Доброго вам вечора, синьйоре Слон, — чемно привітався Цибуліно. — Пробачте, якщо ваша ласка, що ми турбуємо вас у таку пізню годину.
— Дарма, прошу, — відповів Слон. — Я ще не спав. Пробував відгадати, що сниться моєму сторожеві. Завжди, коли він спить тут, я намагаюсь відгадати його сни. Адже по його снах можна взнати — хороша він людина чи нехороша.
Цей Слон був старий індійський філософ. В його голові завжди роїлися чудернацькі думки.
— Просимо вашої поради, бо знаємо, який ви мудрий, — казав далі Цибуліно. — Чи не порадили б ви нам, як можна звільнити з клітки тата і маму оцього Ведмедика, мого друга?
— Що ж, я міг би вам це сказати… Та навіщо? В лісі не краще, ніж у клітці. У клітці не гірше, ніж у лісі. Отже, по-моєму, виходить, що кожен мусить залишитися на своєму місці.
Несподівано настрій Слона змінився і він промовив:
— Та коли ви так цього бажаєте, то скажу. Ключ від ведмежої клітки лежить у кишені ось цього чолов’яги, мого сторожа. Спробуємо не розбудити його і витягти ключ. Мій сторож спить міцно. Не почує.
Цибуліно і Ведмедик сумнівалися, що хоботом можна зробити таку тонку справу. Але Слон так спритно і делікатно діяв своїм довжелезним гнучким хоботом, що сторож і не поворухнувся.
— Нате вам ключа! — сказав Слон. — Та не забудьте ж потім принести його мені.
— Будьте певні і прийміть нашу найщирішу подяку, — прошепотів Цибуліно. — А ви не бажаєте втекти звідси разом з нами?
— Якби я хотів утекти, то не чекав би вашої появи і допомоги. Бажаю успіху!
Він знов обережно поклав голову сторожа собі на хобот і став тихесенько колисати. Хотів міцно приспати його, поки наші друзі роблять свою справу.
Цибуліно і Ведмедик вислизнули із слоновника і попростували до ведмежих кліток. Та не встигли вони ступити кількох кроків, як їх покликав чийсь голос:
— Гей, ви!
— Ш-ш-ш! Хто там? — озвався переляканий Цибуліно.
— Ш-ш-ш! Хто там? — передражнив той самий голос.
— Не піднімай галасу, сторожа розбудиш! А невідомий голос знову перекривив:
— Не піднімай сторожа, галас розбудиш!.. Ох, дурень я, дурень! — додав голос, — Я все переплутав!
— Та це ж Папуга! — прошепотів Цибуліно до Ведмедика. — Він повторює усе, що чує. Але він зовсім не розуміє ні того, що чує, ні того, що сам говорить. Через це він усе плутає.
Проте Ведмедик не хотів ображати Папугу і ввічливо спитав:
— Скажіть, цією доріжкою можна дійти до клітки з ведмедями?..
Папуга все переплутав:
— Скажіть, цією кліткою можна дійти до доріжки з ведмедями?.. Ох, який я дурень, знову все переплутав!
Видно було, що від нього нічого не доб’єшся, і наші друзі тихенько пішли далі.
Аж ось із клітки до них озвалася Мавпа:
— Послухайте, синьйори, послухайте…
— Нам ніколи! Ми страшенно поспішаємо! — відповів Ведмедик.
— Хоч одну хвилинку! Ось уже два дні і дві ночі я гризу цей горіх і ніяк не можу розгризти. Допоможіть мені!
— Добре! Коли йтимемо назад! — відказав Цибуліно.
— Ви мене дурите, — похитала головою Мавпа. — Та і я теж вас обдурила. Хі-хі-хі… Навіщо мені цей горіх і всі горіхи на світі? Я б хотіла знову бути у моєму рідному лісі, плигати собі з гілки на гілку і влучати кокосовими горіхами в голову якого-небудь мандрівника. Хі-хі-хі… А навіщо тепер горіхи, коли я в клітці, а там у лісі нема кому кидати горіхи в голови мандрівників? І для чого потрібні мандрівники, коли нікому влучати їм у голови кокосовими горіхами? Я вже й не пам’ятаю, коли востаннє влучала горіхом у голову мандрівника. А в того мандрівника голова була голомоза і червона… В неї так було добре ціляти. Хі-хі-хі… А то ще було…
Та Цибуліно і Ведмедик були вже далеко і не чули, що там далі плеще Мавпа.
— Ці мавпи якісь пришелепуваті, — говорив Цибуліно Ведмедикові. — Тільки й знають молоти язиком казна-що. Починають про одне, а далі таке верзуть, що не вгадаєш, який буде кінець їхньої балаканини. А проте мені шкода цієї бідолашної Мавпи. Чому вона не спить уночі? Ти думаєш — тому, що не може розлущити горішок? Ні, не тому. Вона сумує, бідненька, за своїм рідним лісом…
Лев теж не спав. Він байдуже зиркнув на наших друзів, але і не ворухнув головою, щоб подивитися, куди вони прямують. Його зовсім не цікавили людські справи.
Так без жодних перешкод дійшли наші друзі до ведмежої клітки. Бідолашні старенькі ведмеді — тато й мама — одразу впізнали свого синочка, радісно простягли до нього крізь грати свої лапи.
Поки вони цілувалися, Цибуліно поспішив відімкнути клітку і сказав:
— Та годі уже вам лизатися. Клітку я відчинив, і якщо ви не вискочите з неї, поки не прийшли сторожі, то не бачити вам волі!
Коли старі ведмеді вийшли з клітки, вони знов кинулися обнімати свого клишоногого синочка. Тепер між ними уже не було ґрат.
У Цибуліно аж сльози на очі навернулися.
“Бідолашний мій тату! — подумав він. — Я теж без кінця цілуватиму тебе, коли мені пощастить тебе звільнити…”
— А тепер, — мовив він, — нам треба поспішати!
Але старі ведмеді зажадали спершу попрощатися з родиною білих ведмедів, які мешкали біля басейну, потім їм захотілося заглянути до жирафи. Та вона вже міцно спала.
Чутка про втечу бурих ведмедів хутко облетіла весь зоологічний сад, бо вони мали тут багато друзів. Але були в них і недруги. Так, наприклад, страшенно не любив їх Тюлень. Всім відомо, що ворожнеча між тюленями і ведмедями існує з давніх-давен. Отож Тюлень навмисне почав так пронизливо ревти, що сторож тієї ж миті прокинувся.
— Що сталося? — спитав він у Слона.
— А хто його знає? — відповів старий мудрець. — Та і що взагалі може на світі статися? Ніколи і нічого нового не буває, то ж і цієї ночі не може статися нічого нового. То ж тільки в кіно щохвилини на екрані з’являється щось нове!
— Може, й так, — згодився сторож, — але, про всяк випадок, я погляну, що там скоїлося.
І тільки-но вийшов він із слоновника, — так і зіткнувся з нашими втікачами.
— Тривога! — зарепетував він. — На поміч!
Сторожі прокинулися і оточили весь сад. Втеча стала неможливою.
Цибуліно і троє ведмедів кинулися у ставок і присіли у воді, так що одні тільки голови визирали. Але ж як їм не пощастило! Вони попали саме у той ставок, де жив Тюлень.
— Хе-хе-хе! — почувся за їхніми спинами злорадний смішок.
Це був Тюлень своєю власною персоною.
— Шановні синьйори, дозвольте мені трішки посміятися, — сказав він. — Хе-хе-хе! Хе-хе-хе!
— Тихіше, синьйоре Тюленю, — попрохав його Цибуліно, ловлячи дрижаки в холодній воді. — Ми розуміємо, що вам весело. Але чи хороше так голосно реготати над нами саме тепер, коли нас шукають?
— Оце-то мене і звеселяє! Саме тепер я і покличу сторожу, щоб вас усіх тут переловили!
І справді, Тюлень голосно покликав сторожа з його помічниками.
Не встигли наші друзі і оком змигнути, як їх усіх витягли з басейну. Сторожі дуже здивувалися з того, що ведмедів знайшли не двох, а трьох. Та ще ширше роззявили вони роти, як витягли з води іще одне створіння невідомої породи, яке до того ж заговорило по-людськи:
— Синьйоре стороже, це якесь непорозуміння! Адже ж я — не ведмідь!
— Я й сам бачу! Але що ти робив у басейні?
— Я купався.
— Ах так? То плати штраф, бо у цьому басейні купатися суворо заборонено!
— Але у мене немає з собою грошей. Та коли ваша ласка…
— Ніяких ласк! — гаркнув сторож. — Посидиш у клітці з Мавпою, аж поки заплатиш штраф. А потім побачимо, що з тобою робити.
Мавпа зустріла нового пожильця дуже привітно і відразу ж почала лопотіти без ладу і складу:
— Я розповідала вам про мандрівника з червоною поголеною головою, — торохтіла вона, гойдаючись на власному хвості. — А якщо я кажу вам, що голова у нього була червона, то, повірте мені, що це — чистісінька правда! Адже ж я ніколи не брешу. Тобто бува, що й збрешу, коли треба. Бачте, інколи мені дуже подобається прибріхувати. Мені брехня на смак така солоденька… мов цукерочка. Бувало…
— Стривайте! Чи не можна відкласти до ранку ваші правдиві теревені? — попрохав Цибуліно. — Я б хотів заснути, бо страшенно втомився.
— То, може, заспівати вам колискової? — запропонувала Мавпа.
— Ні, дякую. Я і так засну…
— То вкрити вас ковдрою?
— Та у вас же немає ніякої ковдри.
— Ваша правда, — пробурчала Мавпа. — Це я сказала просто так, із ввічливості… Та коли вам не потрібна ввічливість, то й не треба.
З цими словами Мавпа сердито повернулася до нього спиною і замовкла. Даремно чекала вона, що Цибуліно попросить її обернутися. У клітці було тихо. Ні звуку… Мавпа озирнулася і побачила, що хлопчик міцно спить. Вона ще дужче образилася на нього, лягла собі в куточку і стала пильно стежити за своїм сусідою.
Цілих два дні прожив Цибуліно у клітці з Мавпою. І це страшенно зацікавило дітей, що приходили до зоологічного саду, бо вони ніколи ще не бачили мавпи у людському одязі.
Аж на третій день Цибуліно пощастило послати Вишеньці записку. Вишенька з першим ранковим поїздом приїхав до міста, заплатив за Цибуліно штраф і таким чином визволив його з клітки.
Першим словом Цибуліно було: чи не сталося чого з його друзями в печері? Як страшенно стривожився він, коли почув, що вони щезли невідомо куди.
— Нічого не розумію! — знизав плечима Цибуліно. — Адже в печері їм було так хороше!
Що могло примусити їх піти звідти?
