В жертву науці
Синьйор Мелетті ще кілька хвилин розганяв цікавих і робив лад на сходах, а коли зійшов нагору до свого помешкання, то виявилося, що двері зачинено зсередини на ланцюжок.
— Відчини! — крикнув він дружині.— Іменем закону!
— Якого ще закону! Що ти хочеш з нею робити, з бідною дівчинкою?
— Ти краще у неї спитай, що вона накоїла! Спитай-но у неї, де і коли вона загубила свого черевичка! І впусти мене, а то всі сусіди почують.
Це переконало синьйору Чечілію. Вона зняла ланцюжок і прочинила двері. Проте, перш ніж впустити чоловіка, вона уважно подивилася на нього, намагаючись відгадати його наміри. Обличчя синьйора Мелетті було звичайне, хіба що, мабуть, трохи заклопотаніше, ніж завжди, але все-таки без помітних слідів божевілля.
— Добре, заходь. А ти перестань пхикати!
Останні слова стосувалися Ріти, яка невтішно ридала.
— Наша дочка — шпигунка! — вигукнув синьйор Мелетті. Він важко опустився на стілець і, розмахуючи черевичком, додав: — У мене є докази!
— Які докази? Дірки? Вони доводять тільки, що бідній Ріті давно пора купити нові черевички!
— Нічого ти не розумієш…
— А чого ж це я не розумію?
Синьйор Мелетті розказав усе, що стосувалося черевичка: як його знайдено в забороненій зоні, як запідозрено, буцімто марсіяни використовують дітей для збирання відомостей, як він, зрештою, ходив по будинках і приміряв черевичок.
— Я нітрохи не сумніваюся, — скінчив він, — що наша дочка працює на марсіян!
— Але ж це не марсіяни! — не витримала Ріта, витираючи сльози об мамину спідницю.
— Ось бачиш? — гаркнув Хитромудрий Одіссей. — Вона знає, хто вони. Отже, ти була там і бачила їх! І загубила черевичка, як виходила з космічного корабля.
— Але ж це не космічний корабель! — заперечила Ріта. — Це торт!
Мати відразу ж змінила позицію і негайно відважила дочці запотиличника.
— Я тобі покажу торт!
Синьйора Чечілія мала звичку спершу діяти, а потім думати. Ріта знову розридалася. Але цього разу вона плакала з образи, адже їй не хотіли вірити.
— Це торт, торт! — повторювала вона крізь сльози. — І зараз я вам докажу це! Ріта вибігла на балкон, батьки за нею. Там вона відсунула горщика з геранню і сказала:
— Ось він!
Це Паоло вигадав так сховати рештки шоколаду. Він загорнув його в газету, перев’язав шпагатом і підвісив до балкона.
Синьйора Чечілія дуже обережно потягла мотузку, неначе то був шнур від бомби. Нарешті пакунок піднято, блискавично розгорнено, і всі побачили, що там.
— Шоколад! — згодилася синьйора Чечілія, бо довіряла своєму носові. — Де ти його взяла?
— Хто тобі його дав? — наступав синьйор Мелетті.
— Ніхто мені його не давав. Він упав з неба! Одірвався від торта, перш ніж той сів на Монте Кукко.
Другий запотиличник довів, що мати не вірила жодному слову.
— Бачиш! — вигукнув синьйор Мелетті. — Вона на їхньому боці, захищає тих марсіян. Ще й вигадує різні побрехеньки, щоб виправдати наших ворогів. Тепер ти віриш, що вона шпигунка?
— Шпигунка чи ні — я не знаю, — відказала синьйора Чечілія. — А от що брехуха — це напевне. Але сама вона ніколи не вигадала б такого. Де Паоло? Справді, де це він подівся?
— Він утік, скориставшись метушнею! — здогадався синьйор Мелетті. — Але я його спіймаю! А зараз ходімо всі по штабу!
— Ти збожеволів! Моя дочка не піде до штабу!
— Зрозумій, Чечіліє, батьківщина в небезпеці! Навіть — чуєш? — все людство в небезпеці! Ми не можемо приховувати того, що знаємо!
— Ну, як може батьківщина бути в небезпеці через якийсь торт? — вигукнула Ріта, тупнувши ногою.
Мати пригостила її третім запотиличником і суворо додала:
— Мовчи, а то ще надаю! Зробимо так, — сказала вона, звертаючись до чоловіка. — Ти підеш до штабу і все розповіси. Хоч мені здається, що вони там тільки посміються. Але якщо командування схоче поговорити з Рітою, хай приходить сюди. Ріту я нікуди не пущу!
Синьйор Мелетті спробував був сперечатися з синьйорою Чечілією, хоч добре знав, що коли вона щось вирішувала, то вже не міняла своєї думки.
Тож і довелося йому повернутися до штабу з черевичком і пакунком шоколаду.
Діомед (себто вся група військових, цивільних та наукових авторитетів) вислухав його розповідь недовірливо.
— У дітей багата уява, — пробурчав генерал.
— Вони вдатні до вигадок, — додав полковник.
— Але це дійсно шмат шоколаду! — не здавався Хитромудрий Одіссей. Він, зрозуміло, радів, що Діомед не визнав його дочку шпигункою. З другого боку, йому було неприємно, що Ріту вважають за брехуху.
— А що скаже наука? — запитав генерал.
Професор Россі і професор Теренціо нахилились до шоколаду і понюхали цей речовий доказ.
— Ніщо не заважає нам припустити, що марсіяни вміють виготовляти шоколад, — мовив професор Россі.
— Ніщо не заважає нам припустити, що діти нашого хвацького поліцейського купили цей шоколад у найближчій кондитерській, — сказав професор Теренціо.
— Цей варіант відпадає! — заперечив синьйор Мелетті. — Дорогою я обійшов усі кондитерські. По-перше, ніхто в Трулло не продає шоколад такими великими шматками. По-друге, востаннє мої діти були в кондитерській минулого тижня. Вони купили дві жувальні гумки. Цей шоколад не з Трулло.
— Еге ж, він упав із неба, як та манна небесна! — глузливо зауважив професор Теренціо.
— То чи не скуштували б ви його, шановний колего? — запропонував професор Россі.
— Ні,— спокійно заперечив професор Теренціо, — краще ми зробимо хімічний аналіз. Якщо шоколад неземного походження, у ньому неодмінно виявляться якісь не відомі нам елементи.
— А мені здається, ви просто боїтеся скуштувати його! — заявив професор Россі.
Професор Теренціо грюкнув кулаком по столу і пополотнів:
— Я нічого не боюсь! Я лише турбуюся про інтереси науки!
— Але були лікарі, які прищеплювали собі страшні заразні хвороби! — відповів професор Россі.
— Це виклик! — гримнув професор Теренціо.
— Так, саме виклик! — підтвердив професор Россі і сполотнів у свою чергу.
— Зараз ми відкраємо два шматочки цього лиховісного шоколаду і з’їмо їх. Отоді й побачимо, йдеться про шоколад земний чи космічний.
Легеньке хвилювання перебігло обличчями присутніх.
— Синьйори, — спробував заспокоїти їх генерал, — вам не здається, що ви чините трохи нерозважно? Я не можу допустити, щоб такі два видатні вчені, як ви, жертвували життям заради…
— Але мені кинуто виклик! — гордо вигукнув професор Теренціо.
— Моя дочка, — втрутився синьйор Мелетті,— каже, що з’їла з півкілограма цього шоколаду, що він відмінної якості й легко засвоюється…
— Досить балачок! — рішуче сказав професор Россі. — Пора переходити до діла. Розпочинаймо експеримент.
По цих словах запала понура мовчанка. Затамувавши подих, присутні спостерігали, як обидва вчені, бліді, мов мерці, втупившись один одному в очі, готувалися з’їсти два крихітні шматочки загадкової речовини.
— Генерале, — мовив професор Россі, урочисто карбуючи слова, — спостерігайте уважно за тим, що станеться зараз. Може бути, що від нашого досліду залежить порятунок усього людства. Присутність на нашій планеті космічних загарбників, на мою думку, є набагато більша небезпека, ніж вибух атомної бомби. Чудово розуміючи все це, будучи при розумі і при здоров’ї, цілком усвідомлюючи, що…
Одне слово, професор Россі виголосив непогану промову. Він так її розтяг, що присутні стали перешіптуватися:
— Коли вже він з’їсть нарешті свій шоколад?
Потім настала черга виступати професорові Теренціо. Він довго розповідав про сонячну систему і про космос, згадав Данте, Галілея, Коперника і Ньютона, вказав зокрема на різницю між печерною людиною і професором Ейнштейном і взагалі висловив чимало великих ідей, що їх усі, до єдиного слова, магнітофонна стрічка зберегла для людей майбутнього.
І знову всі почали питати один одного:
— З’їдять вони нарешті свій шоколад чи не з’їдять? Мабуть, учені сподівалися, що генерал, у свою чергу, теж виголосить довжелезну промову, але генерал мовчав.
Учені, витріщившись один на одного, неначе фехтувальники у вирішальну мить смертельної дуелі, піднесли до вуст шматочки шоколаду і надзвичайно обережно поклали їх на кінчик язика.
Учені закрили рота.
Пожували.
Проковтнули.
Заклякли, мов статуї у міському парку. Раптом гримаса спотворила обличчя професора Россі. Точнісінько така гримаса, як у дзеркалі, з’явилась на обличчі професора Теренціо.
— Не смакує? — запитав синьйор Мелетті, нітрохи не відчуваючи урочистості моменту.
Усі обурено засичали на нього:
— Т-с-с-с!
— Мугир! — пробурчав собі під ніс генерал. І, звертаючись до учених, сказав: — Ну, то й що ж, синьйори? Ми чекаємо.
— Я відчуваю, — промимрив професор Россі, — наче ядуху…
— А я вже зовсім задихаюся… — прошепотів професор Теренціо.
— Мабуть… мабуть, цей шоколад… — почав професор Россі.
— Отруєний! — закінчив професор Теренціо.
— Негайно! — наказав генерал.1— Викличте швидку допомогу! Треба терміново відвезти їх до найближчої лікарні!
— Пробі! — зарепетував синьйор Мелетті. — Ріта! Моя Рітучча! Паоло! їх теж треба відвезти до лікарні! Швидше, ради бога, швидше!
Професор Россі і професор Теренціо уже просто корчилися, буцімто від нестерпних болів, розстібали на собі комірці, тремтячими руками чіплялися за генерала, полковника і навіть за синьйора Мелетті.
— От, — крикнув хтось, — от що виходить, коли бояться пустити в діло гармату!
Але переполох був такий великий, що неможливо було точно визначити, хто був автор цієї історичної фрази.
Професор Дзета
Поки машина швидкої допомоги під оглушливе виття сирени везла до лікарні вчених, які безперестанку скаржилися на біль, і Ріту, яка, навпаки, не хотіла їхати, бо почувала себе чудово, Паоло в цей час, утікши від батьківської кари, блукав полями. Був ранок, і хлопець нудьгував без діла. Аби згаяти час, він почав був ловити ящірок у покинутому кар’єрі. Але заняття, яке так захоплювало раніше, коли йому траплялося прогулювати уроки, сьогодні здавалося нестерпно нудним. Попоїсти дома він не встиг, але, правду кажучи, після вчорашнього бенкету він міг і не снідавши гуляти ще годину-дві. Почувши вдалині виття сирени, Паоло подумав, що вже мабуть, обідня пора, і мимоволі повернув до Трулло. Йому не йшла з думки вчорашня пригода у торті.
“Даремно ми поквапилися і втекли, — казав він сам собі,— той загадковий синьйор Джепетто, чи як там його, аж ніяк не був страшний. І зовсім не був схожий на марсіянина. Я можу поклястися, що він усміхався!”
Хлопець ішов по вулицях Трулло, трішки хвилюючись від думки, що його, певно, вже розшукують. Зненацька його погукав шкільний товариш:
— Паоло, де це ти пропадав так довго? Ти що, може, хворів?
— Так, — поквапно відповів Паоло, — я хворів, але вже одужав.
А сам подумав: “Отже, ніхто нічого не знає! Тепер аби тільки не здибати батька”.
Незабаром він знову опинився в розташуванні пожежної команди, якраз у тому місці, де вчора двічі переходив через “кордон”.
“Де два, там і три! — вирішив хлопець. — Але цього разу буде набагато важче”.
Торт на вершині горба не виказував ніяких ознак життя.
Якийсь пожежник у відповідь на питання Паоло сказав, що, на його думку, наказ починати штурм космічного корабля от-от має надійти.
— Спершу, звичайно, прозвучить сигнал тривоги, — додав він, — і все цивільне населення повинне буде сховатись у підвалах.
— Хочете влаштувати невеличкий душ марсіянам? — ущипливо спитав Паоло.
— Ось я тобі зроблю душ, якщо ти хутко не щезнеш звідси! — відповів пожежник.
Але тут, радісно гавкаючи, хтозна-звідки пригнався. пес родини Мелетті.
— Дзорро! — зрадів Паоло і став гладити собаку. — Де тебе носило, бродяго?
Дзорро щасливо крутив хвостом.
— Хочеш вернутися туди, еге ж? — шепнув Паоло, чухаючи псові за вухом. — Почекай, зараз ми щось та виметикуємо.
Щаслива думка сяйнула йому, коли він побачив камінця, що лежав на землі, наче хтось навмисне поклав його там. Усміхаючись нищечком, Паоло підняв камінця, зачекав, поки пожежник одвернувся, і щосили шпурнув камінця на горб. Дзорро подумав, що з ним граються, і за звичкою помчав уперед, щоб принести камінця господареві. Але саме цього не міг допустити Паоло.
Щойно Дзорро прослизнув крізь заслон. Паоло стрімголов кинувся навздогін, кричачи:
— Допоможіть! Допоможіть! Мій пес! Я не хочу, щоб його забрали марсіяни! Аргус! Аргус!
— Назад! Негайно вернись назад! — закричали пожежники. — Вернись назад, дурню! Чи варто важити життям заради пса? Ви тільки гляньте, це хлоп’я збожеволіло! Вернись назад негайно ж!
Але Паоло, здавалося, геть оглух.
Дзорро з камінцем у зубах зачекав на господаря і разом із ним побіг нагору, голосно гавкаючи, ніби зрозумів, що йому треба робити у цій грі.
— Хлопчику, вернись назад! Там небезпечно! — кричали пожежники. їхні крики зібрали вже невеликий натовп.
— Та це ж син синьйора Мелетті! — упізнав хтось хлопця. — Дивіться, там нагорі хтось є!
— Марсіяни! Марсіяни!
— Він ухопив Паоло, дивіться! Поніс його до себе на корабель!
В останню мить, підбігши до торта, Паоло побачив, як блиснули окуляри загадкового синьйора Джепетто біля входу в тунель, який вони з Рітою прокопали в торті. Страх змусив його на якусь мить завагатися. “Ні, я дізнаюся, хто він є насправді! Та я ж для того й прибіг сюди: дізнаюся, пан чи пропав!” — подумав Паоло з відчайдушною рішучістю.
Однак загадковий чужинець вирішив усе перш, ніж хлопець спромігся щось зробити: старий схопив його за куртку і блискавично затяг всередину, водночас намагаючись відігнати пса, який вчепився йому в ногу.
— Квік, кверекек, переброк! — почув Паоло його бурмотіння: чужинець розмовляв своєю дивною мовою.
— Дзорро, назад! Сидіти! — наказав Паоло. Щось йому підказувало, що на цього чоловіка можна звіритися.
— Сидіти, сидіти… — буркотливо повторив синьйор Джепетто. — Але ж це сказано по-італійському! Отже, ми в Італії?! Вгамуй пса, хлопчику, і говори, не бійся.
— Сидіти, Дзорро! Спокійно! Еге ж, синьйоре, ми в Італії. У Римі.
— У Римі! — вигукнув синьйор Джепетто. — І треба ж так!
— А що, ви переплутали адресу? — запитав Паоло.
— Адресу?
— Я хотів сказати, що торт, певно, мав приземлитися в якомусь іншому місці?
— Я бачу, ти мене прийняв за кондитера? Ні, мій хлопчику, я не кондитер, я тільки великий невдаха.
— Але ви чудово розмовляєте італійською мовою.
— Я володію ще десятком інших мов так само добре, як і рідною.
— Себто марсіянською? — ризикнув запитати Паоло.
— Марсіянською? — здивувався синьйор Джепетто. — А! Розумію! Тепер я розумію, чому тут стільки військових, гармат, ракет… Авжеж, авжеж! Інакше й бути не могло. Звісно, марсіяни… Знялася тривога… Вирішили, що це космічний корабель… Вторгнення з іншої планети… Боже мій, це ж мені кінець! Я пропаща людина!
У своєму відчаї дивний чужинець забув про Паоло, а той, оговтавшись цілком, сів на величезну зацукровану вишню, що її давно вже ревно облизував Дзорро.
— Мене звати Паоло, — сказав хлопчик, — а сестру — Ріта. Учора ввечері вона була тут зі мною. Зараз я не знаю, куди її відвезли.
— Паоло, — сказав синьйор Джепетто, — даруй, будь ласка, що я не називаю себе, але я не можу цього зробити. Моє ім’я — державна таємниця.
— А якої держави?
— І це таємниця. Не питай мене більше ні про що, все одно я не зможу тобі відповісти. А втім, я, здається, й сам забув, як мене звати насправді, таке секретне у мене ім’я. Зви мене просто — професор Дзета, якщо хочеш.
— Тоді я краще зватиму вас професор Джепетто.
— А хто це Джепетто?
— Як! Ви не знаєте казки про ГЇіноккіо? Професор Дзета мусив признатися, що ніколи не чув про таку казку.
Паоло, не гаючися, став розповідати йому славетну історію про Буратіно. Але професор слухав його недовго.
— Що, по-твоєму, оце все? — спитав він хлопчика, роблячи широкий жест рукою.
— Це прегарний торт, професоре! — відповів Паоло. — Найбільший і найнезвичайніший з усіх, які я будь-коли бачив! Летючий торт, найбільший з усіх летючих предметів, що будь-коли плавали у повітряному океані!
— Отже, торт! А я думав, що збожеволів, коли дібрав, що воно таке. Гадав, що то мені марення такі маряться: шоколадні, кремові, фісташкові… На жаль, це дійсність, гірка дійсність! Торт, не що інше, як безглуздий звичайнісінький торт!
— Безглуздий? Звичайнісінький? Гірка дійсність?
Професоре, що ви кажете?!
— Тобі цього не збагнути.
— Даруйте, але на шоколаді я чудово розуміюся і можу вас запевнити, що він першосортний.
— Це так. Він навіть не радіоактивний.
— Звідки ви знаєте?
— Я маю лічильника, там, у моїй печері. Лічильника Гейгера. Знаєш, що це таке?
— Прилад для вимірювання радіоактивності.
— Цілком вірно. У всьому цьому велетенському безглуздому торті немає ні краплі радіоактивності. Я прорив його вшир і вглиб, я обстежив його за радіусом у двадцятьох напрямках, виміряв поверхню, масу… І скрізь нульова радіоактивність! Ось чому я мало не збожеволів!
— Стривайте, а хіба це так погано, що торт не радіоактивний? Адже його можна спокійно їсти!
— Повторюю, тобі цього не зрозуміти.
— Тоді поясніть мені, в чім річ.
— Я поясню все, що зможу. Деяких подробиць, природно, я тобі не відкрию — це державна таємниця. Почну хоча б із того, що я вчений-атомник.
— Наш, із Землі?
— Так, так, звичайно. Ти й сам це бачиш.
