Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі – віддав їх заміж – одну за городника, другу за гончаря.
Якось у неділю батько надумався:
– Піду-но навідаю дочок. Вже давно їх не бачив, вже скучив за ними.
Подався спершу до старшої, що була за городником.
– День добрий, доню!
– Прошу ласкаво, татуню,- зраділа дочка.- Я теж знудьгувалась за тобою, але стільки маю роботи, що ніколи вибратися.
– Як тобі живеться, доню? – питає батько.
– Добре, татку. Оце посадили капусту, селеру та й чекаємо дощу. Земля суха-сухісінька, а на небі ні хмаринки. Біда та й годі!
– Може, скоро піде дощ, доню.
– Якби-то! Тоді б наша городина пішла вгору. Ми б вторгували за неї чималі гроші. Молися, татку, щоб пішов дощ.
Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.
– Навідаюсь до твоєї сестри,- каже.
– Жаль, татку, що не можу піти з тобою. Треба варити вечерю.
Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки – гончарихи.
Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.
– Ну, як ся маєш? – питає батько.- Як господарство?
– Дякувати богові, добре. Ціла купа горщиків та цегли надворі сушиться. Коли б тільки дощу не було, а то порозкисають на глину. Нам зараз треба спеки.
– Та погода наче гарна, доню.
– Так, але на заході з’являються хмарки, піде дощ.
– О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.
– Хоч би днів два ще постояло на годині; тоді б ми взяли за горщики добрі гроші. Молися, татку, щоб дощ не пішов.
Батько похилив голову.
– Ой доню, доню, а сестрі твоїй потрібен дощ. То я вже й сам не знаю, чого дужче хочу: дощу чи спеки. Хоч би скільки молився – все одно обом вам не догоджу. В однієї буде радість, а в другої – сльози. І повір мені, доню,- так трапляється не тільки з нами, але й з іншими на цьому світі.
