Якось літнього дня в затінку дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки на гілку і врешті заскрекотіла:
– Крре-ке-ке! Чи нема поблизу якого птаха? Я знудилася в самоті, хочу погомоніти.
Кіт почув, поволі розплющив очі та й подумав:
«Ех, трапила б ти мені в пазури!» Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться – враз утече. І вона заскрекотіла знову:
– Чи нема поблизу якогось птаха? Обізвися!
Аж ось прилетіла до неї друга сорока.
– День добрий! Бачу, що ти сама, та й думаю: ану ж розважу подругу. Я оце з села.
– То що там цікавого?
Сороку хлібом не годуй, а погомоніти дай. Заскрекотіли одна поперед одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови.
– Пам’ятаєш червоний цегляний курник край села? – питає одна сорока.
– Звісно, пам’ятаю! Це там, де рябі кури й білий півень?
– Еге ж. То там похворіли кури. Від самого ранку сидять у кутку – не їдять, не п’ють, не несуться.
– Та невже? Що ж із ними таке?
– Хто його знає!
– Шкода мені бідних курей.
– А мені, гадаєш, не шкода? Та, на біду, хазяї ще вдосвіта в поле поїхали, а повернуться пізно вночі.
Кіт розплющив одне око, друге й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою до села.
– Куди це він чкурнув? – питає одна сорока.
– Може, чогось ізлякався або набачив якесь звіря та й погнався за ним.
– Та що нам до нього! Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче.
– Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап’ємося та ще побалакаємо.
– Полетімо, то й полетімо!
І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила дівчинка.
– Що тобі? Лікаря немає. Він поїхав до сестри.
– Знаю,- відказує кіт.- То ж він послав мене сюди і просив, щоб ти дала скриньку з ліками. Захворів один чоловік, треба його оглянути.
Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув:
– Добрий день!
– Ко-ко-ко, день добрий,- кволо відповіли кури.
– Я лікар. Дізнався, що ви похворіли, і прийшов вас оглянути. Та й ліки приніс.
Кури зраділи й загукали:
– Просимо, лікарю, до нашої господи!
Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір’ям і зашепотів курям:
– Це не лікар! Це чорний дикий кіт! Я колись бачив, як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде – біда нам буде.
– Ну, відчиняй ворота! – мовив кіт до біленької курочки.- Перш ніж лікувати, я всіх вас огляну.
Але кури засокотіли:
– Не треба нам твоїх ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув, що його розкусили, і, прибравши
гордовитого вигляду та закопиливши губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом.
– Гей, лікарю! – вигукнув молоденький півник.- Де ти вчився лікувати?
– Та не лікувати він учився, а хитрувати! – сказала зозуляста курка.- Гадав, ми йому повіримо й відчинимо ворота!
– Ой! Як здумаю про це – аж дрижаки беруть! – писнуло курча.
– Щастя наше, що його впізнав півень! – сокотіла далі курка.- Бач, як упіймав облизня, то тепер тікає.
І кури знову зайшлися сміхом.
– Годі вам реготати! – сердито вигукнув півень.- Ніколи не пускайте нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме вам найсолодших пісень – не йміть віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря…
– Авжеж, авжеж! Ми завжди пам’ятатимемо цю пригоду!
