Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.
– Добрий день, друже, куди простуєш?
– Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип.
– І я голодний,- відказує лев.
– То, може, разом пошукаємо харчу?
– Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?
– Гаразд, леве.
І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.
Лев кинувся до козеняти.
– Моє! Я перший угледів!
– Ні, я перший! – заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.
Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!
– Пусти! – рикав лев.
– Ні,, ти пусти! – ревів ведмідь.
– Начувайся, це тобі так не минеться! – гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.
– Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! – відповів ведмідь.- Кажу по-доброму – відпусти, це моя здобич.
– Щоб я та відступився?
Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.
– На лихо собі зустрів я тебе! – прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!
– Так мені й треба, здумав водитися з таким! – бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!
– Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!
Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.
На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 – і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога – ледве дишуть.
– Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.
– І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.
