Зустрілися якось у горах лев з лисом.
– Як ти тут опинився? – питає лис.- Раніш я тебе в наших краях не бачив.
– Прийшов пополювати! – відповідає лев.
– Марні сподіванки! – засміявся лис.- Треба було спершу дізнатися, чи тут є бодай нікчемні миші. Я сам збираюся кидати ці місця, хоч народився й виріс у горах.
– А куди ж ти підеш?
– До Великого Лісу. Чув я, що там удосталь всякої звірини та птаства.
– То, може, разом пополюємо?
– Чому б і ні? Хто, скажи мені, не хотів би мати лева за товариша?
Отож вирушили вони вдвох до Великого Лісу.
Спустилися з гір у долину, йдуть полем, коли дивляться – пасеться віслюк.
– Може, візьмемо і його з собою? – каже лис.- Він спокійний і добрий, а втрьох іти веселіше.
– Візьмемо, то й візьмемо,- згодився лев. Підбіг до віслюка та й каже:
– Ходімо, віслюче, з нами до Великого Лісу полювати!
– Дякую! – зрадів віслюк.- Піду залюбки! Я тут в самоті так знудьгувався!
Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне та розважне.
Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою.
Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу – густого та темного.
– Перш ніж починати полювання,- мовив До друзів лис,- треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода?
– Згода,- відповів лев.
Віслюк теж пристав на пропозицію.
Почали вони полювати. Скоро на галявині виросла купа смачної поживи.
– Бачиш? – мовив лис до лева.- Хіба я тобі не казав, що тут добудеш усе, чого тільки забажаєш?
– Авжеж, добре, що ми сюди прийшли. Але час уже й поділити нашу здобичі Хто це зробить? Може, ти, віслюче?
– Коли я, то й я,- погодився той.
А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну на трьох, аби нікого не образити.
– Вибирай! Кожному по купці!
Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед яким тремтить уся звірина, велика й мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші за нього звірі? Слід за це його покарати.
І лев зненацька кинувся на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп’явся зубами й пазурами і гриз, аж поки той духу пустився. А тоді повернувся до лиса та й каже:
– Тепер нас двоє. Поділи-но знову все спочатку і дай мені мою пайку.
Бідолашному лисові кров похолола, як побачив, що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти.
– Уже поділив, леве,- каже, а в самого серце заходиться із жаху.- їж на здоров’я.
Лев задоволено облизнувся.
– Чудово, лисе! – засміявся.- Як гарно ти поділив! Але скажи мені, будь ласка, хто навчив тебе це робити?
Лис відповів понуро:
– Хто навчив? Віслюкова доля навчила, леве.
Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого.
