– Ти вже виріс, став справжнім лисом,- сказала Хитрунчикові мати-лисиця одного гарного літнього ранку, напоєного пахощами трав 1 квітів.- Можеш виходити на полювання сам. я в твоєму віці сама собі їжу добувала. Либонь, я Розповідала тобі про пригоду з дикими качками…
Аякже, мамо, аякже! – вихопився Хитрунчик ,боячись, що мати знову почне повчати його на своїй давній пригоді, котру він слухав^ стільки разів, що й чути вже не міг.
– Ну, то ходи оглянь околиці. Та далеко не заходь і в обід повернися, розкажеш, що бачив, як полював.
– Біжу, мамо,- зрадів Хитрунчик.
– Бувай здоровий. Ні пуху ні пера!
Лисиця стояла біля нори й задоволено стежила за сином, аж поки він зник за деревами. Тільки тоді полізла вона в нору.
Спокійно спливав час у цьому потаємному закутку великого темного лісу, неприступного людям. Лисиця поволі патрала курку на обід. Аж раптом тишу й супокій порушив якийсь шум. За мить галявиною промчав захеканий Хитрунчик і вскочив у нору. Не пізнаєш його – блідий, очі нестямні.
– Дитино моя! – крикнула мати, покинувши курку.- Дитино моя, що тобі сталося? Чому ти такий?
Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не тримали його.
– Ох, матусю, що я тобі скажу! Бачив я таке страховисько, що годі й змалювати!
– Яке ж- те страховисько?
– Величезне, руде, з довгим волоссям на шиї, із здоровенною головою! А пащека яка! Як роззявило – а там зуби!!! Зроду таких не бачив! __ І той звір щось тобі заподіяв?
– Та ні, мамцю! Я ж не підходив до того чудовиська! Воно навіть мене не бачило!
– Отакої! То чого ж так налякався?
– Ой матусю, якби ти його бачила, ти б мене не питала.
– Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та отямся. Нема чого тобі боятися. Але сьогодні вже нікуди не підеш.
– Ба! Не тільки сьогодні – більше ніколи носа з нори не випхну!
Лисиця осміхнулася й знов узялася до курки.
А Хитрунчик і справді просидів весь день удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не поривався. А на третій день уранці, тільки прокинувся – каже:
– Не можу я більше, мамо! Обридло мені сидіти в норі! Вийду я!
– То вийди, чому б не вийти?
Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід перестрашений.
– Я знову бачив ту почвару! – вигукнув.- Лежала на галявині й грілася на сонці.
– Яка ж вона була сьогодні?
– Трохи менша, ніж того разу. Я й тепер налякався, що там казати, але не так, як перше. Навіть підходив ближче й розглядав. Такенна голова… Що воно за звір, мамо, ти знаєш?
– Та то ж лев, дитино моя. Чи ж я тобі про нього не казала?
– А справді! То це він такий?
– О Хитрунчику мій, як ти вже в світ вийшов – -пізнаєш багато дивних речей.
На; ранці Хитрунчик знов подався на
полювання і відтоді почав ходити щодня.
Якось увечері повернувся Хитрунчик до нори радий та веселий.
– Мамо, мамо! – гукнув здалеку.- Що я тобі скажу!
– А що, синочку?
– Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я туди, бо ще перед кількома днями нагледів там кущ дикого винограду. Ягоди були зелені. Сьогодні я подумав, що вони, певно, вже дозріли, і вирішив покуштувати. Підходжу – аж бачу просто себе лева. Спершу я розгубився й хотів утікати, але глянув на нього ще раз – і вмить страх кудись подівся. І набрався я такої одваги, що ти й не повіриш!
– Якої ж?
– Я підійшов і заговорив до нього.
– Справді?
– Слово честі, мамо!
– Що ж ти йому сказав?
– «Добрий день, леве, – кажу, – сьогодні гарна днина, авжеж?» – «Авжеж, гарна, моє
лисенятко, – відказує лев.- А ти що тут робиш?» – «Прийшов до цього куща скуштувати винограду. Не знаєш – достиг він уже? Кілька день тому був ще зелений».
Лев засміявся та й каже: «Я до нього не підходив, він мені не смакує. Може, досі й дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».
Я йому красненько подякував, нарвав ягід та й подався геть. Сміх бере, коли згадаю, якого страху я набрався, побачивши лева. А зараз сам заговорив до нього! Ти віриш мені, мамо?
– Вірю, синку. Бо знаю: найстрашніші речі, коли до них звикнеш, стають нестрашними.
