Якось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:
«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік… пирогів, курочок… а то, гляди, ще й гусочку або качечку… Тієї птиці доволі навколо, а надто в мірошника… А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»
Коли це раптом: трах! бах! трісь!
Нестямилась лисиця, як гепнулась у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась – вибратись нагору не могла.
– Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама серед поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до ранку й закоцюбну…
Заплакала лисиця, заголосила:
– Оце була б уже в сестри та любенько розмовляла в золотому товаристві, а на вогні смажилися б курочки, качечки, гусочки… Та ба, спіткало тебе лихо, тітонько лисице…
Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.
Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:
«Є нагода врятуватися!»
І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в колодязі:
– Моє шануваннячко, цапе!
– Це ти, лисице? – здивувався цап.- Добридень! Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не зомлів зі спраги.
– Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й солодка. Вип’єш – як на світ народишся. Лізь-но сюди, покуштуєш – будеш мені дякувати.
– Зараз! – вигукнув цап, стрибнув у колодязь і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки вгамував спрагу, а потім підвів голову і вдячно глянув на лисицю.
– Ну що, правду я сказала? Добра вода?
– Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від самого ранку ніде не можу знайти води, всі джерела висохли.
– За такої спеки воно й не дивно.
– Може, полізьмо вже нагору? – спитав цап і спробував видертися по стіні. Але небавом збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив до лисиці:
– Що ж тепер робити?
– Справді,- вдавано засмутилася лисиця, – залізли сюди, не подумавши, як будемо вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!
– Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися нагору.
– Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти стань дибки, передніми ногами обіприся об стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?
– Згода!
– Ну, то ставай, як я казала.
Цап став дибки, сперся передніми ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба було.
– Ох, не віриться, що нарешті вибралась!
– Ну, а тепер витягни мене! – гукнув цап. Лисиця нахилилася над колодязем і відказала:
– Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше, я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка, витягти такого здоровенного цаписька? Де в мене така сила візьметься?
Лисиця засміялася й нахилилася нижче:
– Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки розуму, скільки в бороді волосся, ти б не стрибав у колодязь, не подумавши перше, як вибиратимешся нагору.
Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.
На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці бенкет, попросила вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.
– Гей, цапе! – гукнула.- Ти ще й досі тут п’єш воду?
З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:
– Де ж мені бути? Звичайно, тут.
– Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку. Один кінець прив’яжу до дерева, а другий спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь помалу.
Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.
Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.
«Правду казала лисиця,- думав він.- Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу».
