Пас якось пастух овець на зеленій горі. Раптом з високості ринув на отару орел, ухопив кігтями ягня, шугнув з ним у небо й полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.
Побачила те ворона й подумала:
«Бач, як легко здобув орел поживу! Чому б і мені так не зробити? Чим він кращий за мене? Хіба в нього розуму більше? Схоплю-но і я вівцю!»
Полетіла вона до отари, покружляла над нею й кинулася на барана. Та коли вчепилася йому в спину, заплуталася в вовні і, замість злетіти разом із здобиччю, сама спіймалася, та так міцно, наче хто її прив’язав. Засіпалася ворона, забила крилами, щоби звільнитися. Але бараняча вовна обплелася круг її ніг і не пускала. Що дужче рвалася ворона, що більше старалася – то дужче заплутувалася.
Пастух, який сидів поблизу, почув биття крил і сказав собі:
– Десь тут птах є… Чому він так тріпочеться? Піду-но гляну.
Іде він, оглядає отару, аж бачить – ворона б’ється на баранячій спині.
– Оце так! – здивувався пастух.- Що це ти, пані вороно, робиш із моїм бараном? В орла граєш, чи що? Ну, начувайся!
Схопив кумасю, виплутав з вовни та й повисмикував пір’я з крил. Потім прив’язав до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти дуже зраділи, побачивши ворону.
– Що це за птах, тату? Ми такого ще не бачили.
– Це ворона. Але вона хоче стати орлом.
– Чому вона хоче стати орлом? – питає більший син.
– Бо побачила, як орел полює, то й забаглося їй полювати так само. А про те забула, що орел великий та дужий, а вона – звичайний собі птах. Тому сьогодні й попалася.
