Якось чудового літнього дня пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.
– Як гарно жити на світі! – втішався вухатий і вряди-годи весело качався на галявині.
Отак розкошуючи, заходив віслюк далі та далі в ліс. Нараз під деревом побачив щось руде й волохате.
– Що воно таке? О, та це лев’яча шкура! Звідки вона взялася?
Подивився віслюк, подивився й хотів було простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він зареготав.
– Ой і втну я штуку! Довго тремтітимуть зі страху і лісова звірина, і люди!
Віслюк хутенько схопив шкуру, нап’ялив на себе, припасував голову й ноги та й пішов повагом, як справжній лев.
Незабаром дістався схилу гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.
За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:
– Лев! Лев! Просто на нас іде! Тікаймо! Рятуймося!
І таке там зчинилося! Пастухи з ґирлиґами в руках налягли на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:
– Лев! Лев! Тікайте!
Барани й вівці жалібно замекали:
– Лев! Лев! Не кидайте нас, зачекайте! Зачули те інші пастухи та й собі кинулися хто куди, забувши про отари та собак.
Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!
Віслюк дивився на той шарварок і реготав:
– Ну й наробив я шелесту! Хвала лев’ячій шкурі!
Насміявшися досхочу, спустився віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслося три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:
– Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!
Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.
– Що сталося? – здивовано спитала коза.- Чого ви біжите, як навіжені?
– Тікай мерщій! За нами женеться лев!
– Біда! – мекнула коза й стрілою помчала До села. Вона перегнала корів і, добігши до околиці, заволала:
– Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому, хто загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!
Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці – <закуріло за ними. Почула мавпа чкурнула до лісу.
Віслюк усе бачив і втішався, ступаючи неквапно та гордо.
-Їй-право, добре бути левом… Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!
Незабаром вийшов бешкетник на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев’ячу шкуру та й кинув додолу. І віслюк обернувся на самого себе.
Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!
– Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся, кози, корови, коні, вертайтеся на пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!
Та й ви, пастухи, даремно втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то – віслюк! Він тільки лев’ячу шкуру нап’яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.
– Віслюк?- аж підстрибнула з радощів коза.
– Віслюк? – замукали корови й всі разом повернулися до левади.
– Віслюк? – замекали вівці.- Ой же ми й бевзі!
– Віслюк? – завалували собаки.- То це через нього ми так осоромилися?
– Віслюк? – розгублено промимрила лисиця.- От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!
– Віслюк? – засміялися зайці.- А ми так злякалися!
– Віслюк? – вигукнули захекані пастухи й заходилися виламувати тички, бо гирлиги погубили. А виламавши, кинулися на віслюка та й ну його дубасити!
– То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?
– В чужій шкурі довго не походиш!
– А як і походиш, то недовго поцарюєш!
– На тобі ще!
– І ще! І ще!
Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.
Ледве живий, дістався він свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з очей.
– Коли б то тільки біль – поболить і перестане. А чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя!
