Стояв сонячний весняний день. Блакитне небо було чисте, лагідний вітерець гуляв над зеленими левадами, пестячи яскраві квіти.
Гарненький білий цапик вистрибував на подвір’ї високого будинку біля припнутої кози.
– Ме! Ме!- гукав він.- Коли вже нас поведуть на пасовисько? Я вже тут занудився.
– Почекай,- відповідала йому мати.- Хіба не знаєш, що наша господиня тісто місить? Ось напече хліба, тоді й поведе нас у поле.
– У поле?- радісно підстрибнув цапик.- Я там ніколи не був. Відтоді як народився, нас беруть лише в гори. Що таке поле, мамо?
– Це рівна земля, дитинко. Там є дерева и багато пшениці. Звідти приносить нам господиня траву, там і ячмінь росте, який ти любиш. І річка тече.
– О, то там чудово! Скажи, мамо, а поле видно з тієї скелі, що за хатою?
– Авжеж, видно.
– От добре! Я вилізу на неї, подивлюся.
– Вилазь, коли вже така нетерплячка, – осміхнулася мати, – тільки не барися, бо скоро прийде господиня.
Побіг цапик за будинок і сміливо пострибав з каменя на камінь угору, на скелю, за якою починалося урвище. А внизу, скільки око сягає, прослалася широка зелена долина.
– То ось воно яке, поле! – зачудовано зітхнув цапик.- Ніколи такого простору не бачив.
Дивився він у далечінь і не міг надивитися. Раптом згадав про річку.
«Де ж вона є? – думає.- Щось не видно…»
Але в цю саму мить його гукнула мати:
– Ходи сюди! Вже господиня наша прийшла!
– Ще трішечки, мамцю, я тільки річку знайду й одразу дожену вас.
– Гляди, не гайся!
– Ні. Ходіть без мене, я недовго. Дорогу я вже бачу!
Господиня відв’язала козу й пішла з нею. Про цапика вона не турбувалася, бо знала – він їх наздожене. Хіба ж він залишиться без , матері бодай на хвилину?
Отож і рушила вона. А цапик зі скелі роздивлявся й роздивлявся навсебіч.
Раптом його око завважило щось унизу. Приглянувся – аж то здоровенний сірий вовчисько біжить кудись манівцями.
Не злякався цапик. Хіба ж вовк його дістане на такій висоті? І схотілося малому познущатися з сіроманця. Він гукнув:
– День добрий, дядьку вовче! Що це ви біжите, а сюди й не дивитеся? Загордували, як бачу.
Вовк глянув угору й уздрів цапика.
«Е-е-е, надто високо, – подумав, – не долізу».
О, що за очі! Я просто щасливий, що їх побачив! – гукає далі цапик.- Червоні та «лискучі! А блискавки з них не вилітають?
Вовк вишкірив зуби, але промовчав, – що було казати?
– Ого-го-го, оце так зуби! – реготав цапик.- Як тільки в роті вміщаються? Язика чи губи часом не поколеш? Ха-ха-ха!
«От лиха година – не доскочу! – знову подумав вовк.- Я б тобі показав!»
– Але ж і шуба в тебе! Густа і м’яка! Правду казав днями наш пес! А я, дурний, не вірив, думав, що то він бреше. Чи не взяв би ти мене, дядечку вовче, із собою – вкупі веселіше буде! Ти б мені казку розповідав узимку біля вогнища. То візьмеш?
– У-у-у, западись ти! – пробурчав вовчисько.
– А знаєш, що казав наш собака? – знову крикнув цапик.- Що в тебе шия не повертається. Хі-хі-хі! Що ти як дерев’яний, і всі з тебе сміються! А ти, чув я, з ним приятелюєш? Тільки зустрінетесь – зразу обіймаєтесь, як брати. Це правда?
Вовк дивився на цапика, і очі йому палали вогнем.
– Зажди трохи, – співав своєї цапик, – посидь, скоро прийдуть моя мати з господинею і собака, вони тебе пригостять. Не квапся!
Вовк важко підвівся й поволі ступив кілька кроків. Потім спинився, повернув голову й гукнув:
– Коли ти гадаєш, цапику, що з мене поглузував, то сам себе дуриш. Знаєш, хто тут насправді з мене насміявся? Не ти, а скеля, на яку я не можу вилізти!
По цих словах почвалав сіроманець стежкою до гір і скоро зник за деревами, потамувавши свою лють.
