Зібралися якось на потаємній галявині в густому лісі всі зайці округи. Сходилися тихо, поволі, мовчазні й сумні.
Коли вже й останній прийшов, наперед виступив Старий Заєць, проводир свого племені, піднявся на сухий пень і сказав зажурено:
– Друзі мої безталанні, любе моє товариство! Сьогодні скликав я вас, аби ще раз поговорити про наше життя, бо треба, врешті-решт, якось давати раду нашим бідам.
– Кажи перший, дідуню! – загукали зайці.- Слухаємо тебе!
– Діти мої,- провадив Старий Заєць далі,- ви добре знаєте, що ми – найнещасніші створіння на світі. А чому? Та тому, що ми боягузи. Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде біля нас, а ми вже ноги на плечі й даємо такого чосу, наче то найстрашніший ворог. Випурхне горобець із трави, то в нас дух у п’яти залізе і мчимо наосліп щосили. Немає в цілому світі поміж великими й малими звірами таких боягузів, як ми.
– Ми в тім не винні! – гукнув один молодий зайчисько.- Як ми можемо боротися, коли не маємо зброї?!
– Коли б то в нас були роги, як у цапів! – докинув другий.
– Або вовчі зуби! – притакнув третій.
– Чому ми не маємо таких кігтів, як рись?
– Справді!- сказав Старий Заєць.- Ми такі беззбройні, то не наша вина. Але опріч зброї нам бракує ще дечого, а надто – вдачі. В наших грудях б’ються не сміливі серця, а боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора на леваді, як гуска дзьобала величезного бика. На що вона сподівалася? Що переможе його? Ні. А проте не втекла. А он у мірошника кошеня подряпало пса, а цуценя, яке ще й ходити гаразд не вміє, сміливо напало на перехожого.;: А скажіть мені – хто з нашого роду нападе бодай на нікчемного черв’яка? Жоден не нападе. Одвіку так ведеться, з дідів-прадідів наших. І всі звірі та птахи про це знають, і люди, тож і сміються з нас. І кожного боягуза називають зайцем. Осоромилося наше плем’я на весь світ, і через те нас усі зневажають. Немає в світі нікого полохливішого за нас.
– Авжеж! – притакнув інший заєць.- Я сам оце злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А бджола засміялася й помчала до своїх подруг – розповісти про це. Скоро про мене знатиме все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі тицятимуть у мене й глузуватимуть. Нащо здалося таке життя?
– Так, так, нащо! – відгукнулися зайці.- Краще втопитися!
– Втопитися! Він правий!
– Смерть миліша за таке скніння!
– Хай разом з нами щезне з білого світу наш сором! Геть вагання, хай згине наша неслава!
Підвівся знов Старий Заєць, випростався й гукнув дужим, молодечим голосом:
– Дякую вам, любі мої, ваш рішенець найкращий і наймудріший! Вперед, не гаймо часу! До озера! Хай поглине нас його глибінь!
І заяча громада посунула вниз, у долину. Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і гордий з рішучості свого племені.
«Вперше за все наше життя чинимо сміливо й мужньо,- думав він.- Вперше і востаннє».
Невдовзі дісталися вони берега озера. Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього – годі й думати про порятунок.
Хоч яка легка й нечутна заяча хода, величезне юрмисько не могло посуватися тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем на березі, завважили шум і жахнулися.
– Ворог! – закричали.- Мерщій у воду! Рятуймося! Мерщій!
І кинулися одна поперед одної в озеро. Старий Заєць перший почув ті крики і побачив безладну втечу. А відтак наказав своїй громаді спинитися й мовив до неї такі слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш рід – найбоягузливіший з усіх. Даремно збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі страхополохи, що бояться нас. Чули, як полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.
Подалися зайці назад. І здався їм ліс гарнішим, сонце теплішим, вітрець – ніжнішим. Трава видалася смачнішою, а життя – прекрасним.
І донині так ведеться зайцям, і вікують вони радісно та щасливо.
