Жив колись уславлений звіздар. Щоночі довгими годинами вдивлявся він у небо, вивчаючи зірки.
І трапилося звіздарю піти одного вечора у справах за місто.
Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була тиха, повітря свіже, в чистому небі жваво мерехтіли зорі. Звіздар на ходу вдивлявся в них, задерши голову вгору. Незабаром він так захопився, що забув про все на світі.
А що під ноги він не дивився, то зненацька налетів на пересохлий колодязь і звалився в нього. На щастя, не забився, бо на льоту зачіплявся за кущі, що повиростали на стінках колодязя, і це сповільнило падіння. Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як старався, не міг вилізти з нього.
– От біда,- задумався він тоді.- Як же це воно сталося? Як мені перебути тут усю ніч? Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а до того ж мої рідні чекатимуть мене і хвилюватимуться.
І він почав щосили гукати:
– Рятуйте! Рятуйте! Я в колодязі й не можу вилізти! Хто там проходить, зласкався, витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!
На його щастя мимо колодязя проїжджав верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши крики, чоловік під’їхав до колодязя.
– Заспокойся, бідолахо! – сказав він.- Я допоможу тобі вилізти. Добре, що я маю віслюка. Потерпи трохи, я роздобуду десь мотуза й одразу повернуся.
І справді, невдовзі чоловік повернувся, опустив мотуза в колодязь і допоміг звіздарю вилізти.
– Щиро дякую, чоловіче,- сказав звіздар, вибравшись нагору.- Якби не ти, було б мені непереливки.
– Але як ти туди впав? – запитав чоловік.- Ти що, не бачив, куди йдеш?
– Не бачив,- зітхнув звіздар.- Я дивився на зорі й думками був у небі.
Чоловік підніс ліхтаря до обличчя потерпілого і враз вигукнув, сміючись:
– А, тепер я тебе впізнав! Ти звіздар! Усе місто знає тебе, бо ти мудрий. Але я скажу тобі дещо, а ти вже мені вибачай, звіздарю. Ти поклав усе своє життя на те, щоб дізнатися, що діється на небі, але ніколи й оком не кинув униз, щоб дізнатися, що діється в тебе під ногами.
Звіздар не відповів, Ще раз подякувавши чоловікові, він швидко подався своєю дорогою. А чоловік сів на віслюка й рушив до міста, похитуючи головою й бурмочучи:
– Багато є таких. Думають лише про велике, а тим часом безпорадні в найпростішому Ділі, яке й дитина годна зробити.
