Це Фіболд Фіболдсон першим завів ферму у штаті Небраска.
Спочатку він зовсім не збирався поселитися там. Нещасний випадок змусив його до цього. Фіболд приїхав до Америки з рідної Швеції, щоб придбати ферму в Каліфорнії. У його критому фургоні, який тримав курс на Захід, крім нього, були ще три його племінники: Бергстром Стромберг, Хьялмар Хьялмарсон та Ілдед Джонсон. І ще дідусь Ілдеда Джонсона.
А літо того року було на диво спекотне. Такої спеки ніхто не пам’ятав. На Великій Рівнині – Грейт Вал-лі – пересохли всі струмки, водоймища та річки. Фіболд зі своїми племінниками і дідусь Ілдеда Джонсона просто вмирали від спраги, коли раптом випадково натрапили на те, що колись звалося річкою, а зараз від неї залишився лише один спогад. Тонюсенький, ледь живий струмок посеред широкого поля в’язкого болота.
Дідусь Ілдеда Джонсона так зрадів, побачивши нарешті воду, що швидко зіскочив з фургона, обігнав волів, що тягли фургон, і пірнув головою в річку. Точніше, у те, що від неї залишилося.
На жаль, голова його міцно застрягла в болоті, а ноги так і залишилися стирчати в повітрі.
Фіболд поспішив витягнути його, але дідусь пошкодив собі шию, і тому продовжувати подорож вони вже не могли. Довелося Фіболду з племінниками затриматися на місці, поки дідусь Ілдеда Джонсона не видужає.
На згадку про такий неприємний випадок цю річку так і назвали – Похмура Річка.
Насамперед Фіболд озирнувся на всі боки і переконався, що край цей для фермерства зовсім непридатний. З усіх боків здіймалися пагорби та гори. Але коли їм довелося застрягти тут надовго, Фіболд таки вирішив пристосувати цю землю під ферму. Щоправда, єдине, що він міг зробити, – це перевернути гори догори ногами. Так він і зробив. І вийшло рівне плоске плато.
Їдьте в Небраску, і самі побачите, яка там гладка і рівна земля.
Залишалося тільки зорати цю землю, чим Фіболд і зайнявся. Спочатку у нього не виходили прямі борозни. Дійде Фіболд зі своїм плугом до кінця борозни, подивиться назад, а борозна крива, туди-сюди звивається, наче гірська ущелина. Ну, Фіболд її – раз! – підчепить за кінчик і випрямить. А інакше ніяк у нього не виходили прямі борозни.
Поки Фіболд орав і сіяв, його племінники будували житло. На думку Фібодда, якщо вони застрягли в Небрасці і повинні сидіти тут, поки дідусь Ілдеда не видужає, навіщо ж їм сидіти без даху над головою? А коли збудували будинок, вирішили: навіщо ж так поспішати звідси, коли будинок уже збудований?
Е-ех, знав би Фіболд, що таке Небраска, він би, мабуть, подумав, чи залишатися там.
Першого року, коли вони оселилися в Небрасці, випав такий глибокий сніг, що дістатись найближчого міста – а знаходився він миль за сто від них, – нічого було й думати. І довелося б їм сидіти без жодних припасів, якби Фіболд одразу не винайшов плуг-сніговик. Та такий величезний, що можна було впрягти в нього хоч отару бізонів. Диво, а не плуг! Він розчистив усі снігові замети і захопив навіть трохи землі. Так що навесні на цьому самому місці виявилася глибока і широка канава.
Тепер нею протікає річка Платт.
Коли прийшло літо, знову настала спека. Але Фіболд уже передбачав це. Щоправда, не міг він передбачити небрасський вітер. Одного дня він як почав дути! І дув, і дув… З такою силою, що видув усю землю з-під хати. І само собою, будинок провалився у цю дірку. Тільки дах залишився зовні.
Але Фіболд, не гаючи часу, відразу поставив на нього новий будинок, а той, що був унизу, назвав першим у світі підвалом.
Цього разу Фіболд вирішив не просто засіяти землю різним насінням, а й прикрасити місцевий краєвид. Тому він усюди насадив гаї бавовняних дерев. А потім вирішив всю землю засадити цими деревами. Він міркував логічно: коли маленькі кущики дають добрий урожай бавовни, то великі дерева дадуть у сто разів більше.
Все йшло чудово, поки не настав час збирати врожай. Ось тут і виявилося, що збирачам бавовни забиратися на високі дерева не так просто. Але Фіболд поспішив на допомогу. Він хапав бавовняні дерева за маківки і нахиляв їх до самої землі. Однак його витівка вдалася лише на перший рік, а наступного сезону бавовняних дерев у нього зовсім не залишилося.
Чому? Та тому, що він забув їх розпрямити! І вони продовжували рости, упершись у землю верхівкою. Росли, росли та вросли всі в землю. Ви й досі не побачите у Небрасці жодної бавовняної плантації.
Після невдалого досвіду з бавовняними деревами довелося Фіболдові завести звичайну ферму. Він став найкращим фермером у всій Небрасці. Урожай він знімав такий, що не шкода було поділитися пшеницею та кукурудзою з місцевими кониками.
Але одного разу казна-звідки налетіла сарана. Армія сарани, цих ненаситних родичів безневинних польових коників. Її було так багато, що вони темною хмарою закрили сонце, і настала ніч серед білого дня. Вони почали жерти все поспіль. Щелепи в них брязкали і стукали гучніше за кам’яну лавину, що летить з гори.
Але не така людина була Фіболд Фіболдсон, щоб сидіти склавши руки і дивитися, як гине його врожай. Він подумав трохи і вирушив на схід за індичками, бо улюбленими ласощами індичок були коники, а раз коники, значить, і їхні найближчі родичі – сарана. І Фіболд дуже сподівався, що індички швидко з нею розправляться.
Але сталося не так, як гадалося. Не індички – сарану, а сарана пожерла індичок – всіх, цілком, з пір’ям і з кісточками. Навіть на вечерю Фіболду та його племінникам нічого не залишила.
Так пропав увесь урожай, весь до зернятка. Мало того, Фіболд боявся, що і на другий рік станеться те саме. А йому цього зовсім не хотілося. Однак, оскільки садити йому цього року не було чого, він вирішив податись у рибалки – полювати на акул. Він мав свій спосіб ловити їх: він привчив акул припливати до берега на свист, так виявилося зручніше.
Коли він висвистів стільки акул, щоб йому з племінниками та з дідусем Ілдеда Джонсона вистарчило щоб протриматися тиждень, він раптом дещо згадав. Дуже важливе.
Він згадав, що рибалки заманюють акул… ким ви думаєте? Кониками! То, може, акули і врятують його від навали сарани на наступний рік? Ось тільки як усе це зробити? Адже сарана сидить на землі, а акули віддають перевагу воді. От, якби пересадити акул з води на землю, тоді б вони за дві секунди розправилися з сараною!
Так, але тоді, щоб наздогнати сарану, акулам потрібні були б крила. Були б у акул крила сарана від них ніколи б не втекти!
Саме коли Фіболд обмірковував цю проблему, над ним пролітала зграя диких гусей. І він тут же вирішив одружити гусей із акулами. Він мав величезну сітку. Закинув її у повітря і спіймав одразу сотню гусей. Потім ще й ще раз закидав сітку та відправив усіх гусей на берег Похмурої Річки, де приготував для них обгороджене з усіх боків поле. Залишалося лише висвистати до берега стільки ж акул, скільки було гусей, що він і зробив.
До наступного літнього сезону, коли почала злітатися сарана, його гусяча ферма була вже повна літаючих риб. Фіболд випустив їх на волю і нацькував на сарану. До чого ж приємно було йому спостерігати, як вся зграя літаючих риб накинулася на цих ненажерливих стрибунців.
Зграя літаючих риб зробила коло-друге над його полем і з’їла всю сарану, яка трапилася їй по дорозі. Але потім, замість того, щоб приземлитися і спокійно відпочити, вона раптом вишикувалася під гострим кутом, як зазвичай вишиковуються при осінньому відльоті дикі гуси, знялася вгору і зникла за горизонтом.
Фіболд Фіболдсон їх більше ніколи не бачив. Лише набагато пізніше один моряк розповів Бергстрому Стромбергу, що саме в той час на Тихому океані вперше з’явилися риби, що літають.
Уявляєте, як було Фіболду Фіболдсону бачити, як ховається в хмарах зграя його літаючих риб? Однак урятувати врожай ще було не пізно. І Фіболд узяв собі два дні перепочинку і вирушив до Канади. Там він відловив три зграї вовків і живими доставив їх у Небраску.
Він думав, що з усіх звірів найстрашніші вовки. Тільки вони наважаться напасти на сарану. Він дав їм побігати фермерськими землями біля Похмурої Річки, і ті свою справу зробили. За кілька років сарана в Небрасці зовсім вивелася.
Так, але тепер вовки залишилися без їжі і почали втрачати у вазі. Вони худнули й худнули, ставали дедалі менше і менше, доки перетворилися на степових собак – койотів. А ще питають, звідки в преріях взялися койоти? Тепер зрозуміло, звідки?
Але ось одного вдалого врожайного року койоти знову стали поправлятися і стали скоро майже такими ж пузатими, як сарана. Виявилося, вони повадилися красти у Фіболда зерно прямо на корені, та ще й перерили всю його землю, викопуючи собі ямки, в яких влаштовували затишні нори. Це була велика біда! Корови і коні провалювалися в ці ями і ламали собі ноги. Словом, Фіболд знову опинився на краю катастрофи, згадалися сумні часи, коли на його поля налетіла сарана.
Поки Фіболд вирішував, що ж йому зробити, у ті місця забрів якось торговець, який повідомив Фіболду про одне нововведення – огорожі з колючого дроту.
А треба вам сказати, Фіболд завжди йшов у ногу з часом. Він купив сотні миль цього колючого дроту
для проби. Але потім виявив, що у всій Небрасці не вистачить дерев, щоб наробити так багато стовпів для його огорожі. А навіть якби вистачило, він уявив собі, скільки часу на це знадобиться!
Саме тоді розпочався сезон дощів. Дощ лив, лив і залив усі нори койотів. А потім раптом ударив мороз, і вода в цих норах замерзла. Ось тоді Фіболд зрадів! Він тут же збагнув, що нарешті йому випав щасливий випадок. Він покликав своїх племінників, вони швиденько викопали з койотових нір замерзлу воду і отримали стільки рівних, гладких стовпів, скільки було потрібно.
Молоді люди покрили ці стовпи лаком, щоб вони не розтанули, і з першою відлигою, коли стало легше копати, забили їх у землю. Стовпів вистачило на весь дріт, навіть лишилося трошки. Ось тепер ферма була обладнана цілком по сучасному.
Але Фіболд не міг оцінити до кінця, яку чудову справу він зробив. Тільки влітку він зрозумів це, коли койоти, зрозумівши, що він залишив їх без житла, покинули Небраску і перебралися до Канзасу.
Койотів було так багато, що вони затоптали кордон між штатами Канзас і Небраска. І Фіболд відчував себе дуже ніяково, він розумів, наскільки важлива ця межа, і вважав, що вона зіпсована певною мірою з його вини. Тож він вирішив виправити справу.
Тільки як? На щастя, на фермі біля Фіболда стояло кілька вуликів із бджолами. Він так добре їх доглядав, що вони були товсті-товстенькі. І він зумів відібрати з них шістнадцять, а то й усі сімнадцять і запрягти в плуг. Потім він відніс їх разом із плугом до найпівденнішого місця Небраски і там прошепотів бджолам на вушко, що в штаті Юта найкращий нектар, про який тільки можуть мріяти бджоли. І бджоли полетіли прямісінько на Захід і потягли за собою плуга. Так вони проклали новий прямий кордон між штатами Небраска та Канзас.
З того часу люди й кажуть, коли хочуть вказати подорожньому найкоротшу і пряму дорогу: “Прямуйте бджолиною стежкою!”
Якийсь час життя на фермі Фіболда протікало тихо, спокійно, не рахуючи, звичайно, одного-двох ураганів, які зруйнували його комори із зерном і забрали його будинок. Потім Фіболд зрозумів, що треба цих розбишак заарканити і зв’язати міцніше, щоб всю свою силу вони розтратили, борючись із мотузками. Тоді вже в них не вистачить сили руйнувати будинки і творити інші свинства. Що ж, це допомогло, тільки один ураган не змирився після такого поводження. У нього ще вистачило сил уночі знову повернутися і скрутити самого Фіболда. Але це був якийсь шалений буревій.
А одного разу прийшла посуха. Тиждень за тижнем минали без дощу, і ще тиждень за тижнем тягнулися без дощу. Кукурудза зморщилася і висохла, не встигнувши підвестися. Її не можна було навіть скосити.
І бідні корови так охляли, що Фіболд боявся, щоб їх вітер не забрав. Довелося прив’язувати їм до хвостів важкі каменюки, щоб вони не відлетіли.
Було так сухо й жарко, що навіть дім Фіболда висохнув і стиснувся, і він був змушений прорубати нові двері, бо ніяк би не вийшов з нього.
Залишався єдиний вихід – провести іригаційну систему. Похмура Річка вже давно пересохла, води там зовсім не лишилося. Але Фіболд знав, де є вода. Він вивів зі стійла свого улюбленого бика і подався з ним до повноводної річки Платт. Підхопив річку за вузький кінець і разом із биком притягнув її до хати. Одному йому було б нізащо не впоратися з такою справою. Потім розкреслив всю землю на фермі канавами і пустив у них воду з ріки Платта. У той рік урожай він зняв найбагатший від самих боліт Нью-Джерсі до долин Сакраменто в Каліфорнії.
Тієї ж осені він повернув річку Платт на місце, бо один заїжджий торговець продав йому дещо краще. Фіболд купив у нього з десяток вітряків, щоб добувати воду з-під землі. Уявляєте, млин крутиться, насос працює та викачує воду!
До млинів він приставив дідуся Ілдеда Джонсона. А відбувалося все це в рік Сильного Вітру. І одного разу порив вітру здув дідуся з ніг і видув із нього останній подих.
Фіболд і його племінники дуже сумували, що дідусь віддав духа, і влаштували йому пишні похорони. Але коли вони принесли його на цвинтар, налетів новий порив ураганного вітру, тільки вже з іншого боку, і знову вдмухнув у дідуся життя. Дідусь одразу підвівся і почав шукати свої окуляри.
Ось який вітер дув того року!
Незабаром після цього випадку цікавого гостя приймав Фіболд Фіболдсон. Якось уранці він визирнув у вікно, щоб окинути похмурим поглядом гори піску, нанесені ураганом, і раптом на горизонті побачив легкі контури вітрил. Він міг заприсягтися, що це були саме вітрила. “Напевно, мені привиджується, це міраж”, – подумав він і пішов снідати.
Проковтнувши останній млинець, Фіболд знову глянув у вікно і знову побачив в далині вітрила. Але тепер вони були ближче. Півгодини він стояв і дивився, як пливуть по прерії вітрила, наповнені вітром, ну точно як у його рідній Швеції, коли повертаються додому човни рибалок.
І ось вітрила вже полощуться біля самих фіболдових комор, а з-під них виходить людина, кидає біля свинарника важкий якір, спускає вітрила і кричить:
– Привіт друже!
Тільки тут Фіболд роздивився, яку посудину прибило до його берега. То був звичайний фургон, але замість коней чи волів, обладнаний вітрилами.
– Сміт Гнаний Вітром моє ім’я, – представився непроханий гість. – Ну і наковтався я пилюки у вашій Небрасці! Не знаю, чи влізе в мене ще й сніданок. Але готовий спробувати!
Фіболд запросив незнайомця до будинку. Покінчивши з першими двома десятками млинців, Сміт Гнаний Вітром був уже здатний відповідати на запитання Фіболда Фіболдсона.
– Що ти робиш із цим своїм фургоном на вітрилах? – поцікавився Фіболд.
– Роблю? – здивувався Сміт Гнаний Вітром. – Нічого не роблю. Просто переїжджаю з місця на місце. Одна мені лише псує подорож – ваш колючий дріт. Та іноді трапляється морська хвороба, якщо місцевість нерівна і надто горбиста.
Сміт показав Фіболдові гарпун, з яким він полює на бізонів, не злазячи з фургону. І ще більшу міцну сітку – ловити кролів.
У цих захоплюючих розмовах швидко пролетів день. Вони й не помітили, як сіло сонце і настав час йти спати, а вони все ще сиділи за сніданком. Фіболд, мабуть, вирішив за один день вивідати все, чим міг похвалитися Гнаний Вітром. І сам намагався не відстати від нього і чимось похвалитися.
Молодший із племінників, Хьялмар Хьялмарсон, запропонував гостю свою постіль, а сам пішов спати на сіно.
– Не соромтеся, влаштовуйтесь зручніше, – сказав Фіболд і задув свічку.
Не встигла свічка згаснути, він уже й сам ліг у ліжко і натягнув до вух ковдру. Не спав лише дідусь Ілдеда Джонсона і тихо розмовляв сам із собою.
Дня через два після того, як Сміт Гнаний Вітром відчалив від комор Фіболда Фіболдсона, тримаючи курс на Альбукерці, у Фіболда вийшла невелика сутичка із сусідами.
Треба вам сказати, всі страшенно втомилися від сильного вітру. Нічого подібного ніколи не траплялося до того, як Фіболд поставив свої вітряки, і сусіди вирішили, що саме вони викликали цей вітер. Вони зажадали, щоб Фіболд зупинив млин, і переслідували його по п’ятах, у прямому значенні слова. Але Фіболд щоразу вислизав від них.
Якось, добігши до Похмурої Річки, Фіболд вирішив перестрибнути її одним махом. Він не сумнівався, що сусідам знадобляться для цього принаймні три-чотири стрибки, а отже, він знову залишить їх позаду. Однак цього разу Фіболд прорахувався. Вітер дув йому в обличчя. І він трохи не дострибнув до іншого берега. Бах! – впав він на піщане дно висохлої річки.
І відразу загруз у піску. Сусіди так і залишили його там одного. Нехай пропадає. Та тільки не знали вони, що роком раніше в цьому самому місці намагався перейти вбрід Похмуру річку критий фургон. Провалившись у хиткі піски, Фіболд впав точнісінько на нього. А у всякого фургона, самі знаєте, ззаду верх відкидний. Тому Фіболдові нічого не варто було відкинути парусиновий верх і залізти всередину.
Фіболду просто пощастило: цей фургон виявився чудовою схованою, якою він і потім користувався неодноразово, рятуючись від дідуся Ілдеда Джонсона, який вічно скаржився, що йому набридло готувати або, що йому не дає спокою Арабелла.
Так звали улюбленицю Фіболда, гримучу змію.
Ну й величезна вона була, ця Арабелла! І така ніжна та віддана. Бувало, підповзе до Фіболда і тицяє в ногу, підставляючи голову, щоб він її погладив. Щоранку в ту саму годину вона будила його, заповзаючи до нього в ліжко і ляскаючи своїми брязкальцями. Фіболд знаходив, що вона і в деяких інших справах дуже корисна: вона мала звичку, коли до Фіболда приїжджали гості зі східних штатів, виповзати їм назустріч. Самі розумієте, після цього гості довго не засиджувалися.
За весь час, що Арабелла жила у Фіболда, вона жодного разу нікого не покусала. Але це не означало, що вона була зовсім невинна. У неї була звичка гострити зуби об точильний камінь. Якось Фіболд наточив свій ніж відразу слідом за нею. А того дня до обіду вони мали боби. Фіболд, як завжди, їв з ножа, і йому потрапила до рота крапелька зміїної отрути. Він неважно почував себе і пішов прогулятися берегом Похмурої Річки. У тих місцях було мабуть-невидимо москітів. Вони обліпили Фіболда з усіх боків і, хоч як він відбивався, попили з нього кров.
Натомість, повернувшись додому, Фіболд уже відчув себе трохи краще. А чого тут дивуватися? Москіти висмоктали у нього всю зміїну отруту. Бергстром Стромберг сам розповідав, як наступного ранку весь берег річки був усіяний мертвими москітами. Москіти погано переносять зміїну отруту.
З свійських тварин у Фіболда був ще один улюбленець – морський кінь. Він завів його в рік Великої Повені. Весь сезон у Південній Америці лили такі дощі, що Мексиканська затока вийшла з берегів і погнала назад повноводну річку Міссісіпі, а та, у свою чергу, – Міссурі та річку Платт. Разом із водами Мексиканської затоки туди занесло багато океанської риби, а також тюленів.
Фіболд упіймав одного і осідлав, а потім ганяв на ньому верхи по річці і накидав ласо на акул, які теж потрапили до Платти з Мексиканської затоки. Дідусь Ілдеда Джонсона нічого не мав проти, коли Фіболд приносив йому на обід морських акул, але він бачити не міг його морського коня, хай навіть то був морський кінь – тюлень. Акул дідусь готував під соусом каррі. Це була улюблена підливка Фіболда з куркумового кореня, часнику та різних прянощів.
Але найбільше зі своїх вихованців Фіболд любив кішку з дерев’яною лапою. На самому початку, коли Фіболд тільки підібрав цю кішку, він дуже боявся, що вона не зможе ловити мишей. Самі подумайте, її дерево так стукало по підлозі, що будь-яка миша, якщо тільки вона не була глуха від народження, могла з легкістю втекти від неї. Але виявилося, кішка за кмітливістю ні в чому не поступалася своєму господареві. Вона придумала, як їй ловити мишей.
Зазвичай кішки женуться за мишею, і – хап її! Але кішка Фіболда так не могла. Значить, треба було вигадати щось інше. Вона помітила, що миші залазять у будинок через дірку в стіні біля великого дідусиного годинника. Залишалося тільки причаїтися біля цієї дірки та тримати дерев’яну лапку напоготові. Варто мишці просунути в дірку голову, і – бац! – все готово. Так що зі своєю дерев’яною лапою улюблена кішка Фіболда Фіболдсона ловила мишей не гірше, ніж інші на чотирьох.
Фіболд дуже пишався своєю кішкою. І дідусиним годинником теж. Але через цей годинник вийшла дуже велика неприємність. За всі роки, що Фіболд прожив у Небрасці, він жодного разу не пересував з місця цей годинник. Як він його поставив, так він й стояв, а маятник так і гойдався – тік-так, тік-так. І тінь від маятника, ясна річ, гойдалася слідом за ним – тік-так, тік-так. І зрештою тінь від маятника протерла у стіні дірку. Стіна впала, а за нею впав і сам будинок.
Тут Фіболд і вирішив: вистачить із нього Небраски і переїхав до Каліфорнії, куди збирався з самого початку. Судячи з чуток, то він звідти і не виїжджав.
