Жили колись два брати. Старший – Галдан – був лагідний, тихий, хотів жити, як усі живуть, а найбільше хотів якось розбагатіти.
Молодший – Баїр – був силач-богатир, хотів жити, як сам знає: доведеться – забагатіє, не доведеться – в біді житиме, аби тільки люди його шанували.
Одного дня каже Галдан братові:
– А давай до лам у монастир поїдемо! Вони до богів найближче, отож напевне знають, як саме жити треба…
– Давай поїдемо! – згодився Баїр.– Дорогою теж дечого навчитися можна!
Поїхали брати. День їхали. Два дні їхали. Три дні їхали. Четвертого дня побачили на дорозі двох бабаїв. Вони сиділи й грали в шахи. Брати зупинилися й стали дивитись.
Галан постояв трохи й став квапити брата:
– Треба їхати, Баїре! Час їхати, Баїре! Давай уже їхати, Баїре!
– Та їдь, Галдане! – каже Баїр.– А я ще подивитися хочу!.. їдь, їдь, я тебе дожену потім…
Галдан поїхав, а Баїр залишився.
Минуло три роки. Брати нічого не знали один про одного.
Усі три роки Галдан навчався в монастирі у лам. Вивчив у них усі, які є, закони, все чисто записав у товстеленну книгу й поїхав додому.
Їде Галдан, їде й доїхав до того місця, де колись розлучився з братом. Дивиться – бабаї ще й досі сидять та у шахи грають, а біля них його брат Баїр сидить.
Під’їхав Галдан і питає:
– Невже, Баїре, ти отак усі три роки й просидів тут?
– Отак і просидів,– каже Баїр – Зате в шахи навчився грати!.. А ти де був?
– А я у святих лам навчався. Усе тепер знаю. Усі закони вивчив і в книжку записав. Тепер спокійно життя проживу… їдьмо додому! Вдома я тебе навчатиму.
– Гаразд, їдьмо! – згодився Баїр.
І вони поїхали. їхали, їхали – дуже втомилися. Бачать: край дороги юрта стоїть. Заходять, аж там старий дід удвох з бабусею сидять і плачуть уголос.
– Чого ж це ви так тяжко тужите? – питають брати.
– Велике горе у нас! – каже дідусь.– Наш хан звелів, щоб кожного ранку хто-небудь приходив до нього в палац у шахи грати. Хто програє – тому голову рубають. Адже хана ніхто обіграти не може… Завтра наш синок має до хана йти. Завтра наш синок загине!.. Що ж нам робити?
Сказав це дідусь – і вдвох із старою ще дужче заплакали.
Тоді Галдан розгорнув свою товстеленну книжку й став шукати доречної поради. Довго шукав: ніч минула – він шукає, ранок настав – а він усе шукає.
Нарешті знайшов.
– Осьде воно,– каже,– Слухайте пораду святих лам! –
І став читати: – «Лише доля знає, що спіткає людину в житті. Людині годі змінити веління долі. Отож коріться своїй долі!» Ось що наказують святі лами… Вам, люди добрі, скоритися треба!
Сказав це Галдан і закрив книжку. Коли він сховав її в сакву, Баїр мовив:
– Не журіться, люди добрі! Скажіть, як звуть вашого сина? Я замість нього до хана піду!
Дід з бабою аж руками замахали.
– Як це можна! Як це можна – щоб ти заради нас на смерть пішов!
– Не піду я на смерть! – каже Баїр.– Гратиму з ханом у шахи, і він програє мені.
Тут Галдан став його умовляти:
– Хіба ж ти не чув: ніхто хана подолати не може! Невже думаєш, що як ти три роки на шахи дивився – то вже й великим гравцем став? їдьмо додому!
– Не поїду додому, до хана піду! – каже Баїр.– Гратиму з ним.
Таки ж допитався Баїр у діда з бабою, як звуть їхнього сина, і пішов до хана.
Прийшов, привітався. Хан за стіл посадив його, порозставляв шахи й питає:
– Умову знаєш?
– Знаю.
– А з ким грати будеш?
– Знаю.
– Про шаблю золоту знаєш?
– Оцього не знаю!
– Он бачиш – на килимі висить. Бачиш? То чарівна шабля! Тому, хто програє, сама голову рубає.
– Невже й ханові зрубати наважиться? – дивується Баїр.
– Шабля голову стинає тому, хто програє! – суворо каже хан,– А я ще ніколи не програвав. Починай грати!
Почали грати. Баїр посунув фігуру. Хан теж робить хід. Баїр грає далі. Хан теж грає. Грали, грали, нарешті припала черга ханові робити хід.
Він уже хотів був пересунути слона – коли бачить, чим би й куди б не пішов, наступним ходом Баїр йому неодмінно зробить мат. Кинув хан оком на шаблю, а вона гойдається, от-от з гвіздка зірветься. Міркує хан, як йому піти. І так міркує, і сяк – а шабля дужче й дужче гойдається.
– Давай нічию робити! – каже хан Баїрові.
– Не можна, великий хане! – чемно каже Баїр.– Якщо нічию зробимо, шабля обом голови зітне. А мені шкода буде: через мою дурну голову – ханська голова з пліч злетить. Ви краще поміркуйте, скільки зможете, а я тим часом додому поїду.
І поїхав Баїр додому. А хан думав-думав – так біля шахівниці й сконав, нічого не надумавши.
А Баїр, як умів, так і жив – чесно й совісно, люди його шанували.
