Жив-був селянин. Було в нього троє синів — двоє розумних, а третього наймолодшого всі за дурня мали.
Постарів батько. Настав час добро між синами ділити. А старий не знає, кому дім залишити. Усіх трьох синів любив батько, а наймилішим був молодший. Брати його дурнем вважали, а батько за доброту і за чесність любив.
Кличе синів і каже:
— Хочу між вами добро поділити, щоб після моєї смерті сварки між вами не було.
Старші брати зраділи. Вони давно цього дня чекали. А батько каже:
— Щоб усе було справедливо, збирайтеся в дорогу і принесіть мені по сорочці. Чия буде найтонша, тому будинок і дістанеться. Згодні?
— Згодні, — сказали усі троє і вирушили у дорогу.
Старші одразу до міста поїхали – там сорочки тонші роблять. А дурень цього не розумів — пішов у ліс. Пішов тією самою дорогою, що худобу гнали, дійшов до лісу — і в ліс. Іде собі якоюсь стежкою, вузенькою зовсім, непомітною. Ішов-ішов і прийшов до чийогось будинку.Великому, не менше за церкву. А довкола тільки ліс і тиша — як на цвинтарі.
Підходить дурень до будинку, бачить — двері не зачинені, заходить усередину.
І там не душі. Але скрізь чистота і порядок, а в одній кімнаті довгий стіл стоїть, весь стравами заставлений, ніби хтось бенкетувати збирався. А дурень уже зголоднів у дорозі, він і не став довго думати — сів за стіл і поїв-попив не гірше за гостя. Поїв-попив і пішов будинок роздивлятися. Усі кімнати оглянув. Лічив скільки їх, лічив, та й з рахунку збився.
Раптом за одними дверима чує наче шурхіт який.
Ага! – думає. – Прийшов хтось. Зараз ми дізнаємося, що за пани тут живуть». Відчиняє він двері, заходить. Тільки зайшов і одразу до землі приріс від страху: стоїть у кутку крісло, а на кріслі — велика мідна змія. Голову підняла і на гостя дивиться.
Хотів дурень втікати, але змія каже йому людським голосом:
– Не бійся, дурненький! Я тобі нічого не зроблю.
Послухався дурень, лишився. А сам тремтить весь, як осиновий лист.
– Як ти сюди потрапив? — питається змія.
Дурень розповів. Змія і каже:
— Буде тобі сорочка. Тоненька-претоненька. Тільки прослужи в мене рік. Їж-пий скільки хочеш. А всієї роботи в тебе – купати мене щодня і назад у крісло вкладати.
Подумав дурень і сказав:
— Гаразд, згоден! Мені головне, щоб сорочка була, а роботи я ніякої не боюся.
А дурник звірину любив: і цуценят, і лошат. І змію полюбив — гарною виявилася. Вона його найсмачнішою їжею годувала, а він купав її щодня і на крісло вкладав. Не помітив, як рік минув. Але через рік таки нагадав змії:
– Я своє відпрацював! Настав час мені до батька повертатися.
— Що ж, іди, — каже змія. — Відкрий шафу і візьми собі найтоншу сорочку.
Взяв дурень сорочку, подякував і подався до батька.
Повертається, а брати вже вдома. І у кожного гарна сорочка. Але тільки в дурня найгарніша виявилася. Побачив це батько і оголосив дурня своїм спадкоємцем.
– Ну ні! – Закричали старші. — Так не годиться! Випробуй нас ще раз.
— Гаразд,— каже батько,— даю вам ще рік. Принесіть мені по короваю хліба. Чий буде найсмачніший, тому будинок дістанеться. Згідні?
— Згідні, — кажуть усі троє.
І знову у дорогу. Старші, звісно, — у місто, а молодший — знову до лісу. Знайшов свою непримітну стежку, дістався нею до великого будинку — і скоріше до змії.
Подивився, а вона вже не мідна, а срібна. Розповів їй дурник, про нове завдання.
— Буде тобі коровай, — каже змія. — Тільки прослужи в мене рік. А всієї роботи в тебе купати мене двічі на день і назад на це крісло вкладати.
«Роботи я ніякої не боюся, — подумав дурник. — Головне — щоб коровай був». І залишився.
Добре він цього року прожив. Роботи — дрібниця, а їжа смачна. Однак через рік все ж таки нагадав:
— Настав час мені йти — рік минув. Потрібно до батька повертатися.
— Що ж, — каже змія, — іди. Відкрий у комірчині шафу, візьми коровай. Ніде такого смачного не знайдеш.
Взяв хлопець коровай, подякував, рушив у дорогу назад.
Покуштував батько від кожної короваю, побачив, що найсмачніший — у молодшого.
— Йому,— каже,— бути спадкоємцем. Так ми домовлялися.
– Ну ні! – закричали старші брати. — Так не годиться! Випробуй нас ще раз! Після третього разу ніхто сперечатися не стане – хто переможе, так тому й бути!
— Хай буде по вашому! – Каже батько, – Даю вам ще рік. Знайдіть собі наречених. У кого буде найгарніша, тому будинок дістанеться. Згідні?
– Згідні, згідні! – Кажуть всі троє.
Зраділи старші брати, подумали: «Мабуть, ні одна красуня за нашого дурня не піде.
Пішли вони знову в дорогу. Старші за звичкою — до міста, молодший — знову до лісу. Знайшов у лісі знайому хату, зайшов і бачить: змія вже не срібна, а золота.
Розповів їй, що шукає.
— За мене, — каже, — ні одна гарна і вродлива не піде. Посміються з мене старші брати.
— Піде, — каже змія. — Тільки прослужи в мене рік. З їжею, сам знаєш, не скривджу, та й робота легка: купатимеш мене тричі на день, а потім на крісло вкладати.
— Я згоден, — погодився дурник і залишився. А самому щось не віриться, що змія йому і цього разу допоможе.
За рік приходить дурень до змії — додому проситься.
— Що ж, — каже змія, — іди. Я своє слово дотримаю. Тільки спершу тобі розтопи піч на кухні. Розтопиш, прийдеш за мною, знесеш на руках у кухню і кинеш у самий вогонь. Я почну рватись з вогню назад, лякати тебе, сварити і благати, а ти не слухай. Послухаєш – пропадеш!
Розтопив дурник піч, кинув змію у вогонь і дверцята прикрив. Боже, що тут почалося! Зашипіла змія, засвистіла такий гуркіт підняла, що жах! Але хоч і погрожувала вона, хоч і благала випустити її, але він ні в яку не випустив.
А потім усе стишилось. Відчинив дурень пічні дверцята і бачить: піч дочиста прогоріла — ні вугілля, ні золи не лишилося.
«Ось дивана!» — думає й пішов із кухні. Весь будинок обійшов, а змії ніде немає. Обдурила його, згоріла.
Зазирнув наостанок до темної, непоказної кімнати. Дивиться: вона шовковою фіранкою розгороджена. Заглянув за фіранку, а там ліжко, шовком застелене, і на ліжку дівчина сидить писана красуня, Побачила його і каже:
— Дякую тобі, за вірну службу! Злий чарівник перетворив мене на змію за те, що не вийшла я заміж за його бридкого сина. І не можна мені було його злих чарів позбутися, поки хтось не погодився б прослужити в мене три роки і виконувати всі мої бажання. Якби не ти, я весь вік свій залишалася б змією — то мідною, то срібною, то золотою, — щороку. Візьми мене за жінку, якщо я тобі до вподоби.
Взялися вони за руки, вийшли надвір. А там все враз змінилося: довкола хати квіти, а за огорожею замість лісу рівні поля тягнуться. І біля ганку красива карета з кіньми стоїть.
Сіли вони і поїхали до батька. Старші брати теж красунь знайшли, та тільки не таких, як у молодшого. Ті були як місяць, а вона як сонце. Довелося старшим братам поступитися, не посміли вони втретє батькові суперечити. Але молодший брат нічого не захотів.
– Мені, – каже, – ніякого добра не треба! У нас і так все є. Нехай мої брати будинок і майно собі заберуть.
І справили вони три весілля одразу. Роздав молодший усім багаті дарунки — і батькові, і своїм розумним братам. А сам до нареченої переселився. До красуні своєї незрівнянної.
