Жили в тундрі в одній яранзі гірський баран та ведмідь. Ведмідь шив одяг, а баран господарював.
Якось вони побачили в тундрі собачі нарти і лисицю на лижах. Ведмідь кинувся вогонь розпалювати, а баран по воду побіг. Закип’ятили два чайники чаю, зварили двоє відер м’яса і ждуть.
Лисиця прийшла, а нарти поїхали далі.
– Ну, коли вже приготували для мене стільки м’яса та чаю, я сходжу для вас на полювання! – сказала лисиця.
Наїлася вволю, попросила лук і стріли й пішла на полювання. Вполювала росомаху і сказала, що дуже стомилася. Нагодували її донесхочу, поклали в теплий полог спати. Баран оббілував росомаху, а шкуру повісив на ярангу сушити.
– Дайте мені за росомаху двох оленів, нарти та покладіть м’яса, юколи й жиру,– зажадала вранці лисиця.
– Добре,– відповіли бурий ведмідь і баран.
Запрягла лисиця оленів, поклала м’ясо, рибу й жир на
нарти, а мимохідь прихопила шкуру росомахи. Приїхала додому і заходилася вичиняти шкуру.
Раптом заходить баран. Від несподіванки лисиця сіла на шкуру і питає:
– Ти прийшов?
– Авжеж! – мовив баран.– Оце ходжу, шукаю – у нас пропала шкурка росомахи!
– Мабуть, її вітер заніс.
– Де ж тепер той вітер? Зараз мороз. А це що під тобою?
– Це шкура росомахи, я її давно вполювала.
– Ні, це шкура, яку я здер.
Довго сперечалися баран з лисицею. Нарешті лисиця сказала:
– Гаразд, бери, якщо твоя шкура, та спершу попий чаю!
Баран згорнув шкуру росомахи і сів пити чай.
Тим часом лисиця непомітно вирізала з росомашиної шкури спинку, а решту згорнула й поклала на те саме місце.
Пішов баран додому. Ведмідь уже чекав на нього.
– Добре, що ти знайшов росомаху! Я зараз обшию поділ кухлянки.
Розгорнув баран шкуру, а там тільки лапки та животик зосталися. Розсердився баран на лисицю, а ведмідь подумав та й каже:
– Дарма, і це знадобиться.
