Давно це було, дуже давно. На той час селяни святкували початок жнив. Одягалися на краще і виходили в поле з серпами, але в перший день люди більше веселилися, ніж працювали.
В одному селищі жили три брати, бідні-бідні. Навіть у свято жнив їм не було чого взяти з собою поїсти-попити, крім шматка черствого хліба та глека води.
Ото вийшли селяни в поле, попрацювали трохи і сіли святкувати. Пісні співають, жартують, веселяться, тільки брати сидять похмурі.
Раптом з’явився на полі нікому невідомий старий. Іде повз селян, вітається. Усі відповідають, та ніхто не частує, поїсти-попити не пропонує. Підійшов старий до братів, привітався.
— Присядь, батьку, поїси з нами,— каже молодший брат.
— А чим пригощати збираєшся? — дивуються старші брати.
— Що самі їмо, то й йому дамо!
Присів старий до них і питає:
— Усі співають, усі веселяться, а ви чого невеселі?
– Які веселощі – порожній хліб їсти та водою запивати!
— Нічого, налийте, хоч вип’ємо води,— весело каже старий.
Взяв молодший брат глечик, а в ньому густе червоне вино! Випили і почали заїдати черствий хліб.
— Подивіться на ту гірку, чи не вівця там? – Запитує старий.
— Ні, це великий камінь,— відповідає старший брат.
— А ти, глянь, може, й не камінь.
Піднявся молодший брат на гірку, дивиться, а там — туша відгодованої вівці та білий хліб поряд, ніби для нього призначені.
Засмажили брати вівцю, і пішов бенкет горою. Затягли брати веселу пісню. Дивуються женці, сміються: чого голодранці розспівалися і чим вони гостя пригощають — адже самим нема чого їсти!
Закінчили вони бенкетувати, і питає старий старшого брата:
— Чого ти хочеш, як тебе наділити?
— Мені б землі небагато, прогодував би я тоді сім’ю!
— Буде в тебе земля та їжа, доки будеш гостинним.
Потім питає старий середнього брата:
– А ти про що мрієш?
– Мені б худобою обзавестися!
— Добре, будуть у тебе череди огрядні, поки будеш гостинним.
І звертається старий до молодшого брата:
— Скажи й ти, синку, чого тобі хочеться?
— Добру господиню в хаті, щоб гостей вітала і всяка справу любила.
— Важке завдання ти мені поставив! Відповідних на світі лише дві — одна заміжня, у другої сьогодні ввечері весілля. Та так і бути, спробую, може, зможу віддати її за тебе.
Наділив старий старшого брата землею та хлібом, середнього — великою чередою худоби, а молодшого привів до царського палацу, де йшло весілля.
Старий цей був чарівник. Викликав він дощ, вітер, щоб мати привід просити притулку, і постукав у двері. Відкрили слуги, і попросив старий впустити їх, негоду перечекати. Але не дозволив цар мандрівників впускати: чужі люди, мовляв, на весілля лихо можуть накликати.
Вдарив тоді старий двері ногою і розніс її.
Увійшли непрохані гості до зали. А там народу повно, наречений із нареченою сидять за весільним столом.
— Іди прожени нареченого і сядь поруч із нареченою,— каже старий хлопцеві.
Той так і вчинив. Розгнівався цар, розгнівався.
— Даремно ти сердишся! — каже йому старий.— Ось цей бідняк її наречений, а не царевич. А не віриш, то перевіримо! Дамо обом по черешку лози. У кого зацвіте лоза і дасть виноград, тому дістанеться наречена.
Цар подумав, що старий з глузду з’їхав, але все-таки погодився.
Принесли живці, дали в руки царевичу та бідняку. Живець у руці бідняка налився соком, зазеленів листям, а потім покрився гронами винограду. А живець у руках царевича залишився таким, яким був.
Нахмурився цар, а старий засміявся.
— Все одно не віддам вам наречену! — кричить цар.
– Віддаси! Як не віддаси! Бідолаш її наречений, а не царевич! Не віриш, то зараз побачиш! Хто з нас має рацію, у того в руках смажений фазан оживе і злетить.
Взяв цар фазана зі блюда — не оживає. Взяв старий смаженого фазана – сперся птах, змахнув крилами і злетів під стелю.
— Все одно не віддам наречену! — кричить цар.
— Дівчина сама піде за того, хто танцює на вістрі кинджала! — відповідає старий.
Не хочеться царевичу втрачати наречену. Вийшов він танцювати. Настав на вістря кинджала і поранив ногу.
Вийшов танцювати бідняк і закружляв у танці на вістря кинджала.
Піднялася наречена, підійшла до бідняка — ніхто не наважився втримати її.
Залишила наречена палац разом зі старим і юнаком. Прийшли вони туди, де мешкали брати. І поставив старий молодим новий дім на краю селища. Зібрав він їх усіх і сказав на прощання:
— Будете щасливими, доки будете гостинними.
Зажили брати щасливо, не знають більше ні горя, ні злиднів.
Минув час, може, мало, а може, й багато. І ось вирушив одного разу старий навідатися до братів, дізнатися, як вони живуть, як його наказ виконують. Викликав він дощ, вітер і постукав у дім старшого брата:
— Зроби милість, притулок на ніч.
— Іди геть, на вас, на людей, хліба не напасешся!
— Коли так, живи, як і раніше! — промовив старий і постукав до середнього брата.
Середній брат теж не впустив несподіваного гостя.
— І ти живи, як і раніше! — сказав старий і подався до молодшого брата.
Постукався. Відчинила двері господиня. Не впізнала вона старого.
— Пусти мене, добра жінка, переночувати.
— Заходь, гостем будеш,— запросила вона, хоч і не вчасно був гість — чоловік у неї лежав при смерті.
Посадила жінка старого, а сама зарізала курку, приготувала вечерю і почала накривати на стіл.
— Де ж господар? — питає старий.
— У своїх родичів,— збрехала вона — не хотіла псувати гостю настрій — і пішла в льох за вином.
Старий знав, що господар лежить хворий у сусідній кімнаті і вилікував його.
Жінка принесла вино і бачить — за столом її чоловік, здоровий! Здивувалася вона, але виду не подала, а сказала:
— Добре, що ти повернувся, нудно гостю без господаря.
— Дякую,— каже старий.— Хороші ви люди, і доля у вас буде хороша.
З цього дня молодший із братів почав жити ще краще, а старші бідували, як і раніше.
