У однієї бідної жінки на ім’я Сю-ін довго не було дітей, а їй дуже хотілося мати доньку. Видаси доньку заміж – отримаєш великий викуп, і безбідна старість забезпечена.
Але у Сю-ін народився син, і вирішила вона приховати це від людей. Поки хлопчик був маленьким, він жив у матері: вона одягала його як дівчинку, і всі думали, що у Сю-ін росте дівчинка. А коли дитина підросла, Сю-ін відправила її в далеке село до бабусі. Так ніхто й не дізнався про її таємницю.
Тим часом у сусідньому селі один багач почув, що Сю-ін має дочку, і захотів він просватати за неї свого маленького сина.
«Нічого, що дівчина бідна і набагато старша за мого синка, — думав багатій, — зате в домі буде дармова робітниця, а потім при нагоді можна буде її й вигнати».
Отримала Сю-ін за наречену багатий викуп: багато срібла та одягу. Домовилися батьки про день весілля.
У призначений день привела Сю-ін свого сина додому, одягла його як наречену і сказала:
— Сьогодні тебе повезуть до хати нареченого, нічого не бійся і роби, що я скажу.
Потім вона розповіла синові свій план.
Раптом почулися удари барабана та звуки флейт. З’явився гарно розписаний паланкін, який несли чотири носії. З усього села до будинку Сю-ін збіглися люди, щоб подивитись на вихід нареченої. Зібрався величезний натовп, односельці весело розмовляли і розглядали багатий паланкін.
Але ось з дому вийшла Сю-ін, ведучи за руку «наречену», одягнену в червону сукню, волосся на голові нареченої було зав’язане вузлом і заколоте золотими шпильками.
Нікому з сусідів і на думку не могло спасти, що це юнак. Син Сю-ін сів у паланкін, і носії рушили селом; ще більш оглушливо загуркотів барабан, ще пронизливіші заспівали флейти.
Носії йшли дуже швидко, і ось село залишилося далеко позаду. Стояла сильна спека, піт градом котився з втомлених чоловіків. Пройшли вони ще трохи і вирішили перепочити. Опустили паланкін на землю, а самі лягли і заснули.
А синові Сю-ін тільки цього й треба було. Як почув він хропіння носіїв, потихеньку виліз із паланкіна і сховався в кущах. Зняв весільне вбрання, розпустив зачіску, одягнув свій костюм і став знову самим собою. Хто б міг здогадатися, що це була наречена?
Тим часом носії прокинулися і побачили, що наречена зникла. Обшукали всі кущі, кричали до хрипоти, як крізь землю провалилася! Злякалися вони та заплакали з горя.
Тоді юнак підійшов до них і питає:
— Що трапилося? Чому ви плачете?
Носії, звичайно, його не впізнали і відповідають:
— Несли ми в паланкіні наречену, дуже втомилися і сіли відпочити. Поки спали, наречена пропала, ніде її знайти не можемо. Що нам робити? Повернемося без нареченої — нас у в’язницю посадять.
Пожалів їхній син Сю-ін і каже:
— Постараюсь вам допомогти. Візьміть побільше глини і зліпіть ляльку ростом з людину, одягніть її в червону сукню. Коли прийдете в будинок нареченого, скажіть, що наречена втомилася з дороги і хоче відпочити, і йдіть з паланкіном прямо в її кімнату, а як отримаєте платню, одразу втікайте.
Подякували носії і зробили так, як він сказав. Зліпили з глини велику ляльку, загорнули її в шмат червоної матерії, посадили в паланкін і понесли.
А в будинку нареченого вже все було готове до зустрічі нареченої. Зібралося багато рідних та гостей.
Ось показався розписаний паланкін. Забили барабани, запищали флейти, заляскали хлопавки, спалахнули вогні феєрверку. Паланкін піднесли до воріт, і всі гості вибігли дивитись наречену. Але носії попередили, що наречена дуже втомилася і понесли паланкін прямо в кімнату. Поклали вони глиняну ляльку на ліжко, а самі, отримавши гроші, швидко пішли.
Настав вечір. Гості розійшлися, а мати нареченого вирушила провідати наречену. Відчинила двері і бачить: наречена лежить на ліжку.
— Ей, ти! — закричала свекруха. – Годі спати! Вставай! Нема чого вилежуватися, ти до нас не на відпочинок приїхала!
Лялька, звісно, мовчить. Розлютилася свекруха, підбігла до ліжка, хотіла вдарити невістку, але так і обомліла: замість людини глиняна лялька лежить.
Зрозуміла вона, що її обдурили, розлютилася, схопила молоток і розбила ляльку на дрібні шматочки.
А вранці пішла свекруха до судді зі скаргою. Дивувався суддя такому випадку, але, отримавши гарний хабар, пообіцяв покарати Сю-ін.
На другий день викликав Сю-ін і каже:
— Як ти сміла обдурити поважну пані із родини Ван? Ти навіщо послала їй ляльку замість нареченої? Розповідай усю правду.
Тут Сю-ін прикинулася засмученою і розплакалася.
— Вона на мене зводить наклеп. Все село бачило, як я свою дочку в паланкін посадила, ні про яку ляльку я й не чула. Віддайте мені мою дочку! Де ця клята лялька, в яку ви звернули мою дочку?
— Покажи нам цю ляльку, шановна пані Ван. Ми зараз виведемо на чисту воду цю дурисвітку Сю-ін.
Почула це мати нареченого і відповідає:
— Я розбила ляльку, а уламки кинула у ставок.
— Тоді робити нема чого, — каже чиновник, — доведеться Сю-ін відпустити, без доказів судити не можна.
Так і довелося матері нареченого піти ні з чим, а Сю-ін із сином почали жити весело та безбідно.
