Багато-багато років тому трапилось ось що. У рабині губернатора Сеула народився син. Хлопчика назвали Хон Кіль Тон. Коли йому виповнився рік, мати вирушила з ним у гори – поклонитися священним могилам предків.
Не пройшла рабиня й половини дороги, як побачила біля гори дуже старого чоловіка. Згадала вона, що їй говорили люди. А говорили вони таке:
– Живе у лісі, біля самої гори, старий мудрець.
Все своє життя він прожив у лісі, і злі звірі під час зустрічі з ним ставали слухняними, мов зайченята. Він міг приборкати лютого тигра-людоїда, відіграти розлюченого вовка, знешкодити отруйну змію. І ще славився старий мудрець тим, що вмів лікувати всі хвороби лісовими травами.
Люди приходили до нього хворими, а від нього йшли здоровими і веселими. За це навколишні селяни шанували його як рідного батька.
Побачивши мудреця, мати Хон Кіль Тона вклонилась йому і попросила:
– Побажайте моєму первісникові щастя.
Старий посміхнувся до рабині, глянув на обличчя хлопчика і мовив:
– Нехай живе він тисячу років.
І ще скажу таке: цей хлопчик – незвичайний.
Він виросте богатирем і в чотирнадцять років йому стануть відомі чарівні слова. Бідні будуть його любити, а королівські прибічники – боятимуться і ненавидітимуть.
І ще скажу: цей хлопчик занапастить нашого губернатора.
Так сказав мудрець і заховався у своїй печері. А рабиня пішла з хлопчиком далі.
Губернатору стали відомі ці слова старця. Він розсміявся і сказав:
– Як може мене занапастити нікчемний син рабині?
Хон Кіль Тон – мій раб, і я зроблю з ним все, що забажаю. Хто стане мені на перешкоді скарати його раніше, ніж він стане дорослим?
Посміявся губернатор над словами мудреця і забув про Хон Кіль Тона. А хлопчик все ріс і ріс. Коли ж йому виповнилось сім років, він уже дивував всіх своїм розумом і богатирською силою. У вісім років Хон Кіль Тон уже читав рукописи китайських мудреців і міг розкривати таємні задуми ворогів.
Коли ж йому виповнилося чотирнадцять, слава про його розум і силу докотилась і до губернатора. Розхвилювався повелитель Сеула і наказав негайно розшукати і привести до нього сина рабині. А побачивши молодого богатиря, зразу ж згадав слова старого мудреця: “Цей хлопчик знищить нашого губернатора”.
Злякався губернатор і наказав вночі вбити Хон Кіль Тона. Та молодий богатир вмів розкривати злі задуми своїх недругів і зрозумів, що йому загрожує небезпека.
Ввечері він сказав матері:
– Коли мене довго не буде, не турбуйтесь. Я піду полювати на диких звірів.
Здивувалася мати:
– Як же ти будеш полювати? У тебе ж нема ні лука, ні стріл.
– Нічого, – відповів Хон Кіль Тон.
– Зате у мене є ненависть в серці і сила в руках.
Будьте здорові, скоро ви про мене почуєте!
І коли в будинку згасло світло, Хон Кіль Тон був уже далеко в горах. Він ішов всю ніч, а ранок зустрів на вершині високої скелі. Поглянув син рабині на північ –і побачив сині озера і красенів-лебедів. Поглянув на південь – і побачив ліси, що стояли стіною і досягали самого неба. Поглянув молодий богатир на схід – там текли бурхливі ріки. Повернувся обличчям на захід – і не міг відвести очей від полів, де вітер колихав сходи чумизи і кукурудзи.
Хон Кіль Тон оглянув свою батьківщину і відчув, що з кожною хвилиною стає все сильнішим і сильнішим. Помітив над прірвою величезний камінь, на якому могли брозміститися чоловік сто не менше. Хон Кіль Тон штовхнув його своєю долонею – і камінь полетів у безодню.
Засміявся молодий богатир від радості, що став таким сильним, поглянув вдалину і помітив на горизонті велику скелю, оповиту хмарами.
– Тепер я можу все, що захочу! – вигукнув син рабині.
– Навіть можу доторкнутися до хмар!
І Хон Кіль Тон почав підійматися до найвищої вершини найвищої скелі у Кореї. Весь день він намагався наблизитись до хмар, всю ніч дерся по обривах і кручах і, нарешті, до сходу сонця був уже на вершині.
А коли зійшло сонце і розійшовся туман, Хон Кіль Тон побачив поперед собою кам’яну стіну. В ній він помітив двері. Такі двері не могли б зрушити з місця навіть п’ятдесят дужих чоловіків.
Підійшов Хон Кіль Тон до кам’яних дверей, натиснув на них плечем, і вони раптом піддалися. Він опинився на квітучій рівнині. Його зразу ж оточила велика юрба людей.
– Хто ти такий? – закричали люди.
– Як ти наважився сюди прийти? Зараз ти помреш!
Та Хон Кіль Тон не злякався. Вклонився людям і сказав:
– Тільки ще вчора мене звали сипом рабині і рабом правителя Сеула. Та я бажав бути вільним і пішов у гори. Тепер ви знаєте про мене все. Розкажіть тепер, хто ви такі?
Ми – вороги королівських прислужників і монахів. Ми побратались і поклялися, що будемо все життя допомагати бідним і знедоленим. Тоді Хон Кіль Тон сказав:
– Якщо так, то я хочу бути разом з вами!
– Поклянися, що не станеш робити зла бідним і не пробачатимеш злодіянь прибічникам короля, тоді ти станеш нам братом.
Хон Кіль Тон виголосив клятву, і старший із братів промовив:
– Тепер ти маєш пройти перше випробування. Ми хочемо знати, чи дужий ти. Покажи нам, яка твоя сила.
Хон Кіль Тон озирнувся навколо і помітив на рівнині високу сосну. Швидко підійшов до неї, ухопив її двома руками, смикнув і вирвав із землі разом з корінням.
– Добре, – сказав на це старший брат.
– Силу твою ми бачимо. Тепер тобі залишилось пройти ще одне випробування: довести, що ти розумний і хитрий. Ось послухай. В сусідніх горах є великий храм. За його високими стінами живуть жорстокі, безсердечні монахи. Вони грабують бідняків і примушують працювати на себе і на королівських чиновників. Багато разів ми намагались проникнути в той храм, та на його високих стінах завжди стоїть пильна варта. Жодного разу нам не пощастило непомітно підійти до храму. Придумай, як нампроникнути за високі стіни, і тоді ми переконаємося у твоєму розумі.
– Дозвольте мені подумати до півдня, – попросив Хон Кіль Тон.
Опівдні він розповів про свій план старшому братові, і той наказав одягнути Хон Кіль Тона в шовковий червоний одяг і осідлати для нього осла.
Хон Кіль Тон сів на осла, попрощався зі своїми новими друзями і поїхав до сусідніх гір. Варта, що охороняла храм, помітила незнайомця, одягнутого у святковий одяг.
– Це, очевидно, їде до нас поважний чиновник, – сказав найтовстіший монах.
Постукав Хон Кіль Тон у ворота – і його зразу ж впустили до храму.
– Я син королівського міністра, – оголосив Хон Кіль Тон.
– Мій батько відправив мене до храму учитися у вашого настоятеля мудрості, слухняності і доброти.
Як тільки настоятелю стало відомо, що до нього приїхав учитися син королівського міністра, він негайно побіг назустріч Хон Кіль Тону. А гість зліз з осла і шанобливо сказав:
– Мій батько шле вам у дарунок сто коней, навантажених мішками з рисом. До заходу сонця караван прибуде до храму.
З радощів, що у них буде вдосталь рису, монахи влаштували бенкет. Хон Кіль Тона посадили на найпочесніше місце, і всі наввипередки догоджали йому.
Коли ж веселощі були в самому розпалі, вартовий повідомив, що прибув караван з рисом.
– Впустіть караван у двір і надійно зачиніть ворота, – наказав настоятель монастиря.
– А для чого ви тримаєте ворота зачиненими? – запитав Хон Кіль Тон.
– Ой, люб’язний пане,– загугнявив настоятель, – ви, очевидно, не знаєте, що неподалік від нас живуть розбійники. Вони мріють пограбувати наш храм. Та це їм ніколи не вдасться. У нашому храмі міцні ворота і пильна варта.
– Безперечно, – сказав Хон Кіль Тон.
– Ніколи їм не проникнути у такий прекрасний храм.
І він попросив покласти йому в чашку вареного рису. Всі монахи їли і пили з великим задоволенням і апетитом. Раптом Хон Кіль Тон скрикнув і схопився за щоку.
– Що з вами, шановний пане? – захвилювався настоятель.
Замість відповіді Хон Кіль Тон з рота вийняв камінець, який він сам непомітно туди поклав, і сердито закричав:
– Невже мій батько відправив мене сюди для того, щоб я їв каміння? Як ви насмілились почастувати таким рисом сина королівського міністра?
Всі монахи перелякано схилили свої оголені голови.
Тим часом, по умовному сигналу Хон Кіль Топа, двадцять його братів, що прибули з караваном, увірвались до кімнати і накинулись на монахів.
Монахи підняли галас, їм на допомогу поспішила монастирська варта.
Та тут раптом ожили всі сто мішків з рисом, які привіз караван. В кожному мішку замість рису ховався чоловік і чекав сигналу, щоб розправитися з безчесними і скупими монахами. І дуже скоро всі монахи були зв’язані.
Перед тим, як покинути храм, Хон Кіль Тон зібрав усіх бідняків. Кожному біднякові із комор храму він видав по мішку рису, мішку грошей і по ослу. Бідняки навантажили все своє багатство на ослів і поспішили у віддалені ліси. А Хон Кіль Тон і його друзі сіли на коней і повернулись до себе в гори. Там вони сказали Хон Кіль Тону:
– Ти довів нам свою силу, свій розум і свою хитрість. Ми бачили твою любов до бідних. Віднині будь старшим серед нас.
І Хон Кіль Тон погодився.
З цього часу королівським прибічникам в Кореї не було спокою. Скрізь їх переслідував Хон Кіль Тон зі своїми друзями.
Щоденно він робив добро для знедолених: бідній нареченій дарував на весілля мішок грошей і шовковий одяг, голодному – мішок рису, селянину – бика, рабу – волю. А у жорстоких чиновників і монахів силою відбирав все: гроші, золото, худобу.
Та вісті про вчинки Хон Кіль То¬па долинули до короля. Розгнівався король, викликав до себе правителя Сеула і наказав:
– Хон Кіль Тон – син твоєї рабині. Злови його і приведи з зашморгом на шиї до мого палацу. Як не зробиш цього – відрубаю тобі голову.
Згадав губернатор, що говорив про Хон Кіль Тона старий мудрець, і вирішив будь-що зловити свого колишнього раба. Та не знав, мабуть, що неможливо зловити того, кого любить і оберігає народ.
Губернатор ще не повернувся додому, а Хон Кіль Тон уже знав про королівський наказ.
Повернувшись додому, губернатор звелів розшукати і привести до себе свою рабиню – матір Хон Кіль Тона. Та не встигла вона й кроку зробити, як по всьому будинку залунали крики слуг:
– Нещастя! Пожежа! Рятуйтесь!
Губернатор вибіг у двір і з жахом побачив, що його будинок горить з усіх чотирьох боків. Як не намагались слуги погасити пожежу – будинок врятувати не вдалося.
Коли згасло вогнище і розсіявся дим, на місці губернаторського будинку залишилась тільки купа вуглин. А на уламку, що дивом не догорів дотла, було написано: “Я звільняю губернатора від нечесно надбаного добра. Хон Кіль Тон”.
В погоню! – закричав губернатор.
– В погоню! Розбійники не могли втекти далеко!
Та даремно було переслідувати Хон Кіль Тона і його друзів. Вони були вже у безпеці на вершині скелі за могутньою кам’яною стіною.
Коли ж королю стало відомо, що Хон Кіль Тон все ще на волі, він розгнівався ще дужче і закричав:
– Якщо губернатор не розшукає і не знешкодить цього розбійника, нехай приготує мішок для своєї дурної голови!
З цього дня правитель Сеула втратив спокій. Довго думав він, як зловити Хон Кіль Тона, і нарешті придумав.
По всіх містах і селах Кореї розіслав він скороходів. Вони ходили вулицями, трубили у мідні труби і, коли збиралися люди, виголошували:
– Передайте Хон Кіль Тону, якщо він через десять днів не з’явиться до губернатора, його матір буде покарана на смерть.
Почув про це Хон Кіль Тон. Пішов на річку і зрізав сім очеретин. Дмухнув у ці очеретини, сказав чарівне слово – і очеретини перетворилися на живих людей. І кожна з них була схожа на Хон Кіль Тона, як схожі один на одного два промені сонця.
Через десять днів до нового губернаторського будинку підійшов чоловік і звернувся до варти:
– Я Хон Кіль Тон. Губернатор хотів мене бачити, ось я і прийшов до нього.
Варта одразу схопила Хон Кіль Тона і привела до губернатора.
– Ага! – закричав губернатор.
– Спіймався! Тепер ти в моїх руках. Ей! Зв’яжіть його!
Почали Хон Кіль Тону в’язати руки, а в цей час варта привела ще одного чоловіка і доповіла:
– Пане! Ось ще один чоловік, який називає себе Хон Кіль Тоном.
Губернатор підняв очі і з переляку відступив назад: перед ним стояв ще один Хон Кіль Тон. Обидва вони дивилися на губернатора і посміхалися.
Тільки губернатор хотів щось сказати, як варта завела третього Хон Кіль Тона.
І так тривало, доки в кімнаті не опинились вісім Хон Кіль Тонів. Розгубився губернатор. Як тут виявити, хто з них справжній. Не може ж він привести до короля усіх вісьмох Хон Кіль Тонів.
Тоді він наказав покликати матір Хон Кіль Тона і запитав її:
– Хто із цих людей твій син? Коли не скажеш, я скараю їх всіх. Коли ж скажеш, я помилую твого сина.
Повірила мати брехливим словам губернатора, хотіла знайти серед юнаків свого сина, та вони так були схожі один на одного, що навіть вона не змогла впізнати, хто з них її рідний син.
– У мого сина на грудях чорна родимка.
– Зняти з розбійників сорочки, – крикнув губернатор.
Та як тільки варта наблизилася до арештованих, Хон Кіль Тон голосно вигукнув чарівне слово – і кімната наповнилася туманом. А коли туман розсіявся, у кімнаті, крім губернатора і варти, нікого не було. Лише у кутку лежали вісім очеретинок. Та на них ніхто не звернув уваги.
Коли ж прийшла ніч, і в будинку всі заснули, одна очеретина раптом заворушилась і почала рости. У неї з’явились руки, ноги, тулуб, голова. Це був Хон Кіль Тон. Він підняв з долівки найменшу очеретину і, коли місяць сховався за хмарами, пішов з будинку губернатора у гори до своїх товаришів.
На вершині скелі він поклав очеретину на землю, сказав чарівне слово, і очеретина стала матір’ю Хон Кіль Тона.
– Мамо, тепер ви вільні, – сказав їй Хон Кіль Тон.
– Я привів вас до своїх друзів, і вони будуть шанувати вас, як рідну матір.
Довго губернатор не наважувався з’являтися перед очима короля. Адже король обіцяв обов’язково відрубати йому голову, якщо він не зловить Хон Кіль Тона до призначеного строку.
І вирішив губернатор діяти не силою, а хитрістю. Переодягнувся він у одяг простого купця і те ж саме звелів зробити двом своїм найсильнішим вартовим. Отакими вони пішли скрізь і всюди шукати Хон Кіль Тона. Губернатор тримав за пазухою гострий ніж, а у вартових, крім ножів, були ще товсті мотузки, щоб при нагоді було чим зв’язати Хон Кіль Тона.
Хон Кіль Тон довідався, що губернатор знову шукає його, і ось що він придумав. Одягнув лахміття, згорбився, неначе старий дід, взяв палицю і пішов у сусіднє село. Йде – ледве ноги тягне.
А в тому селі якраз, зупинився і губернатор. Побачив жалюгідного старця і гукнув йому:
– Ей, волоцюго! Чи не зустрічав ти часом розбійника Хон Кіль Тона?
– Ні, пане! Бог милував. Кажуть, що він такий страшний, що від одного його вигляду люди падають мертвими!
Губернатор засміявся:
– Ах ти, старий дурень! Коли б він тільки потрапив мені до рук, я б знав, що з ним робити!
Тоді Хон Кіль Тон сказав:
– Переказували мені люди, що сьогодні він пішов на вершину найближчої гори.
Почувши це, варта вихопила ножі, наставила їх до грудей старого:
– Зараз же веди нас туди!
– Ходімте, – погодився Хон Кіль Тон.
– Мені й самому цікаво подивитися, як ви спіймаєте цього розбійника.
Довго вів Хон Кіль Тон губернатора і його варту. Ніч настигла їх у горах. Рано-вранці Хон Кіль Тон розбудив губернатора, і вони пішли далі. Нарешті вони подолали останній підйом, і Хон Кіль Тон пішов прямо до кам’яних дверей. Губернатор і варта йшли за ним.
Раптом Хон Кіль Тон штовхнув двері, вони піддалися – і Хон Кіль Тон зник за ними, але й губернатор встиг проскочити слідом.
– Стій! – кричав губернатор. – Стій, а то я звелю закопати тебе живцем у землю.
– Та я ж не тікаю! – відповів старий.
Він випростався, скинув з плечей дрантя, закинув подалі палицю. Перед губернатором стояв молодий богатир Хон Кіль Тон.
З усіх сторін бігли до нього друзі, а попереду всіх поспішала його мати.
Губернатор все зрозумів. Він впав перед Хон Кіль Тоном на коліна, благаючи помилування.
Хитрий Хон Кіль Тон сказав:
– Добре! Ми змилуємось над тобою. Піднесіть йому найбільший келих найміцнішого вина.
Зраділий губернатор випив вино до дна і зразу ж заснув безпробудним сном.
Тоді Хон Кіль Тон оголив половину його голови, переодягнув у жіночий одяг, міцно прив’язав його до осла, щоб губернатор часом не впав, і в такому вигляді вночі привіз до Сеулі”.
Вранці королю доповіли, що біля його палацу спить п’яний губернатор. Король наказав привести губернатора в палац. Коли ж він побачив свого губернатора з наполовину оголеною головою та ще й одягненого у жіночий одяг, то так розгнівався, що в ту ж мить наказав відрубати йому голову.
Так здійснилось передбачення мудреця, що жив у лісі біля підніжжя старої гори.
