Одного разу султан об’їжджав свої володіння та побачив селянина. Той так старанно працював на крихітному наділі землі, і навіть не помітив, як підповзла змія і обвилась у нього навколо щиколотки.
— Бережись! – крикнув переляканий султан. – Змія! Але селянин спокійно струсив змію і, навіть не намагаючись її вбити, продовжував копати землю.
Султана вразила незворушність селянина.
— Слухай, — сказав султан, — хіба ти не знаєш, що міг померти від укусу змії? А ти її струсив, ніби комашку, і працюєш як ні в чому не бувало.
— Володарю, я щодня дивлюся смерті в очі, — відповів селянин. — Не змія, то цей клаптик землі зажене мене в могилу. Якщо я не вкладу в нього всієї своєї сили, то помру з голоду, адже він дає рівно стільки, щоб мені з діточками вистачило душу в тілі утримати.
Тяжка доля бідного селянина зворушила серце султана, і він наказав слузі дати селянину велику купу грошей.
Через кілька місяців султан знову побував у цьому краю і побачив того самого селянина. Цього разу той не копав землю. Хоч права рука в нього була на перев’язі, вигляд у нього був цілком щасливий — і одягнений чисто, і вгодований в міру. Султанові захотілося дізнатися, як живе селянин, і він зупинився поговорити з ним.
– Що в тебе з рукою? — спитав султан.
— Володарю, я вчора вколовся об тернову колючку,— відповів селянин,— ось і подумав: нехай рука відпочине до ранку.
– Слава Аллаху! – здивувався султан. — У бідності ти й змії не злякався, а міг одразу ж померти від її укусу, а тепер, коли ситий і одягнений, тобі й тернова колючка — перешкода для роботи?
— О султане, — відповів селянин, анітрохи не зніяковівши. — Інший час — і інші пісні.
