— Одведіть! — буркнув, не дивлячись ні на кого, майор.
На прощання майор нічого не сказав Максимові. Лише в останню мить подивився йому в очі пильно-пильно, а тоді взяв зі столу його ескіз, перевернув його в руках двічі й поклав у течку.
Ніч принесла тільки ще тяжче почуття пригноблености. Максим не сподівався від Ірчуків і подібних звитяжців “Нової Европи” особливої лицарськости, але ж і такого не сподівався! Такої-от особливої, такої безсоромної підлоти й такого ні з чим не зрівняного падіння.
А втім… Хіба ж усе це не “нормально”? Та й хіба в них суть? Вони вже для нього зникли, як і все з ними, перекреслені геть і скинені з рахунку.
По всьому лишилося тільки відчуття, що все вже нарешті скінчено. Внесено в усе ясність. І не залишено ніяких щілин, ніяких підстав для надій, що ні-ні та й намагалися було зринати “контрабандою”. Тепер же навіть і для цієї контрабанди не залишилось ходів. Підведено риску. І…
В серці теж підведено риску. Не залишилось не тільки ніяких надій, але й ніяких познак жалю чи каяття. Холод. І вже, здавалось, ніщо не могло зрушити той холод ні на одну риску вгору, лише вниз. Униз…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Вранці, коли Максим лежав у забутті після безсонної ночі, його розбудив дотик руки й бентежний шепіт: “Вставайте!”
То доторкнувся й прошепотів Костик, що вартував над Максимовою дрімотою.
В дверях стояв помічник старшини, білявий добродушний хлопець, і з сумним виразом кивав до Максима пальцем — кликав. Максим вийшов за ним у сіни.
Передача! Максимові принесено передачу. Помічник старшини вийняв її з-під поли (маленький вузлик), сказав “ось” і обережно передав Максимові. Максима стисло за горло… Він упізнав хустку.
— Що їй передати? — прошепотів помічник старшини, ніяковіючи перед Максимовою розгубленістю й, може, тому не вживаючи слова “дружині”.
— Записку можна?.. — спитав Максим, хоч і знав сам, що не можна.
— Ні, не можна, — підтвердив помічник старшини. Тримаючи в одній руці вузлик, другою Максим шарив розгублено по кишенях: “Що ж їй передати?.. Що ж їй передати?.. Що ж… їй… передати?!. Га?..”
— Словами… — прошепотів помічник старшини. “Ні, треба щось передати”, — думав Максим і вперто шарив по кишенях. “Хоч би тобі хустка”. Але в кишенях нічого не було. Навіть хустки. Лише трохи махорки й запальничка.
— Ага!.. Будь ласка, — звернувся Максим до помічника старшини. — Будьте другом, передайте тій бідолашній ось це… Вона не має навіть чим запалити вогню в хаті. Це проста запальничка.
І з тими словами дістав запальничку й простяг її помічникові старшини. Той завагався, а тоді взяв, нерішуче перевертаючи її в руках. То була проста-найпростіша, навіть єрундова, саморобна запальничка — з мисливської 12-калібрової гільзи. Замість денець — зверху припаяно німецькі двадцять пфенігів із свастикою, а знизу — совєтський мідяний п’ятак із серпом і молотом. Словом, запальничка випадково була дуже оригінальна, — навіть коли б хто хотів спеціяльно вигадати таку, то не міг би. Помічник старшини все ще вагався — чи брати її? Так ніби здогадався, що це була не звичайна собі запальничка, що цю річ Максим зробив сам “рукою власною” й що її знала ціла вулиця. А потім посміхнувся й сказав:
— Добре… Тільки ж… А чим же ви самі будете прикурювати?
Максим махнув рукою, мовляв — “скільки там уже мені й курити!”. Але, подумавши хвилинку, сказав:
— Ну, то скажіть їй… хай як-небудь передасть мені… кресало… батьківське… — Й пояснив: — 3 мене й кресала буде досить…
Назад Максим повернувся, не бачачи нічого перед собою. Не від сліз, ні — від болю в серці.
Він сів на солому, поклав вузлик на простягнуті ноги й так сидів, слухаючи, як торохтіло його серце, й думав. Думав і мучився:
“Навіщо?.. Навіщо ж ці зайві страждання?.. Для неї… для нього… для всіх… Навіщо?!.”
Потім він розгорнув вузлик, і на серці стало ще тяжче. То була надзвичайна передача! Кільканадцять пиріжечків і — всі різні. Ні одної пари, всі непарні… Чорний — із картоплею, сірий — із квасолею, світло-сірий — із морквою… з гречаною кашею… з макухою… з капустою… І кілька скибок хліба, й теж усі різні. І морщене яблуко… І огірок солоний…
Максим дивився на ті пиріжечки й хліб і пізнавав:
“Ось оце ось від Тетянки… Це від дружини… А цей ось — сестрин… А це — Марійчин… Від усього роду! Ще й від сусідів по одному… По крихті серця… По крихті тепла, муки, болю… Це. особлива передача! Вияв великої жалоби і…”
Коли б не стільки людей тут, коли б не Костик ще, Максим би нагло заридав так, що ці стіни стряслися б. Заридав би від туги страшної, безмежної, від муки тієї, що їй немає ні імени, ні визначення, від холоду, що огортає душу, від безвихіддя, саме усвідомлення якого стрясає душу.
Але Максим не заридав. Він лише прикусив губу до крови й зітхнув затяжно: “Навіщо?..”
Пізніше Максим від помічника старшини довідався, що пляшка самогону була тим ключем, що відчинив двері для цієї передачі.
Нічого з передачі Максим не їв. Він зав’язав вузлик і поклав у головах. Таж хіба можна було це їсти?! Хіба ж то були пиріжечки й хліб? Ні, то були знаки любови й дружби, то були реліквії, що їх хотілося зберегти, як дорогу пам’ять…
І цей день минув, як і перший, — у загальному отупінні, в якомусь зацепенінні.
Тільки три танкісти під столом жили повним, нормальним життям. Вони, здається, були цілком задоволені й почувалися тут зовсім добре. Грали собі в карти, кричали, сперечалися, співали й розповідали різні історійки й анекдоти — то масні, то антисемітські. А в тих розповідях і анекдотах не було нічогісінько на військові теми, так ніби війни зовсім і не було. Вони, здається, намагалися війну геть взагалі перекреслити, вимазати з свого життя, списати з дійсности.
Надворі гула мокра березнева завірюха, ліпила в шиби. І гули десь, гримотіли далекі вибухи. Але то було десь далеко, не тут. Ніби навіть не на цьому світі…
Коли заплющував очі й слухав завірюху чи слухав її й дивився на заплакані шиби, то здавалося, що це вернулося далеке-далеке дитинство… Солома на долівці з сухими волошками й стрючками горошку, а на соломі гурт їх, дітлахів, покотом. Лежать, босенькі й голопузі, й мріють, — слухають казок, завмираючи серцем, слухають гудіння вітру й шелест сніжинок по стрісі й по шибах. І в дитячій уяві постає казковий, невідомий, страшнуватий, але звабливий світ, що десь там, за цією соломою й мокрою долівкою, за шибами, за завірюхою…
Увечері до тюрми вкинули маленького, зовсім манюнького салдатика зі здоровенною рушницею. Він учепився за ту рушницю руками й ногами й не хотів пуститись. Так із рушницею його й укинуто до “тюрми”. Посміхаючись, старшина лише звелів зняти з рушниці закривку й відібрати в салдатика набійницю.
А салдатик той був незвичайний. І рушниця в нього теж незвичайна. Салдатик мав щонайбільше 16 років, ще й до того був низенький на зріст. Дитина. Змучений, обдертий, мокрий весь і — з орденом на грудях. А рушницю мав — “ПеТееР”. В цілому ж це все — салдатик із рушницею — звалося “петеерівець”. Цей салдатик, ця дитина, вчепився за рушницю відчайдушне, як за рідну матір, і, матюкаючись люто, а тоді вже й ридаючи, не хотів випускати її з рук навіть і в “камері”. Так і не випустив. Обійнявши її, як найріднішу істоту, сів на соломі, поставив її між ногами, височенну й дебелу, обхопив руками і, схиливши голову на неї, так сидів.
Старшина, ніяковіючи, пояснив, не звертаючись ні до кого і в той же час до всіх:
— Сорок танків уже був збив і — чорт поніс до дєвок… Чого тебе дурака чорт поніс до дєвок?! Дєвок, брат, збивати — це не танки! Заплутався в шпіонаж, а тепер от сиди… І “петеер” тобі не поможе.
Салдатик мовчав, як зацькований, переляканий звірок, конвульсійне вчепившись у рушницю, а старшина, зітхнувши, закінчив, звертаючись просто до нього:
— Ех, ти… А був би вже досі сто танків збив і був би вже “героєм СССР”. А тепер, брат, і “петеер” твій…
Салдатик підвів голову і раптом дико, божевільне, крізь киплячі сльози вилаяв старшину матірною лайкою. Гістеричною лайкою. Старшина махнув рукою й вийшов. А “петеерівець” похитався, сидячи, разом із рушницею, і беззвучно заплакав. Худі, гострі плечі йому ходили ходором.
Хто знає, хто може заглянути в це маленьке серце? Може, йому в цім затемненні всесвіту стало страшно й холодно, може, йому бракувало матері а чи сестри рідної і він — пригорнувся до дівчини?.. Може… Але… Ось тепер — “зрада вітчизни”!..
Приводили ще й ще нових цивільних і військових. Десь перед північчю тюрму потряс шум — то в тюрму вкидали якогось п’яного “героя вітчизняної війни” і вже в тюрмі в нього відбирали гранати. Він не давав. Вася був за “арбітра”, подаючи з-під стола саркастичні репліки.
Так тюрма наповнялася й наповнялася. До краю. Чаділа махоркою й пітними онучами. І гула, як млин. Ішов безперервний рух. Десь тут працював “комбінат”, добре заведений і налагоджений. Комбінат сортування, відокремлення й переселення душ і тіл людських. “Тіло — на мило! Душу… в дим, у повітря, в пшик — назад “на передєлку”!” — за тезою нового всемогутнього судії, “реконструктора” й “творчого генія людства” — генія цієї епохи.
Другого дня помічник старшини знову покликав Максима, стоячи в дверях. Коли Максим вийшов у сіни, там стояв сам старшина, тримаючи пляшку молока в руці й три пачки махорки.
— Ага… На ось!.. — заспішив старшина, тикаючи молоко й махорку. А тоді якось ніяково, вибачаючись:
— Ти понімаєш, махорки було трохи більше, — шість пачок, чи що, — так хлопці, понімаєш, хочуть курити… Ти вже не сердься, брат, тобі хватить… — докинув старшина якось сумно. — Ага! Ще ось… — похопився старшина вже на порозі сіней, куди був ступнув. — Ще пак ось, на…
Він витяг із кишені шинелі окраєць яшного хліба й подав Максимові:
— Це вона передала… їж, брат. І повернувся.
— Постривайте, — сказав Максим. Узяв дві пачки махорки й простяг старшині. — Нате, віддайте хлопцям.
— А ти?
— З мене досить і однієї.
— Гм… Ну, спасибі, брат. За це спасибі!.. — сказав старшина, взяв махорку, постояв одну мить, дивлячись на неї, а тоді взяв її під пахву, махнув рукою й пішов собі — “до хлопців” десь.
Серце Максимове краялось. Воно не витримувало цих передач. Це ж тільки уявити!.. Через усе розбомблене місто пхатися до цієї діри, канючити, перед кожним барбосом принижуватись, хитрувати — й тліти серцем за дітьми, що самі вдома, розчахуватися тим серцем поміж ними й ось цим вертепом… А це-от молоко — це ж від кози Білявки. Єдине, що вони там мають, єдина їхня підпора… І йому уявилась та коза Білявка на закривавлених ногах, до яких тиснуться трійко щойно народжених козенят, серед брязкоту шибок, видавлюваних вихорами повітря від бомбових розривів.
І уявлялась дружина — зажурена, й тиха, і горда. В лахмітті й ганчір’яних бурках, не помічаючи страшних своїх злиднів, зневажаючи їх, вона йде через місто. Одна-однісінька пробивається вона по руїнах, по розквашеному снігу… Ось вона стоїть перед “начальством” — бліда, гордо примруживши очі — й, ледве перемагаючи страшну відразу й презирство, просить те пихате й зарозуміле “начальство” дозволу передати чоловікові-в’язневі шматок яшного хліба. Просить, мов якоїсь великої ласки… Господи!!.
Максим несамовито рипить зубами. “Будь ти прроклятий!!”
Хто? Невідомо хто.
“Господи! Хоч би вже швидше!..”
Тобто щоб швидше вже кінець. Щоб не мучити отак інших, отих усіх бідолашних, перед тобою, Господи, неповинних!..
Максим знову й знову повертався до того ж самого, сидячи на затоптаній, вогкій соломі. Зринала навіть думка про самогубство. Так, про самогубство, аби тільки швидше покласти край тим безглуздим стражданням своїх ближніх, щоб вони вже не мали причини згинатися, принижуватися, просити ласки…
Але Максим ніколи не був слабодухом і навіть і в найтяжчі хвилини тюремних терпінь завжди відкидав саму думку про самогубство в тюрмі. Нібито чого квапитися полегшувати працю іншим — тим, що мають тебе вбивати? Зараз теж — думка про самогубство майнула й зникла. Максим прогнав її геть.
“Не квапся зробити собі сам те, що мають тобі зробити інші, — наказував він сам собі. — Життєву дорогу ти мусиш пройти до самісінької крапки, пройти мужньо, й оком не змигнувши, й не затремтіти, навіть і зірвавшись уже в безодню”.
До того ж у ньому ще жила друга істота, що не хотіла, не могла примиритися з усім так просто. Вона десь причаїлася, зібгалась десь у клубочок, як накручена пружина, й чекала, не подаючи знаку. Чекала до останку, зберігаючи якусь непогасиму іскру…
Цього ж дня їх перевели в інше “мешкання” — в більшу хату, простору міщанську будівлю з однією величезною кімнатою й однією меншою поруч. Нанесли туди соломи, й у ній стало як і в попередній. Танкісти зайняли позицію знову під столом, що також і тут стояв у кутку й був такий же великий.
Людей усе збільшувалось — по одному, по два. Ходила пошепки тривожна поголоска, що приїхав і працює вже Спеціяльний Військовий Трибунал.
Перед вечером приходив кілька разів старшина, і до нього все приставав Вася, щоб той дав паперу, та ще щоб і неодмінно великий лист.
— Навіщо тобі паперу, Вася, та ще й великий лист неодмінно?
— Е, товаришу старшина, — говорив меланхолійно Вася. — Нічого ти не розумієш. Ти патрет Гітлера бачив?
— Ну, бачив.
— І Сталіна бачив?
— Очевидно.
— Ну так от. Сталін, скажімо, то особстаття. Не будем про те… Але-от Гітлер… Та якщо така сволота має патрет, то чому не може мати патрета Вася, га? Хіба я був поганий танкіст?.. Ну скажи!..
— Правда, — каже старшина.
— Ну от бач!.. І от товариш архітект мене намалює. І ти матимеш мене отут… як “вождя” на стіні, на пам’ять. А?.. Старшина! Ну як?
Вася явно нудився. В його зухвалих уїдливих дотепах був, проте, лише сам смуток.
Старшина розвів руками скрушно:
— Нема, брат, паперу, Вася! — І, посміхнувшись, пішов собі.
Так з портрета нічого й не вийшло.
А ввечорі, пізно перед північчю, забирали з “камери” старосту одного села.
Дебелий, мовчазний і терпеливий, як камінь, він тут раптом почав гістерично битись, і кричати, і плакати, й просити… Він, так само як і Костик учора, боявся йти сам, просив, щоб його брали з усіма разом… Але чотири автоматники скоро його “заспокоїли”. І справді, перед відходом він раптом став спокійний-спокійний. Похитуючись, нагнувся до свого лігва, підняв торбинку, зроблену з рукава жіночої сорочки, і, випроставшись, пошукав очима когось. Знайшов того, кого шукав, і кинув йому жіночий рукав. То він Васі — туди, до столу, кинув торбу з насінням. І, не проронивши більше ні звуку, пішов, узятий з чотирьох боків у сталеві шори.
А після півночі…
Після півночі забрали Васю.
Він спав під столом сном праведника, коли його покликано. Два автоматники залишилися в відчинених дверях, у сінях, а два підійшли до столу й покликали. Вася встав. Почухався. Подивився на них. Надув презирливо губи. І, сопучи, почав одягатись.
— Ну, жвавіш!.. — понуро підігнав один автоматник, іронично додавши: — Можна й так.
— Не твоє діло, — огризнувся Вася й спокійно одягався собі далі. Нарешті, вступивши в повстяники, гукнув: — Готово! — А тоді оглянув усю “тюрму”, все звалище оцих брудних тремтячих істот, і пішов. Ішов байдуже й мовчки, — так ніби це він ішов собі на прогулянку.
А як порівнявся з Максимом, зупинився на мить і промовив голосом, що спочатку звучав твердо, а тоді зірвався й затремтів:
— Ну… Прощавай, брат, архітектор!.. Так ні х… хріна з нашого патрета й не вийшло. — Махнув рукою й пішов геть.
Зачинились за Васею двері, і вартовий, сидячи біля тих дверей на стільчику й тримаючи ручний кулемет напоготові, позіхнув і скомандував:
— Лежати!.. Не рухатись!.. Спати!.. — Це він проговорив речитативом, як молитву.
По якомусь часі з-під столу виліз Васін товариш — той, що видався був Максимові таким похмурим і неговірким. Вартовий гостро звелів йому лізти назад під стіл і спати, але танкіст апатично вилаяв вартового соковитою українською селянською лайкою, підійшов до Максима й сів біля нього. Він крутив цигарку, й руки його несамовито тремтіли. Газетний папір рвався, махорка розсипалась. Нарешті він таки ту цигарку зліпив і припалив своєю запальничкою. Сидів і затягався мовчки. А тоді зітхнув і промовив, ніби сам до себе:
— Пропав, брат, Василько!.. Розстріляють… Уже, мабуть…
