— Нічого… Заплатиш!
Начальник міліції крутнувся на підборах і вернувся до столика. Він подивився розгублено в папір, а потім ще в якийсь окремий папірець і промурмотів:
— А де… цей… Ага! — й розгубився… знову, кинувши оком у бік Максима.
— Тут… Архітектор тут! — промовив Максим глузливо.
— Тут-тут, — додав і Заєць, збагнувши, про що мова. Начальник міліції кілька разів здивовано подивився в папірець, а тоді на Максима. Заєць теж зазирнув і протяг таємниче:
— М-да-а…
В коридорі було кілька дверей, міцно закритих на недавно поприбивані засуви. За тими дверями чувся глухий гомін, гул.
— Так, так, — сказав нарешті начальник міліції. — А ми вас давненько ждемо вже…
Це вийшло зовсім безглуздо, бо ж сама ця тюрма й міліція в цім місті існували ще всього лише пару днів.
— Струнко! — раптом скомандував несамовито Заєць. Максим тільки дивувався, спостерігаючи, який із нього першокласний спеціяліст від тюремних порядків.
— Слухати уважно! — проголосив Заєць енергійно. — Ножики, олівці, мотузки, черепки, голки й інші металеві й скляні знаряддя, щоб різати, колоти, штрикати, в’язати, писати тощо, — прошу скласти на цей стіл. Ні, ось у цю шапку… Карнач! Візьміть шапку й зберіть речі.
Карнач — цебто караульний начальник, — худорлявий, цибатий чоловік у німецькому галіфе й при автоматі, взяв чиюсь шапку, що валялась на столі, й зібрав речі. Всі поскладали туди, хто що мав.
Максим помацав своє кресало й кремінь і, замість віддати, спустив крізь дірку подертої кишені пальта вниз, за широкий рубець. “Дудки!”
— Зброю хтось має? — знову Заєць. Мовчанка заперечення.
— Добре, завтра перевіримо. А тепер — увага!
Почалась перекличка, але особливим способом: начальник міліції дивився в список і тихо питав, звертаючись не до в’язнів, а до Зайця: “Степанюк?.” і т. д., а Заєць шукав очима названого у вишикуваній лаві й відповідав: “Є!”
Заєць знав майже всіх людей у лице, хоч тут були люди не тільки з міста, а й із довколишніх сіл. Лише кількох осіб він не знав і повторив запитання до лави, а до кожного, хто відгукнувся, підійшов і подивився пильно, щоб запам’ятати.
Після переклички відкрили крайні двері в темну кімнату й упхнули в’язнів туди. Кімната до їхнього прибуття була порожня. Ясно, що її спеціяльно було приготовано для цієї групи, на замовлення О. В. армії. Значить, ця група спеціяльно мала бути ізольована від усіх інших. “Група особливого призначення”, — понуро й уїдливо зіронізував хтось, укладаючись у темряві на брудній підлозі.
Кімната була занадто тісна для 38-ми осіб, але то було, може, й краще. Люди полягали в темряві просто, як стояли — в бруд і сміття, притиснувшись щільно один до одного, як спресовані оселедці, і від того стало тепло, м’яко бокам і затишно. Максим, правда, почувався трохи зле, бо хоч і звикав усе життя, але ніяк не міг звикнути до двох речей у світі — до тюрми й до армії, ненавидячи їх усіма фібрами душі передусім саме за знеосіблення людини в масі. Але — гай, гай!..
Уклавшись щільно, люди відразу поснули. Принаймні — переконалися, що вони ще були на цьому світі й що ця ніч іще належить їм.
На весь цей гурт не спав, може, один лише Максим. Сон давно вже його не брав. Він лежав, тримав сонну Костикову голову на плечі й дивився вгору, в темряву, за якою ген там десь було зоряне небо. За стелею, що теоретично існувала (а може, й не існувала?) десь у цій темряві, за дахом, за хмарами, якщо вони нависли, — за цілим рядом тяжких стель із диму, пороху й хмар — було все ж таки, нарешті, десь зоряне небо. Зоряне небо!.. Але Максим навіть не робив із того ніяких філософських висновків…
Це вже була тюрма! Коли вранці тридцять восьмеро людей зорієнтувалися, то довідалися раптом, що їх тут у цій будівлі було не тридцять восьмеро, а щонайменше вже сотні чотири, і що були вони лише маленькою часткою вже великої армії. І армія та зростала з кожною годиною. І дивно — люди цьому зраділи. Так, зраділи й раділи. Але, зрештою, нічого дивного в цьому не було. Це був звичайний вияв страшного людського егоїзму: летячи в провалля самому, радіти, бачачи, що ти не сам, а що з тобою летять і тисячі інших — чим більше, тим краще! Добре, що туди пре цілий світ! Коли вже гинути — так з музикою й усім разом!..
Тим часом у цій тюрмі не годували й не поїли. Та люди й не нарікали, не домагались нічого, бо було кожному не до їжі, лише кожен робив із того сумний висновок: раз не годують, значить… Старий дід, староста колгоспу, що “партизанів не вішав”, пояснив це так:
— Який же дурень годує свиню перед тим, як її різати?
Але їх не ліквідували цієї ночі, значить, щось із ними затівали спеціяльне. Говорили, що над цією групою має бути “показовий суд”.
У вікно, забите нашвидку шпугами та шматками заліза замість ґрат, видно було подвір’я. А на подвір’ї вражала неймовірно велика кількість варти. І всі вартові були озброєні, мовляв, “до зубів”. І насамперед — озброєні ручними кулеметами, а вже на придачу — гранатами, револьверами.
Ген за подвір’ям стовбичили, плачучи, поодинокі жінки й діти. Потім вартові прогнали їх геть, і вже не стовбичив ніхто.
А недалечке за подвір’ям, навгороді, стояла зенітка; біля зенітки — порожні сани, а може, й з набоями.
З тюрми нікого не виводили, але в тюрму приводили й приводили все нових і нових в’язнів. Уже люди не вміщалися, тому групу приведених жінок не було вже де примістити всередині тюрми і їх примістили на подвір’ї, під шопою, змусивши їх сидіти на якихось поламаних, безколісних полудрабках, на пеньках та на різних старих ящиках і діжечках. І вони сиділи, скорбні, як ті жони-мироносиці, кутаючись у великі хустки й коци, сиділи, похнюпившись, нерухомо, мовчки. А біля них походжали вартові — важно так, “героїчно”, грізно, мовби робили не знати яке велике “історичне діло”!..
В тюрмі стояв глухий гомін, гуд. А в світі навколо, здавалось, була тиша. Але так було тільки зранку. Пізніше ситуація почала мінятися. Вулиця Широка була справді широка, вулиця-магістраля — шлях відступу й наступу армій. Крім того, це був район кількох заводів, касарень, більш-менш показних будинків, де раніше містилася навіть німецька комендатура, а також інші установи, і, може, саме тому тепер німці вибрали їх за мету свого бомбардування. До того ж іще й центр міста звідси був близько.
Словом, ситуація почала мінятися в той спосіб, що над містом взагалі, а над тюрмою зокрема, почало дедалі все докучливіше гудіти. Заляпотіли по місту зенітки. Загримотіли бомби. Найкраще зміну ситуації можна було простежити, спостерігаючи поведінку тюремних охоронників. Вранці вони жваво погукували, посвистували, загонисте й зухвало лаялись. Потім посмирніли. Потім почали тулитися до стін, втягаючи голови в плечі, а на в’язнів, якщо котрийсь уже дуже висував голову у вікно, кричали гістерично. Потім перебігали від схованки до схованки — перелякані, бліді. А по місту гуляли бомбові смерчі, дедалі — буйніше, дедалі — інтенсивніше. Хвилі налетів усе частішали й ставали все з більшою кількістю літаків.
В обід пригнав звідкілясь замиленими кіньми Заєць і, наробивши рейваху, поскликав карначів і всю охорону, вичитуючи їм якісь інструкції… Потім почали розставляти варту попід парканами, попід сусіднім муром, попід деревами, щось суворо наказуючи. Всю цю шамотню переривали близькі перелети літаків. Тоді все заклякало, прилипало до землі й нишкло. А як літаки перелітали, “праця” кипіла знову. Тягли в старе “бомбосховище”, в т. зв. “щілину” (викопану на низькому грунті глибоку й вузьку канаву) солому, цеглу й дошки, щоб застелити дно, бо там було багато води й екскрементів, і в ту “щілину” набилося повно охоронників, пробуючи, чи добра схованка. Потім усі повилазили, але намагалися триматися поблизу. Тепер уже при кожній появі літака варта бігла до “щілини”, зриваючись навіть із тих місць, де “сам Заєць” суворо наказав лежати.
На те все дивилися з нудьгою жінки під шопою й куталися тремтливо в хустки та коци або й так у благенькі свої пальтечка та кохтини. Це були переважно молоді жінки й дівчата — вчительки, перекладачки, друкарки, сестри-жалібниці, службовки… Все це спостерігали в’язні крізь грати вікон, слухаючи, як завивали сирени по місту й як рокотали десь мотори літаків та рвалися десь бомби.
Потім те все стало вже не “десь”, а тут, у цьому районі, навколо вулиці Широкої. Тюрма потрапила в поле бомбових смерчів, у поле вогненних віхол і затремтіла, затіпалась, зіщулилась, замовкла. Люди в ній влипали в підлогу, й щасливими вважалися ті, що лежали біля стіни, а ті, що лежали посередині, почувалися нещасними. Через те всі юрбою тислися до стін. Можливо, якби ця тюрма не була мурована, люди вже її розсунули б, розвалили, розіпхали б геть ізсередини. А тим часом…
А тим часом Максимові видно було з вікна, як ось тут поруч, навгороді, біля зенітки на санях сиділи два салдатики й смалили в карти. Вони іноді поглядали скоса вгору, точнісінько так, як ото часом півень позирає на шуліку, і грали собі далі. Вони, здається, грали в “очко”. Хлопцям було нудно. Хоч у них була добра зенітка, але зовсім не було набоїв. Ось один схопився шпарко, кинув карти й гарячкове почав перекидати ящики, що валялися тут же купою, а другий кинувся до зенітки, повертаючи її слідом за гуркотом мотора, що клекотів по другий бік тюрми.
— Швидше! — закричав той, що біля зенітки. У відповідь його напарник люто сплюнув, махнув рукою й, сівши на сани, взяв карти:
— Іди здавай!.. Ну його к… Що я тобі дам?!
Помахавши кулаками вслід гуркотові, навідник облишив зенітку й прийшов “здавати”, взяв карти до рук. Після того вони вже навіть не пробували ані шукати набоїв, ані крутити зенітку, — вони сиділи собі й смалили далі в карти. Вони тихо насвистували “Гоп со смиком”, фаталістичне спльовували, ліниво позирали вгору. Час від часу вони нашорошувалися, дивилися вгору особливо пильно, завмерши. А тоді, махнувши рукою, вигукували: “Не наша!” — і знову грали. Тільки й чулось: “Давай туза! Собі! Перебор!..” Вони грали, а тим часом над ними вгорі з характерним чвахкотінням летіла бомба і, перелетівши геть, репалася десь у дальшому городі. “Перебор!..” Вони навіть не ховалися, вони тільки стверджували: “Не наша!” — й чекали тієї неминучої, судженої, “нашої”. То був верх фаталізму.
Потім паровицею коней учвал привезли до зенітки набої… Але вони вже були ні до чого. їх навіть не встигли розвантажити, як раптом усе кинулося шалено врозтіч, гайнуло в усі боки. Коні теж шарпнулися й подалися геть… На тюрму звідкілясь ішов, усе наростаючи, жахливий клекіт. У Максимових очах тільки зафіксувався, як останній кадр, такий сліпучий момент: два салдатики на санях тримали карти й меланхолійно дивилися десь через тюрму. Потім вони враз мовби десь запалися — брязнули всі ниць, разом із картами. Все це сталося блискавично. Клекіт ішов, як гураган. То був клекіт багатьох моторів при самій землі й швидко наростаючий ряд вибухів від сипаних густо на землю бомб. Той ряд вибухів гнав на тюрму вздовж по вулиці. Вже зі стелі сипалися шпаруни, вилітали від повітря шиби, хиталася підлога… але то все було ще тільки від вибухів, що наближалися.
— Лягай!! — крикнув хтось несамовито до Максима, здається, Костик. Він і всі інші лежали ниць на підлозі й, накриваючи торбинками, лахміттям і руками свої голови, коцюрбилися, як лист на вогні — на вогні передсмертної лихоманки. Максим щойно встиг опуститися в куток, як нагло будинком скажено струсонуло. Зі стелі посипалися шпаруни й тріски, з груби полетіло каміння, вапняний пил, дим, сажа, від чого камера враз затемнилась, мов заповнилась непроглядною хмарою. А в ній — людські несамовиті зойки, стогони, молитви, клятьби.
— Мовчіть! — сказав із серцем Максим. — Уже… Вас минуло. “Господи, — подумав, — які ж бо все-таки ті люди безпорадні й безглузді, коли їх б’є гістерія жаху!”
Хмара вапняного пилу й сажі помалу осідала, розходилась. Розходився й жах, затихав, як і той гуркіт. Потягло вітром, хмара зникла, й стало раптом ясно, як на вулиці. Бо таки й справді було… на вулиці! Передня стіна геть цілком упала. Велика бомба, вибухнувши недалеко, відірвала її геть уздовж усього будинку, повалила на землю й обернула в купу цегли. Ніби зумисне зроблено було так, щоб показати тюрму в перерізі.
Люди охнули. Потім хтось гукнув дико по-козацькому, ніби кидаючись в атаку, — либонь, спробував вихопитися звідси геть. І враз услід за тим заклекотіла стрілянина з багатьох автоматів і розітнувся несамовитий крик. То кричав Заєць:
— Лежати! Ні з місця!.. Варта! Наказую стріляти по кожному, хто… Метр над землею — вогонь!! Не руш із місця!
І варта стріляла. Вона стріляла не “по кожному, хто”, а по всіх зразу, притискаючи людей вогнем до землі, загородивши тим вогнем дорогу до світу — стіною з вогню й свинцю, замість стіни цегляної. Той вогонь навис низько, продірявлюючи стіни метр над людськими головами. Ніхто не пробував бігти. Тих кілька осіб, що кинулися зразу, було розстріляно на місці, решта лежала.
Так. Варта добре виконувала свої обов’язки. Бомби — бомбами, смерть — смертю, а служба — службою. В розбомбленій тюрмі було втримано спокій і “порядок”.
Так вартові тримали людей у лежачому стані кілька годин. Навіть не можна було Максимові подивитися, чи ті салдатики грають ще в карти, чи вже ні. Проте він не витримав і подивився, підвівшись, за що мало не заплатив життям. Дивно — салдатики сиділи на санях і грали собі й далі в карти, так ніби нічого не трапилось. Коні з набоями десь забігли, й хлопці далі були без діла. Та й яке, справді, зараз могло для них бути діло важливіше за “очко”, за гру з долею в піжмурки, в щастя? “Переборі”, “недоборі”, “наша!”, “не наша”. Аж поки випаде “очко”…
Тим часом надходив вечір і щось треба було тюремній адміністрації робити. Вихід було знайдено дуже просто: вартові нанесли колючого дроту, гаків, цвяхів і заплутали геть те місце, де бракувало стіни, замінивши її дротяною загорожею. Вийшов справжній звіринець. Лише нікому було на той звіринець дивитися.
Світ наче вимер увесь геть. Місто теж. Навколо — ані голосу, ані знаку чогось живого, людського. Зенітку також надвечір було прибрано і вже два салдатики-фаталісти не грали в карти там, навгороді. Немовби все програли й уже ні на що було грати в “очко”.
Жінок і дівчат, закутаних у хустки й плащі, зажурених, як ті жони-мироносиці, теж було прибрано з-під шопи, й там уже нікого не було. Варта також десь тулилась по закутках, і її теж так ніби й не було. Лишилось тільки це звалище відгороджених дротом людей посеред порожнього, темного світу, посеред смороду піроксиліну й горілої сажі.
А ввечері прийшли карнач і два міліціонери й забрали з “камери” Максима. А забираючи, вони наклали на нього елегантні німецькі наручники, чим Максим був неабияк здивований: це було щось нове в практиці цієї “фірми”. В ній, правда, перед розправою путали людям не тільки руки, а навіть і ноги, але не такими розкішними наручниками, а колючим дротом — путом дешевшим, але більш надійним і “переконливим”… Отже, наклали наручники й повели. Довго вони його водили в тих наручниках чорною пустелею, розбомбленими вулицями — ні, не вулицями, а хаосом, поміж ямами, скісно лежачими стінами, поваленими телефонними стовпами. Водили й усе щось шукали, а при тому про щось між собою бурмотіли й лаялись. Максим тинявся разом з ними й зовсім не пізнавав рідного міста. Його не було. Була лише немилосердно здовбана чорна земля, залита багном і зловонням, засипана трісками, щебенем, покрученими шматками бляхи, мотлохом руїни. Все було обернено в хаос — у хаос пустелі. Таке було враження, що єдиною точкою, де ще дихали якісь живі істоти, серед цілої цієї безмежної руїни була та точка, звідки вони вийшли, — тюрма. Та вони її загубили й тепер ледве чи знайдуть.
Довго так тинялися карнач і вартові, водячи Максима в наручниках… По довгих блуканнях смертельно натомлені й люті вартові з карначем і Максимом припхалися назад. Так і лишилось невідомим для Максима, куди й чого вони водили його в таких “гарних”, в таких міцних німецьких наручниках?..
Прибувши назад, деякий час усі стояли посеред двору, серед уламків і вивернутих брил землі. Карнач із вартовими побубоніли щось, поплювали, боячись навіть закурити в такій зловісній темряві, й вирішили чомусь не заводити Максима назад до “камери”. Вони завели його під ту шопу, де недавно сиділи “жони-мироносиці”, й залишили його там у наручниках. Вони не зняли їх, а здали його так вартовому, що відповідав за цю “тюремну точку”, й звеліли чекати.
Вартовий посадив Максима на якусь діжечку біля зовнішнього стовпа, а сам десь заховався вглиб, проказав звідти звичайну формулу попередження й після того більше нічим уже не нагадував Максимові про себе — десь тільки мовчки й пильно за ним стежив.
Таким чином, нарешті Максим лишився на самоті з собою.
Максим був радий і такій самотності. Перешкоджали трохи наручники, але він скоро й про них забув. Обіперся спиною об стовп і занурився в свою втому, в забуття, в глибокі, тяжкі свої думи. Навколо тільки мла й ще щось — туман не туман, дим не дим, газ не газ. Усе те перемішалось разом після довгих бомбардувань, і пожеж, і тління, й випарів, і холодного-холодного зацепеніння. Навіть не знати було, чи то хмари клубочились на небі, чи то клубочилася там сама чорнота ночі. І серед тієї чорноти було задушно й тихо, немов під переверненою діжкою…
Коли Максим по деякому часі прокинувся від холоду із забуття й розплющив очі — було якось аж дзвінко від тиші й… зоряно! Низько-низько нависли над землею й мерехтіли зорі. Міріяди зір. А під ними — холодна мла й принишкла тиша. В тій тиші було чути. як десь дзвінко тріщали крижинки на пришерхлих від морозцю калюжках… Зорі були якісь аж наче червоні, мовби заплакані. І чувся дух — ледве вловний специфічний дух безмежного румовища, над яким ті зорі нависли.
І ще щось…
Максим прислухався, й волосся йому почало ворушитися на голові. Він услухався всім своїм єством і вдивлявся викоченими очима в темряву, мов намагаючись те “щось” побачити, але побачити нічого не міг. Перед очима — тільки зорі… Вони виступили на чорному небі, немов буйна роса, немов аж осипаючися над пришерхлою землею. А під ними — чорнота, мов у безмежному-безмежному проваллі, й нашорошеність, як в урочисту годину перед творенням світу. Ніде ні людського гомону, VI вітру, ні рипу, ні стуку. Штиль. Штиль чорного, глухого північчя, тієї години, коли, мовляли старі люди, десь там у пеклі “чорти навкулачки б’ються”, а весь світ причаївся й слухає.
Штиль… Ні, не штиль. Прислухався… Тиша гойдалася. Вона гойдалася все більше й більше. І вже чути було виразно — над усією землею стояв далекий-далекий клекіт. Перекочувався, наростав, наростав… Стихійний, жаский, безмежний клекіт. Мовби лемент грішників у пеклі. Містерія! Якась моторошна опівнічна містерія… Нарешті — збагнув:
“Та то ж собаки!..”
Так, то в а л у в а л и собаки. Це явище завжди потрясало Максимову душу — ця дивовижна собача симфонія. Ще змалку він чув її над цим містом отакої-от зоряної ночі, і сонне місто здавалося йому тоді безмежжям усесвіту, а собачий лемент над ним — містерією другого життя, життя якихось інших, потойбічних істот, що перевтілилися в псів і зчиняли свою перекличку, коли людський світ засинав. Вони заводили тоскну гавкотняву в бездонне зоряне небо, — спочатку всі пси десь на одному кутку міста, потім до них приєднувалися всі пси другого, третього кутка, і далі, далі, на всіх кутках і по всіх вулицях, площах і околицях здіймалося море лементу й розливалося все ширше й ширше. Воно перекочувалося на передмістя — на бойні, на чинбарні, на сонні хутори й села, на далекі-далекі виселки й котилося звідти назад, на південь, на північ, на захід, на схід… Однотонна, безперервна гавкотнява. Вони всі — тисячі й тисячі псів — повторювали все одну й ту ж саму ноту — до безконечности. Одну ноту. Різнилися лише тембром — тонюнькі дисканти, тенори, баси, тяжкі захриплі октави… І мимоволі приходило на думку — хто ж диригує тією дивовижною містерією? А хтось-таки диригував!..
Зорі осипалися тихо над тим лементом, а він усе клекотав, клекотав… Пришерхла земля, взявшись морозцем, тихо відбивала зорі в свічадах примерзлих калюж і калюжок. Такої ночі й під такий лемент колись, — пригадував Максим, — не міг він, бувало, заснути й обертався до самого ранку з широко розплющеними очима. Це бувало ще в дитинстві. Але справляло це тоді інше, відмінне, ніж тепер, враження на Максимову душу. Та й той лемент, те валування собаче, далебі, було якесь інакше тоді. Бо ж тоді кожен пес мав господаря, мав певне пристановище, а кожен господар мав дах над головою, свій дім і свій окремий світ у ньому. Господар засипав, а пес, скориставшись із безгоміння й нудьгуючи на ланцюгу чи підкоряючись інстинктові прапращурів, починав перекличку. І в тім валуванні, в тім усім клекоті тоді була тільки тяжка нудьга собача і тільки собача скарга. Хоч і безмежна, хоч і таємнича та вражаюча своїм стихійним виявом, але тільки собача. А тепер…
Максим, що мав за собою вже тридцять п’ять років тяжкого життя, пройшов вогні й води, й усе пекло земне, вслухаючись тепер у цей клекіт, у цю дику північну містерію, раптом відчув якийсь містичний жах. Десь у підсвідомості виринув навіть сумнів:
“Таж хіба це собаки?..”
