А в хаті… Господи! Така пустка, такий бруд і такі страшні злидні, що навіть Максимові, навіть такому, як він є, ридати хочеться.
Максим ступив тихенько крок до полу, — йому страшенно хотілося побачити, де ж те дитя, що перед тим хлипало. Ось воно! Розкидавши рученята й ноженята на брудній, аж чорній, подушці, серед бридкого лахміття спало хлоп’я. Заплакане личко рожевіло, посміхалось уві сні. Хлоп’я ніби зраділо Максимові й посміхалося йому назустріч, підклавши кулачок під замурзану сльозами щічку.
Максимові нагло ніби хтось наступив обцасом на саме серце… Він враз круто повернувся й вийшов. Вийшов тихо, щоб не розбудити. І пішов швидко.
Надворі стояв туман. Максим радів тій оказії й пірнув у туман, як у воду. Десь у тумані стояв гомін і рух, десь наче зовсім близько, але, де саме, годі було визначити. Наче кругом. Туман збільшував звукопровідність повітря і часом, як це Максим знав з досвіду, робив чудеса, переплутуючи відстані й напрямки звуку. Максим слухав ті звуки й думав, що, мабуть, вони доходять від шосе, але й без того він розумів, що на шосе йому не треба виходити, принаймні на цьому відтинку, де воно загиналось дугою навколо Грайворона. О, цей Грайворон!.. Там, на тій шосейній дузі і в тім Грайвороні, напевно зосередились частини як не тієї, то іншої армії.
Максим попрямував знову на ліс. Там напевно за ніч відбулися вдячні зміни, та вже й сам туман був чудесною зміною, що радикально зміняла ситуацію в Максимову користь. До того ж. сніг “зачиримів”, як кажуть сибіряки, цебто — взявся твердою корою, й по ньому стало легко йти, як по білому асфальту.
Масим ішов у тумані по-вовчому. Зробить крок, послухає, послухає, зверне ліворуч, зверне праворуч. Так маневрував, боячись натрапити на якусь військову групу, чи засідку, а чи розвідку. За орієнтир правили йому звуки, яких він уникав відштовхуючися від них, як від стіни, й ішов туди, де звуків не було. Так, наче він мав зав’язані очі й посувався навпомацки, пізнаючи перешкоду за її власним звучанням або ж за тим, як вона відбивала чужі звуки. Довго він так петляв і вже почав пізнавати, що ходить по тих самих місцях, натрапляючи на ті самі речі знову. Знайомі дерева, кущі, горбки, старі сліди в снігу випливали з туману назустріч. Побачив, що закрутився безнадійно, і годі було вже визначити напрямок, куди ж йому бодай приблизно треба було йти, в який бік. Він не міг уже визначити точно, ані де схід, ані де захід, або північ, чи південь. На снігу не видно було власних слідів, а туман був однаковий із усіх сторін і рухливий у всіх напрямках та з усіх боків. Туман не рухався в певному напрямку, ні — він стояв, і в той же час ворушився. Він ніби курився, виходячи десь із землі. Сніг і туман, і розрізнені речі виринали з туману й зникали знову в тумані поодинці.
Ішов-ішов Максим — і сам незчувся, як раптом опинився на шосе. Він скотився на нього з урвища, оступившись в тумані. Став. Послухав. Тихо, ні звуку ніде поблизу. Лише десь поодаль збоку чути якусь несамовиту лайку й рип полозків. Але на шосе нікого. Лише ворухливий туман. Максимові видно було тільки шматочок шосе, — трішки спереду, трішки ззаду. Зліва шосе круто обривалося своїм краєм у молочну каламуть. Здавалось — оступись і полетиш у безвість. Праворуч було круте, вкрите чагарником урвище, звідки він скотився. З цього Максим зробив висновок, що він стояв на шосе правильно — лицем саме туди, куди йому треба йти — назад, додому. Вірніше — вперед, додому.
І він пішов пустельним шосе. Йти було зручно, бо згори й по добре вкоченій дорозі. Лише трохи кололо в ноги — дрібні крижинки й мерзлі грудочки землі та камінці. Але що то було в порівнянні з мукою блукання в тумані, згубивши напрямок! А тут — хай хоч сто туманів, не зіб’єшся з дороги.
Та не зробив Максим і пари сот кроків, як спереду в тумані щось забовваніло, зарухалося. Те “щось” ішло йому назустріч. Максим нагнувся, ніби поправляючи щось на ногах. Придивився — йшло двоє. Тоді Максим повернувся й, випроставшись, поплентався назад. “Вперед на північ”. За ним почулися кроки. Двоє людей доганяли його. Кроки були важкі, немовби в кутих німецьких салдатських чоботях. Максим плентався поволі, а кроки наближались швидко. Догнали.
Якийсь час ішли поруч. Один був офіцер совєтської армії, а другий — рядовий салдат, гвардієць. Офіцер був у рудому кожушку, в смушевій шапці, збитій зі спітнілого чола геть аж на потилицю і в… Максим помилився щодо німецьких чобіт, — офіцер був у дебелих англійських черевиках. Він тримав у руці револьвера, розмахуючи ним, і раз по раз озирався назад. Салдат ішов з фінкою напоготові, теж спітнілий, але в шинелі та шапці-ушанці, й теж в англійських черевиках. Вони дуже поспішали. Але, догнавши Максима, стишили ходу й ішли якийсь час поруч, мовчки. А тоді враз офіцер зайшов наперед, скомандував Максимові:
— Стой!! — і вилаявся.
Максим став.
— Ти чого повзеш, як черепаха, сволоч?!. Га?! Максим знизав плечима й прохрипів іронично:
— Хіба не бачиш?
— То-то що бачу! — І наставивши револьвера в груди: — Ти куди йдеш?
— Хіба не бачиш?
— От ти зараз побачиш, гад, як я тобі зліплю всі кулі, що є в цьому ось розговорному апараті! Ти куди йдеш, питаю! До нємця?
— Уяви собі, що ні. Я йду до своїх, так як і ти… Офіцер зареготався, а за ним і салдат, тим часом озираючись.
— Іч ти! А перед цим ти куди йшов, га?
— Теж туди, куди й ти.
— Що?!. Ти ж ішов туди, а я ось сюди!
— То тобі так здається, браток, — зітхнув Максим.
— Що?!. Що ти мені говориш! Я, брат, бачу! І тебе наскрізь бачу!..
Максим сумно, глузливо:
— Можливо. Тільки, як же це ти — йдеш у тумані, а все бачиш? А я от скінчив академію, брат, і ні хріна не бачу.
Офіцер покліпав на Максима очима, а тоді сердито сплюнув і нічого не сказав. Помовчав, озираючись. А тоді:
— Ну добре. От ми “там” тебе спитаємо. Ану, лишень, ворушись швидко! Марш вперед!
І піддав під груди револьвером, аж Максим спалахнув, зупинився, закипів увесь… Але стримався, лише подивився в очі офіцерові довгим поглядом і спитав тихо:
— Ти й німців штовхав уже цим “розговорним апаратом”?..
Салдат засміявся, а офіцер зніяковів і замаскував ту ніяковість брутальним матюком.
— Йди-йди!.. Подивимось, що ти заспіваєш там…
Те “там” було для Максима цілком зрозуміле і не потребувало коментарів. Він ішов попереду й гарячкове ворушив мізком, шукаючи виходу з ситуації. Він збагнув свою трагічну помилку. А помилка була в тім, що він говорив із цими аргатами по-українському, і з його мови видно було, що він інтелігент. Цього цілком досить цим людям, щоб поставити кого завгодно під сумнів і злобно розстріляти. Адже ж за це йому все життя зломано. Ну, як дійдуть “туди”, то там знайдуться проти нього й більш конкретні аргументи…
А офіцер і салдат підганяли Максима. Вони вже були певні, що впіймали якусь “велику рябу”, саме виходячи з тих міркувань, що та “риба” говорила по-українському, але не по-простому, не по-селянському, а так, як говорять оті найзатятіші вороги системи, яку вони захищають… Офіцер, мабуть, дедалі більше те розшолопував. Щоб сконтролювати, офіцер зупинім ще раз Максима й запитав:
— Чи не якимсь начальником поліції був?! Га?!
— Я, брат, більшим начальником був, — відповів глумливо Максим. — Я орденоносцем був! У Сталіна.
— Гм… Блюхер он теж орденоносцем був у Сталіна, — буркнув офіцер. — А от — як ти говориш, га?! Ясно, все, брат, ясно. Ану, марш!!.
І вони його вели крізь туман, десь туди, де знаходилось оте “там”. Та дедалі офіцер і салдат усе більше нервувалися. Вони поривалися йти швидко й могли йти швидко, але їхній бранець не міг. Видно було й їм, що не міг. І офіцер несамовитів, кипів, кусав губи, озираючись тривожно назад і по боках, дослухаючись у тумані. Максим бачив, що його охоронники проймалися все більше злістю, і думав:
“От набридне їм вести такий “трофей”, і вони візьмуть та й пристрелять. І все. Що їм, цим героям? Хто з них спитає? А якщо спитає, то ще й похвалить…”
І ця ймовірність ставала все більш реальною. Та ось ліворуч у тумані з’явилась хата й двір і ще хата й двір.
— Стой! — скомандував офіцер.
Стали. Офіцер із салдатом підійшли до двору, а Максима лишили стояти посеред шосе. Вони почали спинатися на пальці, заглядаючи через паркан та роздивляючись, що там було в дворі. Потім салдат зайшов у двір, а офіцер командував ним через паркан, щось показуючи та корегуючи… Максим зробив мляво крок уперед… Як добре, що він босий! Не чути ні тупання, ні човгання. Ще один крок… Ще один… Озирнувся — за туманом нічого не видно. Тоді він, скільки духу, чкурнув ліворуч! У чийсь двір! У садок… І канув у тумані, як шаг у воді.
“Ідіть собі, хлопці, самі з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки, щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Ні, ні!”
Намагаючись не збитися, Максим садками піднявся нагору й пірнув знову в той ліс, де його двічі вже спіткала така невдача. Якийсь проклятий, зачарований ліс. Але він, Максим, однак не мав на вибір нічого ліпшого. Та й не вірив він ні в які “чари”, ні в яку містику.
І знову почувся той гомін, що його він уже чув раніше попереду, — десь там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомін? І де саме він? Добре, він піде на той гомін.
Посуваючись від дерева до дерева, Максим ішов на той гомін, ішов на південь, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку, з відкритими очима, раз її уже не можна було обминути.
А як гомін був уже зовсім близько, Максим ліг на черево й поповз ще трохи. А тоді влігся під кущами й так лежав на снігу — під рясними й низькими кущами глоду, напружуючи зір. Але за туманом нічого не бачив. Та зате добре чув. Слух його, натренований, як у дикої істоти, й напружений до останнього ступеня, чітко вже розрізняв у тому звуковому хаосі окремі звуки. Виразно чув людський кашель і шмаркання, хропіння й фуркання коней, скрип полозків, матюки на різні голоси, окремі слова команди і навіть слова розмови. То були військові, якась частина, чи що. Вони не рухалися, а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися?
Максим проповз іще трохи й знову заліг під кущем. Туман теж уже зрушив і почав котитися під натиском ранкового вітерцю. Він клубочизся, йшов то густішими, то рідшими хмарами по землі, починаючи вже рожевіти від сонця. Ось у розриви того туману вдарило сонце снопами проміння, сліпуче освітивши площу перед Максимом, і Максим мало не скрикнув — просто перед ним, ось тут зразу, спочатку замерехтіли автомати й манерки, карабіни й рушниці “ПеТеЕр” та багато різної іншої зброї, а тоді вже зарябіли салдати й цивільні, що всю ту блискітливу зброю тримали на ременях за плечима чи носили в руках. Уся лісова дорога, що стелилася перед Максимом, захрясла тими солдатами й цивільними, підводами, хурами на санях і на возах, кіньми, коровами… Максим улип ще дужче в сніг під густими кущами й намагався не дихати вгору, щоб парою не видати себе.
“Міліція й війська НКВД”, — відзначив Максим, розглядаючи салдатів і цивільних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони вгналися сюди, мабуть, рятуючи награбовані манатки, і тепер ось застрягли тут на цій лісовій засніженій дорозі. Понад дорогою стояли розбиті машини, з чого видно було, що тут проходили недавно й інші війська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи ліс упоперек, зв’язувала якісь дві великі шляхові магістралі, які йшли обабіч лісового пасма. З окремих чорних, поритих плям і розкиданих навколо них порожніх скринь із-під набоїв, як також із безлічі порожніх артилерійських гільз, видно було, що нещодавно на цій дорозі стояли батерії… Ну, а тепер стоять інші, теж “батерії”: хури, наладовані геть, як скирти, якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з борошном, стільцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зі стилю мови було чути, що тут було чимало п’яних. На деяких хурах поверх лантухів із борошном звисали головами й ногами різані корови й свині, а живі стояли тут же, поприпинані ззаду.
“Нічого собі військо!”
Салдати й озброєні цивільні не жаліли ані пужалн, ані чужих коней, періщачи нещасні тварини по чім попало, витягаючи ті всі свої вози поодинці з глибокого, розмішаного з багном снігу під гору, випрягаючи коней з одних хур і припрягаючи їх до інших, цугом. При тій роботі вони всі тривожно позирали назад і вгору. Вони боялись. Так, вони дуже боялись… І, мабуть би, давно всі вони кинулися було б урозтіч, та жадібність не пускала, тримаючи їх прип’ятими до тих мішків цукру , бодень із салом, різаних корів і свиней.
“Що ж робити?” Валка була дуже довга, й Максим не мав надії обійти її так просто ані зліва, ані справа (та зліва він взагалі не міг обходити, бо там було шосе, а за ним рівнина). Ба, він взагалі не мав права ворухнутися. Гаразд. Так лежати!
І він лежав і чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надибає. “Це гірше, ніж фронт. Ба, та це ж і є фронт! Справжній фронт тих-таки самих рафінованих грабіжників і вбивць. Господи! Та це ж вони весь світ так переснували, різні лише за кольорами уніформ, і немає надії, що вдасться з ними колись розминутися остаточно!..”
Максим лежав, і його душу помалу огортав тупий відчай. Невже ж він не пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами світ?! Та що там світ! Хоч би вибратися хоч із цього ось лісу! Невже ж він не вибереться з нього живий, із цього зачарованого кола?! Може ж, там далі просторіше…
Туман перекочувався хвилями, то густішаючи, то рідшаючи. Але ж настане хвилина, коли туман взагалі зникне, розтане, підійметься вгору. І він тоді опиниться з “ними” ось віч-на-віч, бо це ж ніяка схованка — це місце, де він лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! Її треба за всяку ціну перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсіється туман, або налетять літаки й ця вся орда розпорошиться по лісу, або ж, іще гірше, як на неї нападе інша орда — та, що в голубих мундирах… Цього останнього, здається, й сподівалися всі ті, що бабралися на шляху з награбованим добром.
Вони виставили варту, поставили кулемети, а інші, навпаки, розклали вогнища й ставали табором, бо вирятування награбованого добра з такої ситуації — то довга пісня, далебі. Матюкня. Гармидер…
А зліва, там на шосе і в тому селі, звідки Максим ішов, уже гули машини й чути було, як пролітали мотоциклісти. “Ні, назад ходу вже немає. Треба переходити якнайшвидше”.
На щастя, туман густішав. Дочекавшись нарешті, поки накотилась особливо густа хвиля туману, Максим устав і пішов, спочатку повільно трохи назад, а потім швидше — праворуч. Ішов довго, орієнтуючись вухом на звуки. А тоді круто звернув знову до дороги, ліг на черево й поповз. Підповз гущавиною аж до самісінької дороги. Якийсь час лежав і слухав, як дорогою проїжджали підводи вчвал, цугом, витягані поодинці знизу на пагорб. Нарешті терпець йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до дерева, дивився, як у тумані рухалась підвода, оточена салдатами. Ось вона порівнялась із ним… Минає… Минула!.. Максим відірвався від дерева і безшумно прослизнув, перетяв дорогу навскоси, поза спинами салдатів, пильнуючи йти так, щоб, якщо його помітять, була видимість, ніби він іде не впоперек шляху, а вповздовж, разом із усіма. Він пройшов, мов тінь, за спинами одних і перед самісіньким носом у других, що йшли з наступною підводою. Це вийшло досить зухвало! Але не дарма, мабуть, існує приповідка, що з сміливими завжди Бог. Серце йому застрибало: “Вже! Вже!!” Та він стримував радість, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя! Він вирвався нарешті з зачарованого кола. Далі вже стелився ліс, де він буде вільний, як птах. Ішов дуже сторожко, поки не переконався, що нікого немає поблизу, а тоді пішов швидше — найшвидше, як тільки він міг. Він поспішав до такого місця, до такої точки, де він зміг би сісти й нарешті засміятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду. Та на всім ходу Максим раптом зупинився.
— Прокляття!!.
Спереду знову почувся шум. Скрип полозків, тюкання на коней… Десь зовсім близько і знову ж таки впоперек. З розпачу Максим ліг на сніг і, розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потім підклав кулак під щоку й заплющив очі, вирішивши все те перележати. Та враз, кліпнувши очима від кінського іржання, Максим подивився і здивовано побачив перед собою таку картину: туман зник, і сонце било в очі сліпуче, а перед очима, замість страшної небезпеки, були тільки старенький дідусь із рудою кобильчиною й молодесенька дівчина. Це вони так рипіли, галасували й робили стільки шуму, тягнучи своєю конячиною колоду згори вниз по лощовині, поклавши товстий кінець тієї колоди на маленькі полозки.
Посміявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця й пішов просто на південь, самою глибиною лісу, навпрямки. Він не мав про що в людей розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довіряв він нікому. Ану ж запитає хтось у цих людей, чи не бачили вони “партизанів”.
“Бачили!.. Будь ласка. Але лови вітра в полі…”
Він не йшов, він летів. Між ним і домівкою було всього яких 120 кілометрів “по прямій”. Та якщо добре йти день і ніч і ще день, то він міг би переступити поріг ще до наступної ночі. І він гнав. Снігова кора, “чирим”, розтавала й уже провалювалася, але то не біда. Провалюючись, він дряпав об краї кори ноги й шурхав часом вище колін, а часом і по пояс, але то теж не біда. Головне — він тепер був вільний. Вільний, як птах. У найбільшій гущавині лісу взагалі не було ніякої кори, тому Максим тримався гущавини, хоч і було тяжко йти глибоким снігом. Він шукав людського старосліду, щоб іти тим слідом. Але сліду довго не траплялося. Снігова пелена була чиста, гладенька, ніде й ніким не потоптана.
Нарешті він таки надибав на якийсь слід, до того ж іще й цілком свіжий. А поруч був ще один слід упоперек. І, ніби на додачу до тих слідів, десь раптом татакнула черга із скоростріла.
“Ого! — Максим нашорошився. — Та тут треба бути обережним! Хтось тут ходить!”
Вступивши в слід і йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко наперед і по боках, дослухаючися до найменшого шереху. Нерви були весь час напняті…
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце густою зеленою короною. Максим сидів на грубому пні й не міг вийти з дива:
“Звідкіля взимку таке зелене лапате дерево?” Мовби велетенський платан а чи дуб розлого розкинув своє гілля і шумів, шумів.
Та це був зовсім не платан і не дуб. Це була звичайна липа. Старезна, дуплиста й порохнява липа. І це вона заставила зеленою короною небо й шуміла. Але не листом вона шуміла, бо не листом вона була вкрита. Вона була рясно вкрита омелою. І зеленіла та омела, й шелестіла, а в тій омелі гудів горішній свавільний вітер.
Максим смоктав грудочку снігу й слухав той шум. “Отаке, — зелена омела взимку на чорній сухій липі”. І дивився просто перед собою затуманеним зором.
Перед ним на узгір’я підіймався чагарник. Густа-густа осичина, ліщина, дуби, берізки, бур’янища. І все те вкрите інеєм. Так, то туман сів інеєм на ліщині й на низьких кущах. Бо ж це “сівера”, як кажуть сибіряки, тобто — північний схил горбів і пагорбів. Максим пригадав, що подібне слово вживається й у них на Слобожанщині, а саме — “сіверко”, тобто холодно від північного вітру. А “сівера” — дуже подібне. В “сіверах” стояв ніби морозець — це в той час, як на південних схилах пагорбів уже текла вода патьоками, збігаючи десь попід снігом у низини.
