Пригадалось, як взимку, на цьому самому шляху, тільки на санях, я мав розмову з дядьком. Їхали ми разом шкапою до села Яблучного. Це тут же, поруч. Говорили про колективізацію. І ось цей дядько, червоний партизан у минулому, потім червоноармієць, кілька разів поранений за неї ж, за революцію, бувши, а тепер звичайний собі, плохенький селянин-злидень — цей дядько на запитання, “чого він не в колгоспі” — відповів з гіркою іронією:
— “Як же я буду в колгоспі, коли навіть влада, коли той самий голова й члени сільради, беручи мене за петельки, щоб я йшов, самі не те, що не вступають до колгоспу, а навіть і не збираються. Замість того, пиячать з куркулями, багатіють, а нашого брата женуть в соз…Ще й глузують…”
— Але як же так. Стійте! Та ви ж червоний партизан. Та ви б до району. Є навіть партизанська ваша комісія…
Дядько тільки безнадійно махнув рукою. “У мене семеро дітей…Та й пробували інші — закаялись. Сільрада тут власть, і роблять, що хочуть. Як тільки що — “А ти проти власті?! — і пішло. А до району далеко…І скільки я не силкувався переконати дядька, що це ж контрреволюція ось така “власть”, та таких до бупру . Треба йти в колгоспи, брати ініціативу до своїх рук і за жабра таку “владу”.
Дядько з усім охоче згоджувався, але…похнюплено крутив батіжком і дивився десь понуро в білий сніговий простір. У нього семеро дітей, і до того ж він хорий…
Цілковита протилежність до цеї тітки.
Не знаю, чи вступив нарешті цей дядько до колгоспу, чи й досі крутить батіжком розгублено, але, що та Яблучанська сільрада таки потрапила до бупру, то це факт . Скінчилась їм сваволя й пиятика з куркулями на лаві підсудних, що й мусіло бути і з чим я дуже добре обізнаний.
Побоявся партизан взяти “власть” за жабра — прийшли такі, що взяли. Та хіба ж так узяли! І візьмуть знову. За хвіст і к божій матері в очерет гальмувати й шкодити.
І це (тітку послухавши) треба частенько проробляти, щоб Нова Рябина стала справді новою, а тітка Уляна не марнувала часу на походеньки, на безглузду “війну”, а натомість працювала десь в колгоспній ударній бригаді та на громадській роботі.
2. СЕЛО! І СЕРЦЕ ВІДПОЧИНЕ… СТАЛЕВИЙ КІНЬ НА БУРЯКИ
Лише засіріє і сонце позолотить схід — по селу вже гасає трактор. Стугонить, зухвало, потужно. І від того обов’язково спадає на думку оте славнозвісне:
“Село! І серце відпочине…
Село на нашій Україні
Неначе писанка…”
Гай-гай. Не писанка. І не відпочине серце. І не дать йому відпочивати, не дать! Напружено й ритмічно, зрушене нарешті, б’ється воно, поспішає вперед, поспішає догнати те, що проспали “відпочивавши” століття. Хай б’ється. Хай поспішає.
Глянь!..
Ще сонце не зійшло, а в писанці тій тарарам, а в писанці гуд двигтить і тіпає обірвані сни, — то в ній (у писанці ж таки) вилупилось залізне курча і гасає по ній (по писанці), як Марко по пеклу, аж шкаралуща тремтить і розпадається.
І не курча то, а серце — ім’я ж йому — машина. Ні, не писанка то, що гуде і так рано зворушилось, — це колгоспія.
Бач…
Таке воно завзяте нині
Село на нашій Україні,
На нашій,
На новій землі.
Гуртом,
Без бога,
На машині….
Ні, не пізнать ці горисині,
Як не пізнать “раби малі”.
А це ж усього диш Нова Рябина, глухий закуток над Ворсклом, там, де розкинулися безкраї луки й голубіють гори.
Гори — це на правому березі, насупроти.
Може й ті самі, що сумував за ними великий співець поневолених, у панській неволі на засланні бувши:
“Гори мої високії…
Та тут не такії –
Руді-руді, аж червоні,
А там — голубії”.
***
На світанку по селу стугонить трактор, гудом крицевим полохає сни. Щодня. Це перше, що впадає на око і б’є в вуха.
Широченною вулицею котить він валку возів — цілий ешелон, — а на возах цілу армію дівчат із сапачками, із співами…
Це колгоспівки. Це на буряки.
Підіймаючи хмару пилюки гримить оригінальний витвір епохи реконструкції: елешон без рейок і шпал, затьмарюючи кол. ідилічну “Малоросію” крицевою міццю.
Оце ідилія!
Правда, вишневими садками Рябина ніколи не пишалася, як не пишалася й гаями, і оті слова Тараса Григоровича про писанку її найменше стосувалися, але в цілому була вона така точнісінька, як і всі: дика, інертна, безперспективна нора. В минулому — печальне кріпацьке село. А от тепер…
Колгоспія на крицевих колесах, на широченнім шляху…
Дівчата співають пісень, перегукуються, гомонять молодо.
Це вони скінчили в себе в колгоспі з буряками і тепер до радгоспу, на державні плантації, на ударну роботу щодня на машині.
Там, де серед села яр, там стоїть сільрада, ділячи його чесно надвоє порівну: там колгосп і там колгосп, там церква і там, і по школі на кожній половині, і приблизно по однаковій кількості дворів.
Церкви обидві закриті. На Будьоннівці вже давно й дзвони зняли. Один почепили на стовпі посеред площі (дзвонити на обід, на збори тощо), а решту здали державі. На Сталінці ще дзвони теліпаються, але їх теж чекає така доля. Що зроблять з церков, хтозна; поки що стоять як пам’ятки і мертвими очима позирають на вулиці.
До речі, вулиці в Рябині — таких ніде більше нема. З достатку закраяні. З одного боку до другого гляди й з гармати не дострелиш, буквально кроків 300, коли не більше. Скільки тої землі пустує! Найцікавіше ж те, що по обидва боки шляху на цих широченних вулицях стоять комори. Одноосібницькі комори (було) і просто тобі на вулиці рядочком. Що не двір, той комора насупроти і мимохіть спадає, що тут, мабуть, жив чесний народ.
А ще спадає на думку: коли колгосп по приймає оці комори (десь зробить одну величезну), а вулиці — всю цю широчінь — геть чисто заоре та засіє, то скільки того хліба вродить!? І то б якнайскоріше.
Та зараз багато клопоту, не вбилося молоде село ще в колодочки і ніколи, очевидно, над цим подумати, як і над багато чим іншим. Не все зразу.
***
На буряки! На буряки!..
З сапачками, з вузликами — збираються вони на великому дворищі й нетерпляче чекають на коні.
Це школярі Н.-Рябинівської семирічки.
Ще ж є й чотирирічка — на іншій половині, на Сталінці. А ця на Будьоннівці. Обидві вони звуться: школи колгоспної молоді — ШКМ.
Це велика школа і в ній багато школярів.
Навчання скінчилося, але школярів не відпустили байдикувати – вони продовжують навчання способом практичних господарських робіт, екскурсій тощо. Випускні групи готуються на помпедів (помічник педагога) — це щоб ліквідувати прориви на культурній ділянці, щоб якнайскоріше посилити кадри. Молодші, бач, теж…Озброюються сапачками і теж на прорив — себто, буряки проривати.
Це вони не вперше, це вже вони чи не вдесяте вирушають до Іванівського радгоспу. Там їх харчують і платять гроші. Вузлики ж — то сніданок, поки доїдуть до місця.
Народ сурйозний все. Сходяться заспані, ведуть ділові розмови, пробують сапачки, сердяться на тих, що десь вилежуються, і нетерпляче чекають зава (вірніш, його замісника, зав десь у відпустці).
Нарешті підводи приїхали. Прийшов і зам, що десь цілу ніч чергував на колгоспівській пасіці. Слідом за підводами приїхав чоловік з радгоспу і тоді школярів поділили на дві партії — одні на буряки, інші — на шкідники. Совку душить. Зам призначив керівників. Гайда…
Підвід не вистачило, — тоді хлопці пішли до колгоспу і запрягли ще коні, самі запрягли, звичайно, й підкотили до школи.
Сідаю.
— Глядіть же, хлопці, — навчає зам, — щоб хомут де не спав, або…
— Отакої! Та хіба ми маленькі, чи що? Нно!
Тільки пил закурів. З галасом та бадьорим сміхом поїхали школярі, поїхала юна колгоспія на радгоспівські плантації.
На буряки! На шкідники!
Це ж вона — зміна, це ті, що вже не будуть нидіти і що їх не треба агітувати.
Школа колгоспної молоді.
3. СТАЛІНКА Й БУДЬОННІВКА
У цілому — Нова Рябина. Але ніколи вона не була цілою. Давно й давно її ділив яр надвоє: внизу — Нахимівка, нагорі — Єремеївка. Там пан і там пан, там церква й там церква. Там темрява, а там ще більша… Досвітки, самогонка й ворожнеча.
І лежали широкі шляхи через них, та нікуди було йти тими шляхами.
Після революції прояснилося було. Зрушила Рябина, та тільки ж… одної революції тут було замало. Ногу витяг — хвіст зав’яз. Панів прогнали — злидні зосталися, при такому дрібновласницькому азіатському господарюванні. Поряд із цим спритніші почали багатіти. Загострювалися класові взаємини, протиріччя; наросли нові глитаї, підвели голову старі.
І тільки 1930 року тут почалась ґрунтовна ломка, перекроювання — колективізація. Велике зрушення, що відкрило перед селом нові шляхи, нові величезні перспективи.
Восени 30 року, наступаючи по всіх ділянках на куркуля, ліквідуючи його як клас, засновано першу артіль ім. Сталіна. Це на Нахимівці. Єремеївців це, як кажуть, заїло, з них ніхто не пішов до артілі Сталіна. Вони самі собі негайно організували свою артіль і назвали її ім. Будьонного. Відтоді й почався крутий злам, перехід на суспільні форми господарювання й боротьби за це.
На січень-лютий 31 року артільці мали — перша 41 господарство, друга 42, — разом колективний сектор становив 83 господарства. А всіх у Новій Рябині було біля 400 дворів. Колгоспників була незрівняна меншість.
Та в артілях був хороший настрій; колгоспів ці брались до роботи дружно. Приклад, і вже на сьогодні колективний сектор становить 342 господарства. Себто, понад 80% всеї людності. Переважна більшість. Ба, про пере важність нема чого й говорити — 80% — це ж уся Рябина. Через те може ніхто й не каже вже більше: Нахимівка й Єремеївка, є — Сталінка та Будьоннівка.
Перша посідає 603 га землі і має 146 господарств. Друга — 600 га і 196 господарств.
Разом вони становлять нову Рябину — колективізовану, цілеспрямовану, з єдиним шляхом і чіткою перспективою в майбутньому. На цьому, звичайно, процес не закінчився та й не міг так скоро закінчитись. Це ж лише першу весну колгоспів ці сіяли гуртом, і це будуть перші колективні жнива. Від успіху залежатиме, як скоро Рябина стане селом 100% суцільної колективізації, себто чи довго оті 20% залишатимуться збоку, чи ввіллються до колективу незабаром і там зітруть останній слід від Рябини колишньої.
Тоді Рябина буде справді цілим монолітним колгоспом.
***
Організований період минув і тепер колгоспи розгортають будівництво. На Сталінці будують свинарню на 100 голів, будують стайню, мавши 138 робочих коней. Організували й обладнали низку майстерень. Так само й на Будьоннівці. Особливого розгону, правда, немає, але розгон зумовлюють можливості. На початку ж ті можливості бувають не завжди великі і тільки кінець першого року господарювання посилить їх.
Що цей рік дасть хороші наслідки, тому запорукою єдність і трудова дисципліна колгоспівців. Зокрема, нова система організації праці, відрядність і робота бригадами, що прищеплюються якнайкраще.
Щоб не припуститися помилок у розподілі й не звести тим справи нанівець, а це залежить від правильно налагодженого обліку праці, — Рябина має досвід багатьох інших колгоспів. Треба тільки цей досвід урахувати й засвоїти.
