4. ПЕРША ВЕСНА КОЛГОСПІВСЬКА
До неї готувалися цілу зиму.
Добирали й ремонтували реманент (для цього організували кузні й інші майстерні). Дбали за фураж, за робочу худобу, за посів матеріали. Виковували актив…як десь у таборі перед великим походом. Всюди тільки й було розмов, що про першу цю колективну весну, про цей іспит на звання колгоспу. Але вже й тоді це був колгосп і заслуговував на увагу отим піднесенням, отою завзятістю, з якою бралися до роботи. Особливо Сталінка, що йшла попереду. Згодом Будьоннівка її обігнала і кількісно і якісно. Сталінка десь випередить знову. І знову прийде черга за Будьоннівкою. І це природне здорове змагання.
Прийшла весна й колгоспи взялися складати іспит.
Перший, а потім і всі наступні виходи в поле, заздалегідь і добре підготовані бувши, — проходили таки дійсно по-новому, по-ударному, з зразковим піднесенням. Цікава дуже була першотравнева сівба: всі бригади перевищили норми виробу. З червоними прапорами вирушали на працю і так само поверталися звідти після мітингу в полі біля коша.
Під час сівби випускали стінгазету. Організували доповіді. Пересувні бібліотеки-читальні в полі. Разом з учителями та комсомольцями проробили низку питань з організації праці, побуту, з міжнародної політики тощо. Зокрема, проробили тези т. Яковлєва про колгоспне будівництво .
Перша весна пройшла з успіхом і без будь-яких зривів чи непорозумінь. Аж кілька чоловік одноосібників, загітовані прикладом і підхоплені ентузіазмом, подали заяви про вступ до колгоспу.
Головував на той час і керував цею весняною кампанією на Будьоннівці — колишній наймит Бих Петро; до революції наймитував у місцевого пана. За час радвлади став середняком; як середняк вступив до артілі. Тут його обрали на голову. За заступника йому (зав. господарства) був робітник, 25-тисячник з сумського металургійного заводу.
На Сталінці — т. Убоженко М. Г. Теж наймит у минулому.
За ударництво, за нові форми роботи, зокрема за обробку буряків артіль ім. Будьонного занесено на червону дошку в радоновому масштабі. Із цього колгоспів ці дуже пишаються. Червона дошка — це для них не так собі, ні, це гордість, зароблена відзнака.
Упоравшись у себе, колгоспівці допомагали сіяти ще й комуні ім. Воровського .
***
Про піднесення та про те, наскільки колгоспівська маса активна й свідома свідчить хоча б і той факт, що навіть старі з власної охоти виходили й ставали до праці. Особливо жінки.
Та жінки заслуговують на окрему увагу.
Так, коли в будьонівців стався прорив (при проривці) на буряках, жіноцтва на поле виходило 230 душ, тоді як всіх працездатних жінок, згідно з обліком, лише 180.
У чому ж річ? А втому, що ліквідувати прорив кинулися всею масою, ішли не тільки матері й дочки, — ішли баби, бачачи, що з буряками непереливки, залишали навіть роботу на власних городах.
І прорив ліквідували. Ба — жінки взялися навіть дотерміново зовсім закінчити з буряками. Тепер вони їх уже докінчують.
Не тільки в цьому, в усьому жінки задають тон, не то що не відстають.
Зокрема в церковній справі жінки повелися, як справжні колгоспівки. Коли, напр., знімали дзвони, то тільки маленька група хотіла стати в контри, але…глянула на решту й облишила. Соромно стало.
Це найхиткіша частина жіноцтва, це з тих, що ще й зразу були гальмом через свою несвідомість і тепер іноді повертають не туди.
Та прийде час — обживуться вони, виваряться і навіть смішно буде їм самим, що десь колись ставали в контри.
В основній своїй частині жінки навіть перед вели з самого початку колективізації.
Завзяті жінки.
З такими колгосп стане не тільки на червону дошку, а має всі шанси висунутись на перше місце.
5. МІЖ ІНШИМ КІЛЬКА СЛІВ ПРО ГОРІЛКУ. “РУШАЙМО В КОЛГОСПИ”
Знайомі мої на Будьоннівці і насамперед вчителі, звичайно, молодь. Це активні культурні діячі. Всі вони колгоспівці. Активність їхню спостерігав я надто взимку, дивуючись, де в них береться стільки енергії виконувати стільки громадських навантажень поза школою.
Але перепрошую, — знайомі мої на Сталінці, знайомі мої скрізь і знайомі мої всі —крім класових ворогів, звичайно. Поза цим я скрізь дома.
Так про горілку.
На площі, там де вишикувались вози в кілька рядів (вози колгоспівські, площа теж колгоспівська, а що колгосп ще не набудував приміщень, той стоять вози тут, добре площа величезна), насупроти школи й недалеко колгоспівського двору — кооперація.
У кооперації багато горілки.
— І здорово беруть? — не міг не поцікавитися скромний одвідувач, заховавшись до кооперації від спеки.
Кооператор на це лише сумно покрутив головою. “Ні”, мовляв. Навіть здалося, що від зітхнув.
— А взагалі беруть?
Кооператор ще сумніш покрутив головою, озираючи шереги пляшок.
— Слабо щось…
— Ага, — не міг не зрадіти одвідувач. І не з кооператорового розпареного вигляду, а з того, що “зелений змій” уже, значить, виходить з моди.
— А то чого? — запитав я, дивлячись в одчинені двері на школу.
— Мабуть, що жара…
— Вірно, — втрутився якийсь дядько. — Це ти, браток, вірно сказав. Який то дурень її питиме, коли отака жара — роботи стільки. А ще ж би книжки й газети читати і до лікнепу ходити.
— А справді, що ти робитимеш, коли зовсім люди перестали пити, га? — поцікавився інший.
— Хтозна…Її, мабуть, тоді не робитимуть.
— Да…народ міняється.
— Я думаю. Голова наш колишній теж через неї змінився.
— Та то такий. Був би він, то вона б оце тут не стояла.
Сміх.
— І те сказать…Поки була куркульня, а надто, як заходились розбазарювати майно, загибель почувши — пили-гуляли страшенно. А не стало куркульні…
— А наші хіба не пили?
— Та пили…А от бачиш? Тепер хоч наймай.
— Да народ міняється.
— Еге ж. Заждіть лишень рік-два, то й зовсім зміниться!.. — останнє з пафосом прорік одвідувач, а по цьому вийшов.
Так він і не купив горілки, — стало соромно. Мовляв, раз так — я теж міняюся.
***
“Рушаймо в колгоспи” — це, власне, назва колгоспівської стінної газети. Але разом це й гасло й заклик. Що його піднесли, як прапор, і під ним почали гуртуватися перші сміливі. Під ним пройшов цілий період класових боїв, колотнечі, вагань; цим жили і навколо цього мобілізували всю увагу. І це ж коли хочете визначало й попит на горілку. Одні за неї забули, зате інші заливали нею лють і розпач перед загибеллю, продаючи геть усе чисто.
Та на сьогодні в Новій Рябині, хоч до колгоспу рушило й об’єдналося 80% села, гасло це з порядку дня не зняте.
“Рушаймо в колгоспи” — це люстро. З неї (з стінгазети себто) видно, чим живе і чим заклопотане село. І лікнеп, і ударні кампанії, і культурно-виховна робота, соцзмагання…Всьому є місце, тільки немає місця горілці і немає повороту до старого.
І коли глядач — відсталий, одноосібний, але не зовсім дурний — ось так дивиться в це люстро, на цей відбиток колишніх затурканих, упосліджених гречкосіїв, а тепер, у повному розумінні, свідомих громадян соціалістичної республіки — він обов’язково почервоніє й насупиться заздрісно.
6. ДВІ ЗАЯВИ. КАРНАВАЛ. ПЕРЕМОЖЦІ
Заява
1) Від члена правління колгоспу ім. Будьонного
Прошу звільнити мене з членів правління потому как нєт довіри від маси. Хочу бути в рядових робочих і працювати нарівні з іншими.
Підпис
2) Теж від члена правління того ж колгоспу
Заява
…………………………………………….(копія першої).
Цей теж хоче працювати “нарівні з іншими”, констатує недовіру маси до нього і проситься “на вільне повітря”, себто на фізичну роботу.
Обидві заяви розглядали в поточних справах на черговому засіданні правління. Автори теж були тут.
Обидва бідняки, обидва працювали досить довгий час в правлінні. Перший подавав таку заяву вже
Кілька разів.
У чому ж річ? Як це так, що колгоспів ці з власної волі зрікаються такої посади.
А річ у тім що… Самокритика.
Хлопці (літні дяді) почуваються себе слабими для такої роботи і щиро в цьому признаються, виходячи з загальних інтересів. Головно ж: немає довіри, не здобули собі авторитету бо… (еге ж, горілочка).
— Є кращі, молодші товариші — витриманіше й здібніші до такої роботи. Притягти їх. А нас пустіть і навантажте іншою роботою, хто до чого здатний.
Обміркувавши, зваживши за й проти, правління, нарешті, вирішило, що: товариші попрацювали досить; утомилися, бо робота для них нова й незвична. Вели класову лінію, але… (п’ють!). задовольнити. Тільки ж їх обирали загальні збори, отже й винести це питання на загальні збори; тим часом на місце цих товаришів вирішили залучити до складу правління двох молодих колгоспівців: червоноармійця й партизана. Точка. Але, щоб не гальмувати роботи, одні мусять прийняти, а другі здати обов’язки, в процесі роботи працюючи поки що разом, бо пора гаряча.
Голова (т. Біляєв, 25-тисячник, що вже місяць, як змінив старого голову), умліваючи від спеки, квапив правління закінчувати справи, бо час дорогий, робочий. Крім того, скоро йтимуть “вони” і треба зустрічати. Вони — це жінки, що по-ударницькому дотерміново кінчають полоти буряки і з цієї нагоди їм треба влаштувати зустріч, як повернуться з поля.
***
Карнавал…Ні, це похід переможців. Із зброєю через плече (з сапачками себто), засмалені вітрами й сонцем, тріумфально повертались вони з поля. По-своєму тріумфально.
Заквітчали бригадира вінками, обтикали його з ніг до маківки квітками польовими, обкрутили ще й гору вивершили, так що й не пізнати бідолахи, — і йшли до правління вітати з перемогою. Величезною гомінкою юрбою, приспівуючи, пританцьовуючи….це після трудового дня!
Правління зустрічало переможців.
Ходило про подарунки.
Почався мітинг…
Десь хтось розповідав мені цікавий випадок з життя й праці оцих колгоспівок, учорашніх затурканих і розпорошених селянок. Дрібниця ніби.
Пололи колгоспівські буряки і обідньої перерви сіли гуртом відпочивати, натомлені. Порчу великий клин пшениці.
— “Глянь! — зауважила котрась із дівчат — волошок скільки.
— Ой-йо…
Нива синіла волошками — голубіла, як небо.
— Давай повириваємо…
І повиривали. Поки скінчилась перерва, бавлячись, навернули на шлях цілу гору волошок тих. Щоб не глушили, та щоб не засмічували добра артільного…
Після мітингу роздавали подарунки. Хустки. Колгоспівки надзвичайно раділи з того. — Не ціна тої хустки тішить, — мовляла одна з них, — тішить те, що я цю хустку маю як шану, як від товаришів подяку зароблену. Ну і…
Ось тут то хлопці й упороли дурницю.
