Іван Багряний – Огненне коло

— Пошукаємо, кажу, ходім! — аж визвірився Петро раптом, і перекривив: — “З ким, з ким”. Зі мною! Вставай!

— А, з тобою… Ну, з тобою я завжди готовий… Дай руку…

Петро допоміг своєму другові, своєму розбитому вщент мрійникові звестися, й вони пішли.

Кільце оточення було щільне й міцне, і пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба більшої сили, великої сили. Версія про те, що ззовні прийде рятункова акція в формі німецьких потужних панцерних частин і авіації, лишилася байкою. Казкою для дурнів. Немає їх, тих частин. І не буде. Бо їх взагалі у німців немає. Та й наївним було би думати, що німецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил і кидати їх на рятування якихось там “хлопців”, якихось там унтерменшів, однаково приречених на погній. Тим більше, що ті “хлопці” елемент зовсім ненадійний, здібний повернути багнети в найнесподіваніший момент супроти геренфольку. Хіба симптомів цього було не досить?

Ні, ніхто не буде їх рятувати. Вони, всі ці рештки розгромленої дивізії, здані на самих себе. Хай виломлюються.

З того, як одчайдушне металися окремі групи, кидаючись на всі боки, мечучись по всіх шляхах і доріжках, по полях і лісах, з того, як більші групи роздробилися на менші, розпорошилися, переходячи на принцип — “кожен сам за себе” та “ану ж я сам якось проскочу і врятуюся”, а рівно ж і з того, що випадки самогубства вояків стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень ніде не вдавалося. Перстень той все звужувався, удушуючи все, що в ньому є.

Петро й Роман стали на перехресті кількох доріг і чекали. Десь на півдні, в багатьох місцях, досить близько на південному сході, на заході, а також на північному заході, била тяжка ворожа артилерія, клекотали міномети й татакали станкові кулемети, а їм у відповідь де-не-де трагічно лопотіли ручні автомати та поодинокі гвинтівочні постріли. З тієї звукової картини можна було зрозуміти, що відбувається на оточеній території. Ніде не чути справжніх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотів нікого випустити живцем і не шкодував амуніції, обстрілюючи всі шляхи, дороги, ліси й лісочки та недопалені села.

На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин — то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв все на одному місці.

Петро розіклав мапу на колінях і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів,— можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір’я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..

Управо від них Красне, уліво — Золочів, Все опановане ворогом. З Золочіва й Красного б’є кудись тяжка ворожа артилерія.

Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробоєву групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки — по три, чотири чоловіка — моталися дорогами, але побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами нівпритомний:

— Йолопи! Щурі чортові!!

— А може ж, то большевики й лякають нас,— посміхався Петро.

— Все одно йолопи! — настоював на своєму Роман.— Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх у вочі! — і стискав автомата.

Одна група з шести обідраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всі в уніформі їхньої дивізії, але без відзнак, і без “левиків”, і без зброї, і без шоломів. Побачили Петра й Романа й хотіли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман:

— Здорово, молодці! — гаркнув він на московський солдатський манір, але з явним глумом і жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що він і Петро не спороли в себе ані “левиків”, ані інших відзнак.— Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це ваші відзнаки, хлопці?.. Чи, може, в полон націлились?

— Та ні, та ми… та той… — Затикалися декотрі. Інші мовчали.— Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог…

— Стріляти ворога треба, гад! — аж затрепетав Роман.— Чув, чортів сину!?

— Ну, ну, чого репетуєш!.. Пішли, хлопці, далі…

— Стій,— промовив Петро спокійно й примирливо, й з ноткою гіркої усмішки: — Стій. Куди ви, хлопці?

— Туди, куди й ви.

— Ну, то давайте разом… На прорив.

— Е, не вийде… Треба тишком-нишком, непомітно… Петро засміявся.

— А послухай лиш! — і повів рукою по обріях що клекотали густим клекотом в усіх сторонах.— Миша не пробіжить.

— Пробіжить… — і це “пробіжить” було сказане таким голосом, що від нього оскома повставала, як від кислої кислиці.

— Ні,— сказав Петро.— Погана ваша тактика, хлопці. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бігти, треба боєм іти.

— Годі! Досить ваших боїв! Нахлистались! — загомоніли хлопці гістеричними голосами.— Тепер ми самі, ми без вас… Ми мишею, шасть-шасть… Зрештою, ми мирні люди, ми беззбройні…

— А-а-а,— протяг Роман.— Вони сучі сини повикидали зброю. Бач! Вони “мирні люди”! Хай ідуть до чорта! — І одвернувся з сльозами безсилого гніву а чи відчаю на очах.

Петро мовчки уступив з дороги, і група швидко шаснула повз нього, подалася на захід підтюпцем і канула в присмерку.

— Щасливої дороги, браття!

Зідхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому боліла. Рана гноїлась, зуділа немилосердно, гній стікав потрохи з-під марлі поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втім аллах із ним. Петро махнув рукою байдуже. І промовив уголос саркастично, при чім сам не впізнав свого голосу, так він басив від гарячки:

— Мабуть, не буде діла… Сідай, Романе, сідай, мрійнику мій, сідай, мій дурнику синьоокий, закуримо.

XVII

Вони закурили, вишкрябавши з кишень всі рештки тютюну, не тютюну, а потерті разом з сміттям.

Швидко сутеніло. В міру того, як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всіх кінцях. Замерехтіли разки трасуючих куль, то там, то там. Запалахкотіли освітлювальні ракети на півдні й на заході. Забили вогненні водограї управо — десь, мабуть, над Бузьком і вліво над Золочівом. Заморгали мовчазні блискавиці від далеких розривів бомб і гарматнів у ріжних кінцях. І так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомін і тупіт ніг, то пустилися бігти людські товпища з усіх сторін, повихоплювавшись зі своїх денних сховищ. Вони бігли більше навпростець, без доріг і стежок, по витолочених житах і пшеницях, попід гайками й перелісками, ярками й переярками… Як дикі істоти. Піди налови з них боєву групу!

З мови безпомилково можна було зробити висновок, що то псе рештки їхньої дивізії. Лише зрідка чулася німецька мова з імли.

Ні, видно, не судилося Петрові й Романові зорганізувати відділ і вирватися з цієї пастки. У можливість вирватися ноодинці вони не вірили. І через те вони не квапилися. Якщо судилося вмирати, то для них велике питання, де краще їсти тую землю, тут чи трохи далі. Яка ж ріжпиця, якщо вмирати.

Одначе вони встали й теж пішли. Але пішли не на південь, і не на захід, а так, навскоси, пішли помалу, все надіючись надибати якусь організовану групу. А вже як зневіра остаточно опанувала їх, вони несподівано знайшли те, чого шукали. В темряві почувся гомін і сміх — бадьорий, веселий, безтурботний сміх. Хлопці нашорошились і взяли автомати на поготівлю. Постояли, дослухаючись… Над шляхом сиділа група людей, вони курили й про щось гомоніли. З мови видавалося, що то ніби свої, а в той же час ніби й не свої, забагато російських словечок, вроді “да”, “канєшно”, “дайош”. Петро й Роман помалу посувалися вперед. Аж поки не підійшли щільно до тих, що гомоніли, а підійшовши, сіли з ними поруч на канаві і аж самі здивувалися, що на них ніхто не звернув уваги. Якийсь хлопчина поволі розтягуючи слова з насолодою, як фаховий, закоханий у свій власний голос оповідач, розповідав про Броди, де він “собственною персоною” був. Розповідав доброю ядерною українською мовою, лише іноді ввертав іронічно поковеркані російські або німецькі словечка, як-от “шпрехав” “тріпкав”, “гози”, з чого наші хлопці зробили вже твердий висновок, що це свої, дивізійники, і відідхнули відпружено. А оповідач розгортав картину нічного бою в Бродах. Він говорив про жаскі речі спокійно-спокійно, ніби про оранку на зяб, але саме тому його оповідання й було цікавим, епічним… їх туди було кинуто на допомогу, їхню кулеметну сотню, і от вони були в тім бою, і він теж. І видерся. І от тепер оповідає… Він подавав репортаж, як сторонній безсторонній звітодавець, що все спокійно і старанно зафіксував у своїй пам’яті. Як ішли до бою “ті” — гвинтовочки й фінки на мотузочках, в кишенях сухий горох і варена пшениця (харчі!) всуміш з патронами, ганчіряні шапочки-вошоловки набакир,— ідуть, жують пшеничку й смалять з “фінок” у кожен стовп, в кожен ріг, у білий світ, в ніч. Печуть світляними кулями в небо… І кричать, кричать, самі себе підбадьорюють, ніби гучки на полюванні, на мисливській облаві… І падають, падають, як зрізане колосся…

Як боронилися “ці”, цебто вони, “то єсть ми”. Паніка. Ярмис. Пальба. Пальба не в людей, а в їхній крик, бо людей тяжко було дочекатися, щоб угледіти як слід,— головне, за страхом нічого не видно, жижки не витримують. Командири розбіглися раніше, з самого початку, найперші; спершу розбіглися командири німці, потім наші, лишилася сама “махорка”, “то єсть наш брат”,— кожен став сам собі генерал.

Почувши про “махорку”, хлопці захвилювалися, затурбувалися. “Хто це?!” З дивізійників ніхто так не міг говорити, такого епітету вживати! А оповідач вів далі про бідолашну “махорку”…

Лишилася “махорка”!

Але та “махорка” все-таки добре воювала: відступали по згарищу, по черепках, по попелу… А тут як налетіла авіація!..

Далі йшов опис того, як налетіла авіація. Хоч всі тих палетів бачили самі немало, але так ніби оце вперше чули. Оповідач намалював картину нічного бомбардування Бродів. Спершу “він”, “Іван”, “наш” навішав паникадил у небі й зробив видно, як удень.

А тоді як налетіло їх сила-силенна тих чортових Іванів, може, з сотню або й дві, та як почали “давати прикурити”! Так били, що аж “паникадила в небі носило сюди та туди”. Земля хиталася…

Після загального опису оповідач спиняється на одній деталі, яка йому найбільше запала в око, “навіки стоятиме у душі кілком”, така страшна. В самий розпал бомбардування з пекла, в яке обернулися Броди, раптом вискочила легкова машина, німецька, з якимсь начальником, з генералом, “може, й з нашим”. Вискочила та й мчить шляхом, це вже на околиці. Машина відкрита і видно, як той начальник у ній поклони б’є й дивиться на паникадило… Аж тут як не “рипне” якась півтонова просто попереду. Тую машину вхопило і понесло геть у небо, та й кинуло геть метрів за сорок. А генерал з неї вилетів та й ще полетів метрів з двадцять, та й упав перед нами посеред шляху. О!

Мовчанка. Тиша. Всі вражені малюнком. У тій тиші хтось плямкає губами, прикурюючи цигарку, та крізь плямкання, спокійним-спокійним голосом:

— Ну, й що ж він розказував?

Регіт.

Петро з Романом теж засміялись. “Е,— подумав Петро,— з цими хлопцями й умирати весело!” Засміявшись, Петро промовив, ніби сам до себе, але голосно:

— Земляк…

— Напевно, земляк,— відповів оповідач.— А ти хто й звідки підійшов такий тихенький і непомітний? Думаєш, я не бачив? Ану, давай сюди!

Петро встав і підійшов до того, що був у Бродах “собственною персоною”. Підійшов і Роман. В цей час хтось ніби ненароком, прикурюючи, засвітив запальничку.

— Погаси,— сказав Петро,— а то, щоб не було і з нами, як з тим генералом.

Сміх. Запальничку було погашено, але тієї коротенької хвилини, коли вона блимала, досить було, щоб обидві сторони роздивилися на взаємну втіху.

Група веселих шибайголов побачила перед собою здоровенного вояка з забинтованою головою, з автоматом на шиї і гранатами біля пояса — вояка української дивізії. І другого меншого за його спиною, теж при зброї й в сталевому шоломі.

Хлопці ж побачили перед собою зразу відзнаку “УВВ” на ремені оповідача (“А-а! Он воно що!”), що звівся їм назустріч, а разом з тим побачили і всю компанію, що розташувалася на канаві — це була група стрільців тяжко озброєних, “до зубів”, з наплечниками, в шоломах; були там дивізійники з “левиками” і були хлопці з “УВВ”. Зібралися, бач! Це не був так собі уламок розбитої частини, не здеморалізована купка утікачів, а боєва одиниця. Безперечно! Здисциплінована, сильна духом, ціла тілом… Од Петра й Романа, мабуть, теж було не кепське враження.

— Гм,— підсумував оповідач свої спостереження з добрим гумором,— Нічого. Трохи тільки потовкло тебе, браток, ніби й ти літав, як той генерал. Куди йдете?

— На прорив.

— О! А ми шукаємо компанії! Так нам по дорозі ж! Здорово!

— Здорово… — повторив і Петро радісно й обернувся до Романа.— От, бач, а ти казав… От і знайшли!

Роман засміявся задоволений. Бо було чого. Вони знайшли те. що шукали.

Швидко договорились. Петра хлопці одностайно обрали на командира, сподобався він їм, та й насправді він командир, єдиний серед них. Ухвалили йти на південь, на прорив. А перед тим пабрати побільше таких, як і самі, охочих іти разом. Деяких назбирати, а деяких і наловити та й утовкмачити їм у голови, що це єдиний шлях до порятунку.

Так договорившись, вони розставилися на бічних дорогах, зайняли шлях, що вів до Бугу, до переправи…

До світанку у них була група чоловік із сотню. Досить ручної автоматичної зброї та гранат, кілька панцерфавстів, кілька кулеметів… Головне ж — у них був добрий настрій, рішучий, бойовий. До них приєдналася ще група німецьких солдат, 8 чоловік при трьох конях, запряжених у два вози. Ця група німецьких солдат посувалася на захід, очевидно, з наміром прослизнути десь непомітно, у якусь щілину, так, як і ті хлопці, що говорили про свою хитру мишачу тактику. Ну, а якби не вдалося, то вони знову-таки приготовані й на це, на здачу в полон. Для цього вони їдуть порожніми возами, без зброї, немов не вояки, а якісь там “гільфсарбайтери”, “мирні люди”. Відзнаки вони повідривали, документи подерли. Вони думали, що вони останні в оточенні. Але коли зустріли цю штурмову групу, дуже зраділи й рішення своє змінили. Вирішили пробиватися разом оружно. Пошепотіли між собою й троє з них однією підводою швидко мотнулись назад… Десь вони там на шляху викинули зброю. Скоро посланці повернулися й притарабанили з собою два міномети й цілу купу муніції до них. Виявилося, що всі вони були відділом мінометної сотні вермахту, з XIII корпусу. Були ці вояки дуже симпатичні, знали, що це за такі солдати з “левиками”, знали долю їхньої дивізії, а також знали їхню долю під большевиками та що їх чекає, коли б потрапили до рук ворога. Самі вони теж не належали до тих, що конче хочуть здаватися в полон, вони солдати, але вони люблять свою батьківщину й ще хочуть її бачити. А в милість ворога вони зовсім не вірять. Тая милість — то, по їхньому розумінню, куля або мотузка. І не за їхню провину, а за Гітлерову. З Гітлером, на їхню думку, нічого не станеться, бо цілувалися ж всі ті сталінови-молотови з гітлеровими рібептропами ще перед самим початком війни, то можуть ще цілуватися й після війни. Не будуть тільки вони цілуватися з простими Гансами та Фріцами, бо з того малий навар…

Час наглив. Ніч добігала кінця, а треба би ще потемну форсувати річку Буг, якщо вони хочуть успішно пробиватися з оточення. І тому вони, закінчившії формування своєї пробоєвої групи, швидким маршем пішли на південь, до переправи. Назустріч їм трапилися люди, вояки їхньої дивізії, що чимчикували назад. Виявилося, що це ті самі, яких бачили Петро й Роман недавно й не могли загітувати пробиватися боєм разом з оточення. Тепер вони панічно чимчикували назад. Вони розповіли, що через Буг проскочити неможливо, лівий берег його обсаджений большевиками, укріплений, обставлений кулеметами, подекуди артилерією та танками.

— То куди ж ви чимчикуєте?! Чи не думаєте ви прорватися на схід?

— Ми не знаємо… Немає виходу… Ми загинули…

— То пішли з нами!

Таким чином група їхня збільшилася. Не було в останніх зброї, але Петро зробив так, як роблять большевики,— порадив хлопцям здобувати зброю в бою, в першому ж бою, у ворога. Іншої немає ради.

Зустріли вопи й того молоденького старшину, що біля штабу квапив їх та що поділився з ними хлібом. Як він зрадів цій зустрічі! Він витягнувся перед Петром в тонюсінький прутик, так як, мабуть, не витягався ніколи перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху…

XVIII

Над ранок вони форсували Буг. Несподіваним і одчайдушним ударом розігнали большевицьку заставу по тім боці, в якомусь сільці, що була заскочена зненацька, та й, видно, була певна, що на них ніхто вже пе вийде й не нападе з того котла, бо все там винищене, а що живе, те розбите паралічем жаху, дезорганізоване, не придатне ні до чого. І тому всі спали, упившись перемогою й горілкою. Розбудив їх гуркіт бою. У великій пригоді стали мінометники — вони своїм влучним і бистрим вогнем підпалили село в кількох місцях, зруйнували кулеметні гнізда над самим Бугом на узгір’ї.

Увесь бій не тривав і тридцяти хвилин. Група обійшла село з заходу й повернула на південь, не втративши ні одного стрільця. Тим часом ворог думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому часі почала бити звідкілясь ворожа артилерія, обстрілюючи село. Але то хлопцям було тільки для піднесення настрою. Вони не тільки розігнали якусь большевицьку частину, вони ще й наробили паніки та замішання серед ворога! Значить, щастя товаришить їм. Щасливий початок їхнього рейду окрилив їх, надихнув надією й вірою в щасливий вихід з цього проклятого кола смерти. Цей настрій тримайся міцно увесь час, протягом дальшого рейду, незважаючи на те, що за цим першим боєм пішла череда їх, таких боїв. Буквально кожен цаль їм доводилось брати з бою. Але вони йшли все вперед і вперед. Лавірували то вправо, то вліво, то робили обходи на північ, обминаючи окремі небезпечні місця, де їм ставати до бою було би ризиковане. Територію перстеня поволі опановували ворожі винищувальні відділи, але сильних з’єднань не було — головні сили тримали десь міцне кільце оточення, а найпередовіші, ударні частини. пішли далі, па Львів, на захід.

Група посувалася поволі, з великим трудом, але все на південь. За орієнтир для їхнього маршу правила канонада й сильна кулеметна стрілянина в південнім напрямку — там, згідно мапи, починалися густі ліси й узгір’я, там була лісиста, пересічена місцевість, і то безперечно там клекотав грохіт бою — билися ті, що йшли на прорив. Це десь кілометрів за 20. Хтось сильний виривається з оточення, а ще сильніший не пускає. Туди поспішав і Петро та Роман з своїми товаришами — підсилити наступ! В цьому запорука їхнього успіху й успіху тих, що б’ються там. В цьому їхній рятунок.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Іван Багряний – Огненне коло":
Залишити відповідь

Читати казку "Іван Багряний – Огненне коло" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.