Под звукі ліхіх трррубачей…” —
— Гоні, бабка, цвєти, гроб — могіла!.. І вот хохлушка забросала мєня цвєтамі… (регочеться, відставляє в простягненій руці букет, галянтно підносить уявному адресатові):
— Пожалуйста, гаспадін Матіс… Ви відітє, кто істінний Ваш союзнік?!. Подарок от благодарних народов Велікой Россії… (тисне уявну руку, козиряє хвацько, вдаривши обцасами).
Потім дивиться на букет, насвистуючи щось. Захоплено:
— Ж-женщіна!.. (крутить головою) — Ета женщіна стоіт не такого букета… Чертовка… Чудо в Європєйском масштабе… Но Ви очєнь вєжліви с нєй, потому что оччень влюблєни, господін!.. А вот придєт наше врємя — МИ с нєй не будем церємоніться…
Тримаючи букет у витягнутій руці, йде, дивиться на нього й наспівує замилувано:
…”Лішь пара галубенькіх глаз…”
Побачив КАПКУ, що весь час спостерігав його з-під лоба розгубленим, ненавидящим оком, стоячи коло стовпа, прилипши спиною до таблички:
— А-а… Камрад!.. (і суворо, начальницьким тоном) — Вас махен Зі гір?! (та не чекаючи відповіді, подивився недбало) — Адьє… (і пішов, насвистуючи).
КАПКА аж відступив від стовпа, провів його очима… А потім… його погляд упав на плякат… КАПКА прикипів приголомшений, розгублений…
На стовпі плякат — “НУР ФЮР ДОЙЧЕ!” — ще й стрілка вгору…
КАПКА шарпнувся сюди, туди, потім став, ударившись в поли перед плякатом:
— Га!.. (озирнувся) — Подумають, що Я… (кинувся здирати… але облишив, — щось йому стрельнуло до голови): — Замельдувати… Так, так… Замельдувати… Я втратив респект — я зможу його повернути… Замельдувати… (збирається бігти) — Про все… Геть про все… Алярм!.. Алярм!..
Кинувся — та й враз прив’яв. Зідхнув, тручи побитий карк і щелепи:
— Я ж… вже раз замельдував от…
Безпорадно стоїть, хитаючи головою тужно:
— Ех-х, Капко, Капко… Кінчилась твоя кар’єра… і нема вже в тебе перспективи… А все через Неї!..
Дивиться на стовп… Враз крадькома поправляв кутик плякату, що був оддер… Перечитує злорадно — “Нур фюр дойч!..” — Озирнувшись, шукає олівець і нишком дописує, підказуючи сам собі:
… “І москалям!!. О!..”
Навшпиньках біжить геть, тріюмфуючи.
………………
1
В КІМНАТІ ОЛЬГИ — ГОСТІ: Матіс, Ортскомендант і Ляйтенант. Вони розташувалися й, далебі, почуваються, як вдома. Бо ж це не перша візита вже. Без шинель, порозсідавшись досить вигідно, вони курять, гомонять. МАТІС стоїть — розглядає книги бібліотеки… Гутірка саме в розпалі…
ОЛЬГА сидить в центрі кімнати біля шахового столика і, граючи знічев’я з ЛЯЙТЕНАНТОМ в шахи (так, аби), — привітно і мило розмовляє з гостями. Матіс не зводить з неї очей, таки залюблених, хоч і примаскованих похмурістю. Коли випадково перехоплює їі погляд — посміхається. Коли звертається до неї — говорить з підкресленою вибачливістю, тонко заграючи.
КАТРЯ сидить теж в компанії, але не бере участи в розмові, замкнена, нашорошена.
На роялі стоїть пишний букет квітів…
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Гарні, дуже гарні квіти… (нюхає) — Чи Ви їх поливаєте?.. (зиркнув нишком на Матіса, що в свою чергу дивився пильно на Ольгу).
ОЛЬГА:
— Конче, гер Комендант… Ви бачите ж — вони стоять у воді (тонко посміхнулась)… У нас чемність у великій пошані. Відчуття чемности і відплата чемністю за чемність — це засада виховання серед найпростіших верств мого народу…
ОРТСКОМЕНДАНТ нюхає, здивовано ніби:
— Справді, вони у воді… Гм… Чемність, кажете… (заскаливши око) — Ну… а… коли б у них було заховане щось більше, аніж звичайна чемність?.. К-ха… Ну, от коли б я — старик — взяв та й підніс Вам — як чарівній, прекрасній жінці, що (заскалив око) заволоділа скажем, моїм серцем?..
ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:
— Цю засаду в нас впоюють з молоком матері… Правда ж це добре, гер Матіс?..
МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з’їхала того старичка!
ОРТСКОМ.:
— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався… Ви дуже мила господиня… З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик…
ОЛЬГА сміється:
— Я, здається, забагато перечу… А Ви не звикли…
— Можливо…
ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:
— Що ж зробиш… Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення… Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище… Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі… Чи не так, гер Матіс?..
МАТІС трохи іронічно:
— Ви говорите щось дуже загадково… і кручено… Як кожна гарна жінка… Гм… Це, далебі, для більшої романтичности…
ОЛЬГА:
— Можливо… (насмішкувато)… Спеціяльно для Вас…
ОРТСКОМ.:
— Прошу, прошу!… Знаменито… То по вашому, ми люди обмежені?..
— Ні… Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі… Що ж до нас… Гм… Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте… І ніколи, мабуть, не збагнете…
МАТІС:
— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому…
ОЛЬГА, граючи в шахи:
— Чи ж вже перекреслили?.,
— Безсумніву…
— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..
ОРТСКОМ.:
— Все, все ясно, мила пані… Все ясно…
МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки…
ОЛЬГА:
— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка…
ОРТСКОМ.:
— Тобто?… Ну й ну… (засміявся голосно).
ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю…
ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило…
МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:
— Скажіть, чия це бібліотека?
— Моя… (озвалась Ольга).
— А от ця книга?..
ОЛЬГА, сміючись:
— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.
— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..
— Напевно…
ОРТСКОМ.:
— Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою… Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс… І то Ви все перечитали?
ОЛЬГА іронічно:
— Все можливо, гер…
— (перелякано) — І Маркса?!.
— (знизала плечима) — І це можливо…
— І Ніцше?..
— І Ніцше…
ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:
— Уявляю… Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..
— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати…
— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило…
— Часом як…
— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка… І ваше призначення…
— І моє призначення, гер Комендант?..
— Слугувати мужчині… (недвозначно глянув у бік Матіса).
