ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:
— Я знаю нову… теорію… яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей…
МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги… Оглядав її груди, плечі, обличчя… Мружив очі… Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди… Надзвичайна жінка…
ОРТСКОМ:
— Знову ваш язик… Куди це Ви стріляєте?..
ОЛЬГА наївно:
— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії…
ОРТСКОМ засопів:
— Так… Культ чарівної жінки…
ОЛЬГА:
— Так… Без ріжниці її державної приналежности…
ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.
ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув… Покрутив головою іронічно…
МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:
— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки…
ОЛЬГА:
— Авже ж, авже ж… (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід… (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).
ОРТСКОМ:
— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним “Опелем”, га?.. А перед тим… Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.
МАТІС:
— Рація…
ОЛЬГА зідхнула надто щиро:
— Гай-гай… Не вмію… (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от… (глянула раптом усторч) — Ви “тоді” грали “БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ”… Що Ви собі думали?.. Ні, не так… Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..
— Про кого?
— Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями… і яким ви зараз керуєте… А тоді вже — чи до театру то й до театру…
МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:
— Що за запитання… А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням:
А що ви про себе самі думаєте? Га?.. От коли вами керують… і взагалі…
ОЛЬГА, примруживши очі, глянула мигцем на Матіса, а тоді до Ортскоменданта з лукавою посмішкою:
— Гм… Ви хочете випробувати мій “гострий язик”?
— Ні, це цікаво… Тільки щиро…
ОЛЬГА задумливо:
— Десь я читала про лицарську честь, ніби була така колись. Сподіваюсь, що є й тепер…
ОРТСКОМ.:
— Передмова мені рішуче подобається… Слово чести з Вами цікаво говорити… (глянув насмішкувато на Матіса).
ЛЯЙТЕНАНТ іронічно засвистів щось про себе, думаючи над шахівницею…
ОЛЬГА:
— Добре, гер Комендант… Справді, вам не тільки цікаво, а й корисно б знати, що ж про вас думають в завойованій вами такій великій і “дикій” країні, як наша…
ОРТСКОМ.:
— Слово чести, правда…
— Але це буде мій особистий погляд… Отже — в надії, що це піде вам на користь, — що ми думаємо про себе?.. Так?..
— Так…
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Коли ви граєте нам “БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ і називаєте це нашим гімном, коли ви наносите такі візити як та от… ну знаєте про що мова… (Матіс засопів, а Ортскомендант посміхнувся), коли ви гонористо листаєте книги в наших бібліотеках, ваші ж книги, але яких ви самі не читали, і недбало відкидаєте їх геть, бо до них доторкалась наша “азіятська” рука, коли ви… Ет… (махнула рукою, гірко зідхнувши)… І коли при всьому тому ми ще лишаємось коректними, чемними, вічливими, то ми думаємо…
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Ну?..
ОЛЬГА:
-…Значить… (павза)
ОРТСКОМ.:
— Ну, значить?.. (аж нашорошились всі).
ОЛЬГА:
— …значить ми — інтелектуально стоїмо вище за вас…
ОРТСКОМЕНДАНТ аж роззявив рота від несподіванки, поглядаючи то на МАТІСА то на ЛЯЙТЕНАНТА. Матіс метнув очима, вражений нечуваним зухвальством… ЛЯЙТЕНАНТ подивився на ОЛЬГУ примруженим оком і невиразно засвистів, нахилився над шахами…
МАТІС:
— Хто це “Ви”?.. (іронічно, вибачливо, як до малої, як до гарної, милої дурочки).
ОЛЬГА чемно і дуже лагідно:
— Ми?.. Мій нарід в цілості, що ви от… Ну, що ви навіть не поцікавились ним ближче… Просто зігнорували, наступивши чоботом… І тут, мені здається, й є велика й трагічна для вас помилка…
ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув, МАТІС дивився мовчки… Але обидва являли собою знаки запитання, хоч і офарблені в іронію…
— Ну й — ну… (це Ортскомендант) — Але це лише зухвалість чарівної жінки… Я так і трактую…
ОЛЬГА сміється голосно:
— Авже ж, авже ж…
ОРТСКОМ.:
— Доказів!..
ОЛЬГА:
— Гм… Правда, це не є показним, а все ж таки:… Ви йшли на Схід, де живуть великі й великі мільйони людей, які чекають допомоги від цивілізованого світу… В тім числі — ви йшли на УКРАЇНУ, і може насамперед на Україну… А хто з вас знав і знає хоч одно слово на мові того народу, що заселює цю землю?.. Ніхто. І ви навіть не хочете того знати. Навіщо?!. Ви прийшли, як до зулусів, чи якихось дикунів, і зігнорували їх, їхню мову, їхню культуру, їхню історію…
ОРТСКОМЕНДАНТ крякнув…
ОЛЬГА:
— Ба… Більше того… Напевно на цілу Німеччину немає жадного справжнього німця, що спеціяльно вивчав би і володів би українською мовою… Чи не так?
ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув. ЛЯЙТЕНАНТ про себе: — “Навіщо?.. Ми маєм долметчерів!..”
ОЛЬГА:
— А у нас тисячі й тисячі знають вашу мову й шанують її, як і мову кожної нації… Студіювали вашу історію, ваших мислителів і т.далі… Вас це ось тепер вражає що в такій “дикій” країні люди читають ваших мислителів і поетів, знають вашу історію й культуру… Так, вражає… Та… пояснення цього ви находите в тім, що, мовляв, “завойований все мусить рівнятися на завойовника”…
(раптом похопилась)
Ну, як?.. Чи досить я вже наговорила, щоб ви мене повісили?..
ЛЯЙТЕНАНТ:
— Цілком досить… Шах!..
ОРТСКОМ. і МАТІС:
— Ну, що Ви, що Ви?!.. “Отже?..”
ОЛЬГА, роблячи хід:
— Отже — то не вірно… Я ще була дитям, коли вчила вашу мову… І всі з нас, хто вивчав вашу мову й історію, — робили це зовсім не тому, що готувались до вашого приходу. Як і не для того, щоб вас завойовувати колись мілітарно, ні… Ми молоді, ми жадібні, ми тільки вимаршовуємо на історичну арену… Перед нами світ і ми жадібно опановуємо його, і… (враз закінчила) — не без успіхів, як показує час…
ОРТСКОМ.:
— Так?..
— Так… Хіба це не проречисто… (посміхнулась і ухилилась від ходу думки на інші тори) — Серед вас є немало таких, які про Шопенгауера, Геґеля чи Канта довідуються докладніше тут, від наших юнаків…
МАТІС дивиться на ОЛЬГУ блискучими очима з неозначеним почуттям…
ОРТСКОМ.:
— Ну, знаєте!.. і язичок же у Вас! Га… Але… Ви гарна жінка, і Вам багато прощається… Чарівним жінкам привілей завжди… Все прощається…
ОЛЬГА:
— Дякую…
ОРТСКОМЕНДАНТ глибокодумно:
— Я Вас розумію… О, я вас розумію пані… Ну, то за одвертість — одвертість!.. (і усторч) — “Боже Царя храні” — то так… (поморщив носа, сам з того глузуючи) — А хіба ви здібні керувати самі собою?!.
