4
Кашкета й шинелю взяв Ортскомендант. Подивився на ОЛЬГУ пильно.. Холодно… І промовив значуще:
— Але Ви переступили всі межі, пані…
І насупився. Стримано одкозиряв. Пішов. ЛЯЙТЕНАНТ за ним.
Біля самого виходу, пропустивши ОРТСКОМЕНДАНТА, ЛЯЙТЕНАНТ несподівано обернувся, весело беззвучно засміявся, захоплено заскалив око і козирнув, прошепотівши:
— Шен… Зер шен… Ґуте Нахт… (і щез).
5
ОЛЬГА лишилась сама.
Тріюмфуючи, вона дивилась в той бік, куди пішли гості… І враз зайшлася сміхом, впівголоса вона сміялася зухвало, саркастично, ледве-ледве стримуючись, щоб не вибухнути голосним реготом:
— Ось так, мої панове… “Честь Німеччини”… Ха-ха-ха… А все ж таки — він гарний… І грізний — ух!.. І таки залюблений… К чорту!!. Ха-ха-ха..! Ні, брат, револьвером у “азіятки” любови не здобудеш… — і сміялася. І не могла дати з тим сміхом ради… Розгромила, вона розгромила на тріски всю ту бундючну честь…
6
Ввійшли перелякані — МАТИ й КАТРЯ.
КАТРЯ:
— Що ж ти наробила!?. Ти знаєш, божевільна, що ти накоїла?!!. Га?.. Та ж тепер… тепер… Тобі тепер треба тікати!.. Завтра ж…
ОЛЬГА махнула рукою:
— Добре… Ха-ха-ха-ха…
і сміялась, не в силі опанувати той сміх, що клекотів, як вода крізь прорвану греблю.
Павза — антракт
……………..
Чотири голі стіни, підлога — шість кроків вздовш, три впоперек, баварський вітер у шибах і тривога-тривога… Це моє житло. Я його бачу крізь заплющені повіки. Що воно мені нагадує?.. Воно мені нагадує камеру самотнього ув’язнення, чи то пастку або вовчу яму, яку уссурійські тубільці називають “лудьовою” і куди заганяють свободолюбних і гордих ізюбрів, лосів і сарн… Ось так загнано нас в самім центрі Европи і забльоковано з усіх боків… В центрі Европи, на румовищах чужого “Райху”.
За вікном десь хрипить радіомовник… Цілий світ крутиться навколо атомової бомби й навколо репатріяції… Репатріяції нас!..Чужий світ і свій світ… Заатакованні й забльоковані з усіх боків, ми витримуємо натиск…
Крізь гармидер, погрози, брехню і зливу ницости й провокацій назустріч зшарпаному серцеві пробивається усміх. Як промінчик серед тяжкого, зіґнорованого непримиренним серцем, мряковиння… Усміх…
Це така собі русява дівчинка, ще півдитина. Вона щодня при зустрічі зо мною чемно вклоняється мені, з пошаною, як дитина до старшого, і посміхається привітно…
Воно навіть не знає, це дитя, що я тримаюся за її усміх в цім мряковинні, як моряк серед тяжких туманів за далекий промінь маяка, її усміх нагадує мені Ольгу… Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: — що з нею буде в цім нашім маршруті — маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя… Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?… Чи… І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя… Усміх як прапор.
Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля… Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні… А усміх їхній іде по землі… Він безсмертний.
Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох… І ціла бльокада — це ніщо проти нас… “Репатріяція”… (усміх).
Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд… І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі…
ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА
……………
Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла… По цілій Україні… І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена “переможцем” для самого себе:
“АХТУНҐ!!.
БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!”
— і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.
Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка… жаска поразка… Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:
“АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!”
Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер… ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.
І на телеграфному стовпі теж, — табличка “НУР ФЮР ДОЙЧ” переліплена навкоси таким же написом:
“АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!”
А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:
“НА СТАЛІНГРАД”
До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта — чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони — ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями — інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському… Виходять і стають, — займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії “Вікторії”, що брутально розчавила шляхи залізними колесами… Виходять і стоять, завмерши. Вартують.
Лише один з них — старший — ходить, наспівуючи
— “Война пріма, война ґут…” — і пильно позираючи…
Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі… Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів… Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:
— “Гальт!..” — зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:
— “Алярм!!. Алярм!!. Партизани… Партизани!..”
Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах —
— “Что?” “Що?” “Вас?” “Де?” “Во?..” “Во?..”
— Там… — показує старший в залю, переляканий шепоче: — там…
Шарпаючись, вони налаштовуються до бою…
— Тю-у-у… (просвистів котрийсь) — Та ж там білий світ!..
— То вони й є!..
— …і наші малі діти…
— То вони й є!!.
Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію…
— Ти чого? — здивувався середній.
Той регочеться, мацає голову:
— Я вже не розберу — де ж партизани… Там?.. (показує в залю). — Там?.. (показує назад). — Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).
Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і — починають сміятись кожен на свій лад…
Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.
ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:
— А-а, дас іст ґут… Ві гайст дізес крайс?..
Вояки не реаґують.
— Доннер веттер!.. — офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: — ферштеен зі дойч?..
Той крутить головою:
— Ні…
До другого…
— Нєт…
До третього…
— Нє розумєм…
До четвертого…
— Не панемаєм…
До п’ятого…
— Нем тудом…
ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:
— Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот…
— “З Калуги…” — вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.
ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову:
— Едак пойдьот — я, кажется, скоро стану фюрером… (обернувся до всіх) — Что ви здєсь дєлаєтє? (і вглядів ПЛЯКАТ) — А-а-а… (перелякано оглянувши всіх) — Мнє надо на Сталінград…
КОТРИЙСЬ понуро показує через плече стрілку… ОФІЦЕР швидко йде. Але затримався; обернувшись, про себе:
— Я только одного нє понімаю… (знизав плечима) — Ілі оні ловят партізан?..
Ілі оні охраняют партізан?..
Ілі оні… (не договорив, оглянувся з виразним неспокоєм… Дивиться навколо, дивиться просто, втягає голову в плечі і хапливо йде…)
Всі стоять на струнко…
Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ…
Кадр… Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім — сенс цілої поворотної фази війни…
……………..
1
Те ж саме мешкання Урбанів…
— Теорія про “вибраних” і “невибраних”, а звідси — комплекс більшевартісности й меншевартісности, — це, Катрусю, страшно дурне все… Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване… Хе!…
ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно “лекцію”. Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.
КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:
— Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..
ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:
— Так…
