ВІДСЛОНА ПЕРША
………………………………
Це було тло…
Безперервно плине людський потік по розбомблених шляхах… Згорблені, обдерті, голодні, брудні істоти — вчорашні (і завтрішні) робітники, селяни, інтеліґенти, — збурені великою і так багато обіцяючою катастрофою, — вертаються на свої місця… Після страшної бурі, що пронеслася широкими просторами, містами, селами і шахтами України, вони, висаджені в повітря і розкидані на всі боки, як шматки землі вибухом бомби, — вертаються на свої місця, а чи шукають нових… Так, нарешті нових, ліпших місць, де б звити собі гніздо для нового… Так, для нового, ліпшого життя…
Як комашки із зруйнованого комашника…
Сповнені надій попри всі трагічні поневіряння, тягнуть вони врятовані свої вбогі пожитки… Вибиваються з сил та не вибиваються з віри, що вже нарешті — після всіх, здавалось, безконечних мук, — хай і ціною втрати багато чого з найдорожчого, все ж таки почнеться нове життя. Вони переносять злигодні, холод і голод стоїчно, бо знають, бачать, переконуються, що Історія зрушила з мертвої точки і пішла карколомними стрибками… Іде… Гуготить!.. Може дійде до кращого… Дай же, Боже!..
Вони несуть клунки, вони рухають перед собою саморобні візочки з усім своїм вбогим скарбом і з худими, напівголими дрібними дітками… Та не всі дітки такі щасливі, що їдуть, — багато біжать пішечки, тримаючись за материну або сестрину спідницю…
………………………………
1
У великій і світлій кімнаті районової (сільського району) амбулаторії (при районовій лікарні) — хаос, як і в цілому світі, атмосфера того ж самого великого переселення людей. Кімната подібна на все зразу:
аптека — бо в ній стоять не розграбовані остаточно аптечні шафи з рештками медикаментів,
ательє мистця — бо стоїть мольберт з початою картиною, а на стінах сохнуть кілька готових робіт, на яких басують коні, коні і знову коні, крім того розвішано багато етюдів, гравюр, шкіців; на стільці пензлі і тюби фарб, під стільцем етюдник і різні малярські причандали…
Музична кляса — бо стоїть рояль, а на нім стоси нот, ще й розкриті ноти стоять на пюпітрі над клявішами…
Бібліотека — бо частина стіни зайнята полицями заставленими рядами книг…
Евакопункт чи заля двірця — бо біля дверей згромаджено на підлозі рюкзаки, валізи, торби…
І нарешті житлова кімната — бо стоїть двоє застелених ліжок, одно з яких особливо старанно прибране, по-дівочому причепурене, з прекрасним стилевим українським килимом на стіні, а на килимі кілька фотообразків. Над килимом портрет Шевченка. На протилежній стіні — портрет Франка. Крім двох прибраних ліжок, ще двоє складених — (т. зв. дачок) і приставлених до стіни… Кілька “збірних” — здекомплектованих — меблів. Один добрий писемний стіл під зеленим сукном…
Шиби вікон ще позаліплювані навхрест смужками паперу, проти бомбардування…
За вікном, під осінньою мжичкою ронять золотий лист каштани.
Такий мала вигляд амбуляторія при районовій лікарні містечка Н. року божого 1942-го, восени.
2
— Гурра!.. Гурра-а!.. Їдуть!… Їдуть!.. — потрясає повітря войовничий дитячий крик і слідом за тим вкочується в двері і сам крикун — п’ятилітній русявий хлопчик — на триколіснім дитячім вельосипеді, ще й кінь на припоні торохтить коліщатками услід… Вельосипедист в піднесенні буйно гасає навколо:
— Їдуть!.. Усі їдуть!.. І звідусіль їдуть… З Харкова їдуть!.. З Донбасу їдуть!.. такі смішні!.. З Києва їдуть… (і зупиняється, широко витріщивши — і так великі — здивовані очі, приголомшений наглою думкою):
— А мами нема?!. — стоїть і слухає, як там десь за вікном “їдуть”… Хлопчикові збирається на сльози. Але він по-дорослому серйозний, бо ж він уже “великий”. Лише дивиться великими допитливими очима просто себе і дивується, щоб не заплакати:
— А мами нема…
3
З бічних дверей до кімнати входить на милиці безногий (однієї ноги нема) ще й безрукий (однієї руки нема), молодий, а вже сивий “дядя Гриць”. Мистець — маляр. Одягнений в засмальцьовану стару одежу, немов тракторист в степу. Він молодий віком (30-32 роки), але старий досвідом, пошарпаний в життьових бурях. Розкішне, хоч і сиве, волосся, підстрижене “під миску”; високе чоло, сміливий, суворий, зосереджений погляд — свідчать про людину не пересічної вдачі. А дві прямовисні глибокі зморшки над бровами збуджують думку не про мистця, а скорше про суворого прокурора, міцно замкненого в собі.
Дивиться на годинника на руці й сідає до мольберту на стілець, хапаючись, бере пензля:
— Півгодини лише маю… Він чорт пунктуальний…
— Дядю Гриць!.. — підкотився хлопчик на вельо.— Що ти малюєш оце?..
— Коники, товаришу Борисе, коники… — “Дядя Гриць” кепкував з гіркою іронією, либонь над самим собою і, зідхнувши, штрикав пензлем через силу в мальовидло.
— А навіщо?..
— “Для сміху”, товаришу Борисе!.. — (і посміхався гірко, щось думаючи).
— Але ж ти вже коники намалював…
— І знов малюю… хай воно сказиться…
— Варум?.. Га… Але ж це не “коник”, це якась пані, о…
— Пані… Але все одно коник…
— Варум?.. А чого вона “коник”?
Мовчанка. “Дядя Гриць” хмуриться, ховаючи посмішку межи брів. А Борис не здавався, заінтриґований:
— І Гітлер — теж коник?.. що ото ти малював… — І Гітлер теж “коник”…
— Варум?…
“Дядя Гриць” ще дужче хмуриться — і не витримує, суворість його раптом щезає і він регочеться, хапаючи Бориса за русявого чуба й куйовдячи його:
— Чого ти до мене причепився, як німець — “Варум… Дарум…?!” — Коли ж я сам в тому нічого вже не тямлю!.. (зідхає нагло) — Ех… Гіркий наш хліб, товаришу Борисе!. — і пускає хлопчика, дивиться на годиник:
— Ну, біжи гуляй… Виглядай маму… А я мушу кінчати…
Хлопчик викочується з кімнати, а мистець чухає потилицю заклопотаний, злісно дивиться на мальовидло й іронізує:
— Сикстинська мадонна… по-баварському. В масовій продукції Третьої Імперії… (з обуренням штрикає пензелем “мадонні” в очі, малюючи, говорить до неї з сарказмом) — Обіцяли Рафаеля повісити, як не встигне… І він от продукує вас як черевики… (Заскаливши око, придивляється і робить підсумок, перекривляючи) — “Ах! Пріма!.. Зеер шен… “Віфіль костет?” (змінивши голос) — Айн пакет сиґарет!.. Га… За цілу мадонну! (З обуренням кидає пензля) — Вже!.. Хай так. (Зрівнює з фотокарткою, з якої копіював, і гірко зідхає) — Велике щастя маєш, фрау… з якогось там дорфу!.. Малює тебе от перший мистець республіки… І малює… (Насупивши брови, дивиться якусь мить… І знову бере пензля) — Казав ніби “сам приїду”… Чорт…
4
До кімнати вбігає КАТРЯ, витираючи на ходу рушником руки й термометр. Вона в лікарському халаті, бо лікар районової лікарні. А всього тій дівчині років 24-25.
Вона вродлива і шляхетна, хоч простого роду, що видно з її скромної безпретенсійности, простої зачіски і манери говорити. Говорить просто і округло, як звичайна селянська, але освічена дівчина, пишаючись своїм полтавським діялектом з його безподібним “л”. Поводиться, як господиня дому.
А слідом за нею — МАТИ. Звичайна селянська мати. Зупинилася в дверях.
— Чув?!. — поперла Катря рушник на ліжко, схвильовано: — Яка новина!!. Яка новина, брате!!. А ти сидиш…
ГРИЦЬ занадто вже огрубів для всяких “новин”, але підніс брови запитливо. А КАТРЯ аж тремтіла від хвилювання, мерехтіла від радости, ходила ходором:
— Уряд!!. У Києві вже, кажуть, український уряд!!. Самостійний!.. Наш, український уряд!.. Ур-р-ра!!. (вимахувала руками, тримаючи в одній термометр).
Гриць підніс брови вище:
— ?..
— Так, так… І знаєш, хто на чолі уряду?
— ??.
— Володимир Винниченко (і аж підскочила)!..
— ??!
— І Остап Вишня… (аж почала вимахувати термометром; глянула на термометр і почала струшувати в хвилюванні).
ГРИЦЬ скептично і в той же час мелянхолійно посміхається, позираючи на годинник:
— Я Остапа Вишню бачив на Біломорканалі…
— А тепер він у Києві… В уряді… Ти розумієш — в уряді!!. А головне — Винниченко!.. Ух, чудесно!., (швидко нишпорить в книжках на полиці, знаходить “СОНЯШНУ МАШИНУ”, цитує епіграф)
— “Моїй соняшній Україні присвячую”… — тулить книгу до серця… Другою рукою струшує термометр…
ГРИЦЬ серйозно, роздумливо:
— Кому ти збираєшся міряти температуру, чи не собі?..
— Ай, ти неможливий… Ось Ольга приїде — вона все розкаже… Вона вже його мабудь бачила…
— МАТИ, що весь час дивилась на дочку замилувано, сміючись:
— Та ж уряд у Києві, а Ольга приїде з Харкова… Ти вже здуріла з радости… Вона ж ніби одбилася від заводу в Харкові…
КАТРЯ розчаровано:
— Правда, мамо… Я й забула… Але вона одбилась не в Харкові… Ота її товаришка, що заходила, казала, що вони втікали аж від Вороніжа… Вона лиш затрималася в Харкові… Буду, мов, не сьогодні-завтра…
МАТИ:
— Так… Тільки де ж вона?.. (зідхнула) — Чи може вже її й живої немає… Боже, Боже… Там в Харкові люди мруть, як мухи, від голоду… Котів поїли…
КАТРЯ з глибоким переконанням:
— Приїде, мамо, приїде… Ви приїхали і вона приїде.. Ольга не така щоб загинути… От Ви теж…
— Так то ж я… Я пішки прийшла, та ще й онука привела — ми так поспішали до мами… (посміхається, не пускаючи рукою сльозину, що капосна настирливо видирається)
КАТРЯ:
— І Гриць он прийшов… Всі поприходили… І вона прийде… Десь човгає бідолашна пішки…
МАТИ аж стинається за дочку:
— З Харкова і сюди — пішки!.. (хитає скрушно головою) — Та по такій грязюці!.. Та в такий час!..
ГРИЦЬ, малюючи:
— А Вам, мамо, хіба з Києва було ближче?
— Так то ж з Києва!.. І то ж мені…
— А то нашій Ользі!.. (сміється) — Ви погано знаєте географію, мамо…
МАТИ, програвши дискусію, посміхається:
— Дай, Боже… (хреститься. Бере валізку й клунки шепчучи — “Все, все покинула… Тільки й донесла…-” перекладає клунки на інше місце, розкрила валізу, любовно виймає кілька фотографій) — Ось вона якою була, як їх вивозили з тим заводом… А це АНДРІЄВА. Ще перед Сибіром… Тільки но побралися…
ГРИЦЬ, вперше побачивши обличчя зятя:
— Оце її чоловік?.. (сумно)… Так я його й не бачив… (дивиться довго, передає Катрі, — та, обтерши обидві фотокартки ніжно, поставила їх рядом на столі; мати тим часом вийшла з речами; Гриць вшнипився очима в фотокартки і, забувши про все, довго дивився. А далі зідхнув та до Катрі:) —
— Так, кажеш, уряд у Києві?.. Може й він (кивнув на фотокартку) — і Андрій в уряді?.. Він же теж ніби був там… з Остапом Вишнею… на каторзі…
КАТРЯ з запалом:
— А чому ні!?. Еге ж, ну, скажи — чому ні?..
