Овіяні всіма вітрами, окурені порохом усіх шляхів, вони приходять і товпляться…
І я слухаю їхні розмови, завмираючи серцем і намагаючись не розвіяти марева рухом чи подихом…
Я слухаю, як грохочуть тайфуни над бухтою “Ольга”, як б’ють хвилі Охотського моря в скелясті береги Сахаліна, як шиплять, гнані вітрами, піски Казахстану, як клекоче полум’я Волинськими селами, як плюскочуть хвилі каламутної Драви…
А друзі напосідаються на мене, товпляться: — Вони прийшли по моє слово. Вони хочуть, щоб я сказав світові правду й про них — велику страшну правду. Поки в мене ще голова на карку. Вони дивуються і вони радіють, що вона ще тримається… Вони кваплять… Бо голови в нас бувають так коротко…
Добре… Друзі мої!..
Я хочу відслонити заслону і разом з ними переглянути шлях, я хочу апелювати по їхнє слово, серце моє тремтить переповнене радістю вірної дружби, що раптом обступає мене непробійним муром серед цієї бльокади. Я відслоняю заслону і відкриваю очі…
Темрява… Пустка…
Я кличу їх — “Друзі мої!.. Гей, друзі мої!!.” Тиша. Дзвінка, напружена тиша. Лиш десь за нею мечеться гомін в етері про вагітний грозами час…
Добре… Я пам’ятаю… Я завжди пам’ятаю про вас. Я все пам’ятаю про велич героїв… Як все пам’ятаю й про подлість нікчем. Але ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім’я.
Вона завжди встає, як Фенікс із попелу…
ВІДСЛОНА П’ЯТА
Війська відкочуються панічно… Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки… Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись… Вчорашні гонористі переможці, — до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр…
Ось так — вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, — так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд… Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля… На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в’язки гранат, стілець з одбитою ніжкою… Ха!.. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння… Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з’їхав набік…
Мечеться:
— “Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!.”
Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою…
А на нього напірають ззаду… Другий і третій, і всі інші… Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!.. “Шнель!.. Шнель” Градеаус!!. Градеаус!!.
Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:
— Ві гайст дізес лянд?!.
— Україна!!. — шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж… Щезають…
І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю… Мати… Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала… Ось так вибралась у дорогу… Зупинилась на розпутті й стоїть… Позаду — жах, і попереду — жах і мла… Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи… Похитала головою, зідхнула тяжко… І з мукою вернулася назад…
………………….
На перехресті велика об’ява… Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об’ява одна з безліч… й перехрестя одно з безлічі… Але воно одно те перехрестя, єдине, — синтеза всіх перехресть, узагальнення… Над ОБ’ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами — “СМЕРТЬ!..” — а далі не розбереш… І на перехресті ж колонка водотягу — звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія…
Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:
— Ой, Боже ж, Боже!.. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!.. (похитується в тузі) — Два місяці мордували — та й ростріляли… Та й голу, заморожену виставили посеред міста!.. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) — Бідна — бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хочби ж хто прикрив…
— Не можна!.. Стріляють… — підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: — А з другого боку — лежать дядя Гриць… і Кирпиченко… (раптом шарпнула) — Дивіться, мамо!.. Дивіться!.. Німак!.. мацає!..
ЖІНКА христиться… І мала христиться… ЖІНКА тужно:
— Два місяці мордували, та й ще…
ДІВЧИНКА:
— Мамо дивиться!!.
— Ох… Боже ж мій… (хитає жінка головою розпучливо) — уже ж біжать… дні і ночі біжать… Та й ще… коло НЕЇ… зупиняються…
Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть…
Десь далеко стогне алярмова сирена…
Виходить до колонки військовополонений, — зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов’язкою “КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР”. Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки… Темний, як хмара…
З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх… Він зорить щось угорі з-під долоні… А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:
— Ха-ха… От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах… Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять… От тобі й непобідима сила-техніка!.. Ха!.. То бігли італійці, мадяри, румуни, — а це вже сам нємець попер… Гех біжать…
— Нехай біжать… їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).
ДІДУСЬ обернувся:
— Га… А ти звідки?
— 3 Колими, діду!…
— Так ти був на Колимі-і!!?
— Сім років, діду!..
— О!.. З моїми синами…
— З твоїми, діду…
— А тепер?
ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:
— В Европі був…
— О!.. З моїми — (витирає очі) — дочками…
— З твоїми, діду…
ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:
— Господи!… А що ж тепер… Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать…
— Нехай біжать… (крізь зуби) — їх і в Берліні знайдуть!!.
— Синку!.. А ми ж… А нас?!.
— (понуро) — Повішають, діду… (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають… Так… Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок… (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!… І немовлят об стовпець головою… як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо:) — От трупи… Це нас сорок сім тисяч… за тиждень… вимерло… від голоду… (шепоче) — За тиждень, діду… А за два роки… а… (та й глянув на діда).
ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився… А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх…
ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:
— Це… про ту жінку…
(і помалу-помалу теж зняв шапку).
Далеко виє алярмова сирена.
…………..
1
Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою…
Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини…
ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо… Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини… Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть… Далеко виє сирена… Хтось голосить:
— Ого-го-го… Тікають… “Диви!..” Санчатками… “Як старці вже…” Ой, Боже, Боже… Навіщо ж вони її… (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).
2
До помешкання засапаний вбігає МАТІС… З костуром, з рюкзаком за плечима.
Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом…
— “Що це?!. Де ж ВОНА?!.. Я мушу її бачити… Мушу!.. Фу-у… Все пропало!!. Повний розгром!., (кидає костур, зміненим голосом:) — Але… Я — живий!.. (Мацає голову і радісно сміється) — І я додержав слова… зайшов… Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну — за сценою — кімнату; вернувся і став розгублений:) — Що це?..
Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі…
— Фрау Ольга!!.— вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.
— Так… Фрау Ольга!!. — поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на “мармурову” жінку, не в силі одвести очей.
— …Фрау Ольга…
і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:
— “Королева”…
Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось… Ні, не загубив… Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику… Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи… Потім старанно сховав… і перевів очі на площу… та й враз закрив ті очі ліктем:
— Безглуздя… Яке потрясаюче безглуздя!!. І засміявся гістерично:
— Ха-ха-ха-ха.., От… (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї:) Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда…
Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:
— Раус!!. Раус!!.
Але враз махнув рукою, саркастично:
— Цу шпет… Ес іст цу шпет майн лібер гер… Хм… Це називається “перемогли”… Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха… (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так… (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!… (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг… Що?!. (шарпнувся) — Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш… ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними… через твою голову… Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити… (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття… Я знаю… Ми лише прислужилися — унагляднили… (мацає голову, тисне на скроні).
