ГРИЦЬ:
— …і я був на каторзі…
— Ні, ти скажи — чому ні?!.
— А тому ні, що я от — твій брат і професор та ще й каторжник — малюю от коники тут… І то ще добре…
— Ну, то й що!.. Прийде твій час… Та ж така культурна нація!.. і тебе оцінять — за все і за каторгу.
ГРИЦЬ махнув пензлем скептично:
— А-вже ж…
КАТРЯ:
— Ні, ти неможливий… Ось буде нарешті порядок… Ти ж зрозумій — уряд!!. Наш уряд!!!.
ГРИЦЬ:
— Ти ще не розбила термометр?..
КАТРЯ обурено:
— Свинство… Ні, ти зовсім неможливий… Не розумію, чому ти став мистцем… Ти такий, як і Ольга, — упертий і дуже мудрий… Та теж — хеміко-математик… І ти теж — черствий хемік, ще й їдкий, як ціянкалій… Га!.. Поробилися гречкосії хеміками та математиками, і хоч ти лусни.
ГРИЦЬ:
— Та лікарями…
— Ні, ти зовсім, зовсім неможливий… Чого ти смієшся, як… Он уже сивий!..
ГРИЦЬ:
— Сивий… Бо дуже хотів того що й ти от… Та й забагато про те думав — довгі, тяжкі роки… (дивиться на свою милицю, зідхає) — Та…
КАТРЯ:
— То ти не віриш?.. А я вірю… Вірю… Вірю… Я вірю в Правду… Я вірю в європейську цивілізацію… Я вірю в справедливість… Та ж у них на бляхах написано — “ҐОТ МІТ УНС”, з нами Бог…
ГРИЦЬ:
— Ну, добре… Я вже вірю. Але… Ти хочеш знати, хто стоїть на чолі “нашого” уряду?
— Не хочу! Не хочу… Я вірю… Я вірю в Правду… Бо нащо ж вони написали “ҐОТ МІТ УНС”?!.
— Гаразд… То може ти хочеш знати, що то за “Гот”?
— Ну?..
— Ось, бачиш, пферди понамальовувані?..
— Сам ти пферд…
Гриць сміється. Катря розхвильована бере знову й листає “СОНЯШНУ МАШИНУ”.
ГРИЦЬ сумно:
— Ну, годі, мала… Я зовсім не хочу руйнувати твою, таку прекрасну мрію… Дай, Боже, щоб вона здійснилась… Тільки от…
ЧУТИ РАПТОМ СИРЕНУ АВТОМАШИНИ, ТУПІТ…
ГРИЦЬ почухав голову, одклавши геть пензля:
— Ну, от… Здається йде й сам твій — чи то пак “наш” — уряд. (про себе) Невже справді сам пригнав?!. Не може бути…
Двері широко відчиняються…
5
Входить ФЕЛЬДКОМЕНДАНТ герр МАТІС. В мокрій від дощу ґумовій накидці. Молодий, дуже гарний і дуже набундючений. Чоботи високо заболочені…
За ним увійшло ще двоє старшин — старий віком, грізний вільгельмівськими вусами ОРТСКОМЕНДАНТ і якийсь ЛЯЙТЕНАНТ. А за цими двома ззаду ще два ДОЛМЕТЧЕРИ у військовій уніформі.
Увійшли всі, не привіталися, покинули двері навстіж, мов до стайні зайшли. У МАТІСА в руках стек… КАТРЯ і ГРИЦЬ встали чемно назустріч. Катря сказала привітно:
— “Добридень”…
А ГРИЦЬ промурмотів про себе, встаючи: — “Чорт… Сам… Та ще й з собою більшого начальника притяг…”
КАТРЯ зніяковіла — ніхто на привітання не відповів.
Замість привітання, МАТІС, подивився на КАТРЮ, що стояла, як укопана, проти нього, подивився на свої заболочені чоботи, підсунув ногою ближчий стілець і поставив праву ногу на нього… А очима — на Катрю, потім на чобіт, потім знову на Катрю. Катря, розгублена, не зрозуміла. МАТІС показав на чобіт стеком, а ззаду почулось ДОЛМЕТЧЕРОВЕ, по-російськи:
— “Витрі!..”
КАТРЯ зблідла, як смерть. Очі зробились великі від страшного обурення, від жаху, від розпуки… Налились сльозами… Глянула безтямно, благально на Гриця… потім на Матіса, що чекав, поляпуючи стеком по своєму плащі… і зробила інстиктовно крок назад…
— Доннер ветер!!. — гримнув раптом МАТІС оскаженіло. — Хамка!., (і заніс стек, потрясаючи ним) — Хамка!.. Хамка!… Витри!..
— “Витрі!..” — повторив, як луна, долметчер, виступивши зліва і вже стоячи поруч двох інших начальників, що байдуже стежили за звичною сценою. А повторивши, долметчер визвірився: — Ілі ти нє понімаєшь русского язика!?.
КАТРЯ не рухалась, мов громом прибита… Дивилась просто на коменданта широко одкритими очима, вхопившись лівою рукою за серце…
Тоді виступив ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР справа, глянув призирливо на першого і ще дужче визвірився на КАТРЮ:
— “ВИТРИ!., (і ступнув крок до неї) — ВИТРИ!.. (Катря не ворухнулась) — Гм… Вона не розуміє й по-українському.
Стек зробив енерґійну петлю вгорі, Катря тихо скрикнула, закривши лице руками… Але стек не встиг опуститись…
6
— Ґутен абенд, гер шеф!..— несподіване м’яке контральто, вимовивши фразу доброю німецькою мовою дуже чемно і дуже привітно, зупинило той стек напівдорозі…
Збоку МАТІСА мов уродилась молода жінка…
Пройшовши непомітно у розчинені двері, вона вийшла з-за спини і зупинилась поруч коменданта. Зовсім молода, вище середнього зросту, дуже вродлива хоч і дуже стомлена. Одягнена в ґумовий плащ з одкинутою кобкою. Голова не покрита мерехтіла крапельками дощу…
— Ольга!.. — ще більше перелякалась Катря, перелякалась за Ольгу, за Гриця, за всіх, і прошепотіла те слово крізь корч жаху:
— “Ольга”…
А Ольга, поставивши непомітно валізочку збоку, спокійно стріпнула мокре волосся і стояла горда, невимушено посміхалась до Матіса. Дивилась на нього привітно… і в той же час насмішкувато. Так як старші дивляться на менших. Хоч було їй щонайбільше — 27-28 років. Крапельки дощу мерехтіли їй на віях, на бровах. Шляхетне, аристократичне обличчя — обличчя гордої, високоосвіченої людини, що звикла командувати — було трохи бліде, від того великі очі були ще виразніші, а ніздрі пристрасно роздималися від внутрішньої затамованої бурі. В обличчі, в стриманих рухах, в погляді і особливо в тих ніздрях рухливих — було щось таке, що приковує увагу до себе…
— Ґутен абенд, гер МАТІС… — повторила Ольга, зиркнувши блискавично на Катрю і Гриця. А слідом вже вбіг Борис і, тріюмфуючи, хапав матір за руку, торсав за плащ:
— Мати!.. Матуся…
ОЛЬГА, прикусивши губу, навіть не повернула голови, лише рукою поляпувала ніжно сина по щоці.
МАТІС рвучко обернувся, все ще тримаючи стека вгорі:
— Вас?!?. — і зустрівся з надзвичайними очима надзвичайної жінки… Помалу опустив стек і прийняв із стільця ногу…
— Хто ти така?.. Хто Ви така?.. — і одступив машинально, даючи дорогу. Але ОЛЬГА не рушилась. Дивилась на Матіса, недбало здмухуючи закопиленою соковитою губою краплинку дощу з рухливих ніздрів, здмухуючи насмішкувато, а рукою запрошувала привітно заходити.
— Хто ти така?…
— Господиня цього дому… прошу заходити…
— Це твій чоловік? — ткнув стеком на Гриця.
— Ні, це мій брат…
МАТІС, сапнувши повітря і одірвавши нарешті погляд від Ольжиних очей (одірвав раз, але прилип знову, і вже й повернувся весь, а погляд ще був на Ользі) — одірвавши погляд і глипнувши мимохідь люто на Катрю, пройшов до кімнати. За ним решта — всі його супутники. Став посередині, як роздрочений і нагло здезорієнтований бугай, озирнувсь навколо і до Гриця, не глядя:
— Во зінд майне пферде?!. А — а… — побачив сам почіпляні образи на стіні і почав розглядати… За ним його супутники…
Підходять… Одходять…
ОЛЬГА з зацікавленням і здивуванням стежить за всім…
— Шен… Зер шен!.. — цмокав язиком Ортскомендант. І пишався так ніби іменинник перед Матісом.
Гриць стояв байдужий, замкнений, застебнутий, як кажуть, “на всі ґудзики”, зиркаючи на Ольгу. А ОРТСКОМЕНДАНТ тішився, лебедів перед начальством, так ніби це він все зробив, ніби це все його заслуга. Ба, ніби продавав образи разом з художником:
— Зер шен… Я ж вам казав, що це геніяльний самородок… Це я його вишукав серед того тубільного… ем…
Матіс щось буркнув глузливо в тон, недбало, і ще, й досі був лютий, зиркав збоку на Ольгу примруженим оком…
ОЛЬГА тим часом ступнула повільно, стомлено до погнобленої, прибитої жахом, соромом, оглушеної страшним цинізмом і ще небувалою для неї зневагою, Катрі і, поцілувавши її ніжно, легенько обняла рукою за плечі… Не знати — чи щоб самій не впасти від утоми, чи щоб не дати впасти сестрі… Не глядя пестила її рукою по волоссі… А Катря стояла нерухомо, прикована витріщеними очима до гостей, ворушила губами, тримаючись рукою за серце… Мов загіпнотизована…
Долметчери пасли очима за своїми начальниками…
— А де моя фройляйн? — звернувся ОРТСКОМЕНДАНТ до ГРИЦЯ.
ГРИЦЬ мовчки відслонив картину на мольберті. Ортскомендант в захопленні…
МАТІС теж лишився задоволений. Але його коні — ліпші…
ТРЕТІЙ ГІСТЬ — ляйтенант — Теж такої думки. Він просто приголомшений — “Зер шен!..” — Коні!.. Чудесні коні!!.
…На трьох великих картинах вони бігли, басуючи, вихали ногами, іржали, виграючи на соняшній траві… А мале лоша он як іде вистрибом! На всьому мерехтить сонце… Мерехтить небо… Мерехтять коні…
МАТІС не міг відвести очей, хоч і хмурився грізно, ляскаючи себе стеком тихенько по халяві.
ЛЯЙТЕНАНТ не витримує, цмокає язиком і голосно сміється…
МАТІС теж нарешті посміхається… Але враз хмуриться ще більше. Одходить до вікна і, в той час як інші — Ортскомендант, ляйтенант і обидва долметчери стовпились, впівголоса обмінюються вражіннями, Матіс скоса позирає на ОЛЬГУ… Де далі — більше заінтриґований… Ледь-ледь посміхається змислово про себе, щось обертаючи в мізку… Оглянув її в котрий раз з ніг до голови і примружив очі, чмихнув ніздрями, як норовистий кінь.
— А поверніть мою фройляйн до світла, — скомандував ОРТСКОМЕНДАНТ через перекладачів.
— “Повєрні”, — звелів один по-російськи.
— “Оберни”… — скомандував другий по-українському.
ГРИЦЬ обернув мольбет…
— Дядя Гриць показує коники… — прошепотів Борис до матері.
ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ аж тепер по справжньому заскочені. Ортскомендант аж заворушив вільгельмівськими вусами:
— О, майне ґелібте!.. Як жива!… Чудесно… Яка подібність… Ні, це не можливо — із звичайної, манюнької фотокартки!.. Зробити в кольорах і так вгадати!.. (через перекладчика) — Як ти це зробив?
— “Як ти це зробив?” — повторив, як луна, долметчер.
ГРИЦЬ удав, що не розуміє, збираючи пензлі. А ОРТСКОМЕНДАНТ відразу й забув про нього, ляпнув задом на стілець біля рояля, гримнув лядою над клявішами і враз урізав — “БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ”… Урізав з усієї сили ще й натиснувши на педаль…
Гриць подивився довгим поглядом на Катрю, потім на Ольгу…
ОЛЬГА усміхнулась стомлено:
— “Боже, царя храні” …Чудесно… — і закусила губу.
ОРТСКОМЕНДАНТ помітив і почув — і засміявся задоволено, до Ольги:
— Так… “БОЖЕ, ЦАРЯ XРАНІ” … Це ваш гімн… Я знаю ще з першої війни, вивчив від рюський офіцер… Це був ваш гімн. І це буде ваш гімн!..
— Дякую… (це Ольга чемно й стримано). — “Маєш уряд”… — буркнув Гриць, не розгинаючись від пензлів.
А КАТРЯ нарешті струснула плечима і заплющила очі, нагло закотивши їх під лоба… Та й розплющила враз — комендант хряпнув лядою рояля.
