ОРТСКОМЕНДАНТ, хряпнувши лядою і прибивши нею те “Боже, царя храні”:
— Ну, досить… — глянув на Матіса.
МАТІС саме, пройшовшись стеком по книгах на полицях, як по струнах, вийшов на середину і став, мов бугай, натягаючи рукавичку.
— Віфіль бецален? — обернувся Ортскомендант до Гриця.
— “Скільки платить?” — повторив долметчер.
ГРИЦЬ випростався, нахмурив чоло, провів по ньому рукою, збираючись з думками:
— Я… просив би, якщо можна, заплати не грішми… Я хочу всього літр олії і два кіло соли за все… Дайте розпорядження…
Долметчер перекладав недбало, а Гриць закінчив:
— Я маю гроші — але не маю життьових засобів…
— Нур ґельд!.. — обрізав злісно Ортскомендант.
— “Грішми!” — так само злісно повторив долметчер.
— Добре…
— Віфіль бецален?.. Но!..
ГРИЦЬ подумав хвилинку погноблено, чи складаючи фразу по-німецьки…
— Сколько плотіть?! Жівей! — підігнав долметчер-москаль. — Ілі ти тоже не понімаєшь по-русскі?!.
ДРУГИЙ долметчер порвався щось сказати, але ПЕРШИЙ його обрізав призирливо:
-Ви стойтє себе…
ГРИЦЬ раптом промовив по-німецькі:
— Фюнфціґ марк фюр єдес більд… (та й похопився) — По п’ятдесят марок кожна…
— Вас?!?.. — як не скрикнуть обидва коменданти. Ортскомендант аж підскочив, а фельдкомендант ляснув себе стеком по халяві, наче вистрілив.
— Фюнфціґ марк єдес більд??!..
Запанувала тиша.
— Фюнфціґ марк цузамен! — прорік Матіс призирливо, безапеляційно.
ДОЛМЕТЧЕР так само призирливо:
— Зрозумів?.. Це тобі не Сталіна малювати…
ГРИЦЬ зблід. Посміхнувся самими кутиками губів і до долметчера, гордо випроставшись:
— Перекладіть… Скажіть, що я зле володію німецькою мовою і мене зле зрозуміли… Я хотів сказати — “фюнф ціґ пфеніг фюр єдес більд”… по 50 феніків кожна… Разом — дві марки і 50 феніків…
ДОЛМЕТЧЕР переклав.
— Ґут, — сказав Ортскомендант і вийняв гаманець. Поки він вибирав дві марки і добирав старанно 50 феніків дрібними, ДОЛМЕТЧЕРИ зняли чотири картини із стін і підійшли до мольберта по п’яту…
— Пробачте, будь ласка, — промовив Гриць через долметчера до Ортскоменданта чемно, хоч і безвиразно кладучи плату на стілець. — Цей портрет ще не зовсім сухий… Коли б не попсувався…
— А скільки ще йому сохнути?
— Чотири–п’ять днів…
— Ґут…
Лаштуються виходити. Долметчери вже в дверях тримають картини, мов би святі образи, на руках. МАТІС щільно натягає рукавички, дивлячись з-під лоба на Ольгу. Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернув раптом увагу на ГРИЦЯ:
— Гм… (обійшов його кругом, розглядаючи милицю та порожній рукав полотняної сорочки, покрутив головою — і враз запитав усторч, суворо, офіційно:)
— Солдат?!.
— Ні…
Всі — і німці й долметчери перезирнулися змислово: — “Гм”, “Гм”…
— Красний солдат?… Большевик?..
— Ні…
— А руку й ногу де одбіг? А ?.. (єхидно так, ловлячи на брехні).
— На Біломорканалі… Іх вар цен яре ін большевістен ґефенгніс гевезен…
— А-а ..Ґут… — Ще раз глянув на портрет своєї любки.
— Унд віфіль таґе вартен?
— Фір-фюнф…
Ортскомендант незадоволеио і швидко-швидко щось забелькотав. Долметчер (ДРУГИЙ) переклав суть того белькотання:
— Щоб був готовий за два дні!
— Але ж…
— Наказ!!. Розумієш “наказ”?.. Як не висохне — будеш повішений.
І ВСІ РУШИЛИ. Останній МАТІС, коло ОЛЬГИ зупинився і довго дивився їй в обличчя з-під лоба, в її одверті, чисті, сміливі очі. І раптом:
— Звідки ТИ знаєш моє прізвище?
— Я щодня читаю Ваші прекрасні відозви до українського населення, підписані Вашим прізвищем…
МАТІСОВІ пересмикнуло обличчя від того надто чемного і тим самим убійчого жіночого контральта. Впиваючись очима, аж подався вперед:
— А де твій муж? Большевик?
ОЛЬГА витримала погляд спокійно:
— На Сибіру… В концтаборі…
— Та-ак?.. (не то здивовано, не то задоволене) — Як ти називаєшся?
— Ольга.
— А-а… Ґут!.. — рушив до дверей. Але зупинився, щось надумавши, обернувся:
— Гм… (і повільно значуще) — Звідки знаєш так німецьку мову? (а очима пильно). Ну?..
— Я люблю мову Ґете, Шіллера, Шпенґлера, Ніцше…
МАТІС збуряковів, роздратовано поляпав враз стеком тихо по плащі:
— Я спитав — звідки ти знаєш мою мову?!
ОЛЬГА щиро здивувалась:
— А чому б мені не знати вашої мови, герр?..
Стек затремтів і заходив жвавіше, та МАТІС лиш засопів. Налаштовуючись на допит, він помітно закіпав, сперся ногою на стілець:
— Прошу не забуватись… Я спитав звідки ти знаєш мову?.. Ти — жидівка?!.
ОЛЬГА зблідла від обурення, але володіла собою, промовила тихо й спокійно:
— Мову я знаю змалку…
— Гм… (ІІризирливо) — як матірню мову, значить!.. Хто ж твоя мати?
Тут ОЛЬГА, як кажуть, зірвалась, — з досадою і зненавистю наставилась очима на Матіса, знизала плечем (“От ще пристав чорт !”)… А тоді стріпнула головою з викликом, примружившись:
— Моя мати??. Добре! (і майже крикнула йому в лице енергійно, аж з сльозами в голосі, гордо піднісши голову) — МОЯ МАТИ (павза) БАРОНЕСА… ТАК, БАРОНЕСА фон… фон УРАБАН!!.
Вона скінчила з особливим притиском і метнула очима.
Стек враз перестав рухатись… МАТІС витріщив очі, змішався, так ніби йому з усієї сили ударили в обличчя.
Розгублено і нервово став натягати вже натягнені рукавички… Зробив крок назад, а тоді шпарко обернувся і пішов…
— До побачення, гер Матіс! — промовила Ольга з чемною усмішкою навздогін.
МАТІС лише козирнув у дверях, не обертаючись, і хряпнув ними. Втік.
А ОЛЬГА стояла і грала тремтячими ніздрями, дивлячись в зачинені двері.
Нарешті глибоко-глибоко зідхнула.
7
Заломивши руки, КАТРЯ впала на ліжко:
— Хами!.. ХАМИ!!. — і забилась в риданні. — Варвари… Зулуси… Ні, хами!!. Ой, Боже ж мій, Боже мій!.. — жмакала подушки, здригалась в страшних конвульсіях нестримного плачу.
ГРИЦЬ взяв із стільця гроші. Довго дивився на папірець… А тоді зубами й пальцями подер його на дрібні шматочки і разом з феніками брязнув об підлогу:
— Маєш уряд, мала!.. — і зареготався — От ми нація!.. Нам стільки випало безпардонного глуму — ха-ха-ха — ідійотів всіх мастей, що лишається тільки сміятись… Ха-ха-ха!.. — Помалу тамує голос і так в корчах мовчазного сміху стоїть, похитується…
А ОЛЬГА посміхалась радісно, поглядаючи на обох, посміхалась… і з робленим трагізмом:
— Мої нещасні, мої бідні унтерменші… Ну, й ну…
КАТРЯ кинулась до ОЛЬГИ, шалено обіймаючи й цілуючи:
— Олю!.. Скажи… Є у Києві уряд?..
— Який?
— Наш… український… З Винниченком…
ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.
— А де ж наш уряд?. Ольго!..
ОЛЬГА сумно:
— Ти його бачила…
— Боже мій!.. Але ж це жах… Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..
ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й… махнула рукою…
