ОЛЬГА дивиться мовчки…
ДОЛЬМЕТЧЕР вже благальне:
— Прошу сказати, коли…
ОЛЬГА:
— Це — залежатиме від відповіді…
ДОЛМЕТЧЕР знизує плечима і натягає свого кораблика, бурмотить розгублено:
— “Я не виконав наказу… Ах, пані”!.. (і повертається щоб іти).
ОЛЬГА:
— Хвилинку!..
— “Я слухаю!” — (обернувся).
— Як Ваше прізвище?
— Капка.
— А-а-а… Гаразд… Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ… І не тремтіть так… А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї “дипломатичної” візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?
ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:
— Так є… Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і…
ОЛЬГА:
— Так… (чекає, підібгавши брови).
— …і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як “баронесою”??.
— Добре… Ідіть…
Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: “ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА… ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА…”
3
ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:
— “За-ко-хав-ся…” (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):
— А-а… Русява бестіє!!.
4
ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною…
…Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей… Молода ще — років 35-36, кремезної будови, але зігнута великими страждання-ми… Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:
— Це… тут лікарня?.. так?..
ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:
— Катре!!. КАТРЕ!!.
А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:
— О-ль-га?!?..
5
Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — “Цсс!”:
— Катре, ти ж глянь!!.
Катря мало не зомліла… А тоді кинулась на шию:
— Максиме!!. Ох, Боже мій!..
ОЛЬГА:
— Так… Це твій комбриґ… Здоров, Максиме!.. МАКСИМ застогнав…
ОБИДВІ злякано, стубовано:
— Що з тобою?!?..
МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:
— Чия це хата?.. Замкніть двері…
— Наша, наша… При лікарні… Не турбуйся… — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме…
— Спустіть штори…
КАТРЯ пішла й спустила штори… МАКСИМ глибоко відсапнувся:
— Дорогі мої… Любі мої… (мов би воскреслий з небуття) От… Не вмирала доля… (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк… зацькований вовк… Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).
— Що з тобою?.. — це Ольга.
А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:
— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був…
МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:
— Я — ранений… Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні… бур’янами… кущами… городами… (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре… Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив… Мені треба вийняти кулю з рам’я…
— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.
МАКСИМ:
— Тихо, Катрусь!.. Спокійно… Я знаю, що наражаю вас… але — в мене немає вибору…
ОЛЬГА
КАТРЯ } обурено:
— Божевільний!! “Як тобі не соромно!!.”
— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного…
МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:
— Спокійно, Катре… дитя моє… (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем… Довше терпів… фу-у-у… (зідхнув, сівши) — дайте мені води… напитись…
КАТРЯ наливає з чайника воду, подає… Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду… Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем:
— Боже-Боже… Що з тобою сталося… Та ти ж був, як дуб!..
— Я й тепер, як дуб, Катрусь!… — посміхнувся, насупив брови.
КАТРЯ:
— Але звідки?!?.. Як?!.. Ти ж… ти ж комбриґ танкової…
МАКСИМ, озирнувшись тривожно:
— Я втік з табору полонених, мала… І… підстрелили от…
ОЛЬГА:
— Тебе — взято — в полон??!.
МАКСИМ гмикнув пизирливо:
— В полон?.. Гм… У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон… Ми — перейшли… Як от ти… Як Катря… Як інші… тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого… народу… (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя… (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро:)
— Я привів бриґаду… Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!..(враз люто, оскаженіло, саркастично:) — Крутили пластинки по фронту через радіо про “самостійний уряд”… десь… там… П-р-ровокатори!!. (тяжко зідхнув, покрутив головою:)
— Пить, Катрусю…
(напившись, замріяно:)
— …Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни… і… (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій… Скільки сподіванок… скільки, скільки сили!..
КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлючись у очі:
— А бриґада?.. А де ж бриґада?..
— Бриґада??.. — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада… (провів рукою, мов щось стираючи, як пил:) — Голодом і муками видушили їх в таборах, як… як… (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх соколів видушили, як щурів… Вони ж мені, вірили, як братові, як батькові… (дивиться на Катрю, просячи очима пить, — Катря, схопившись, наливає…:)
— Може тобі горілки?..
МАКСИМ крутить головою:
— Я вже… на все життя п’яний, Катрусь… В мене тут горить… наче порох горить… Рветься і не може мене розсадити… Весь світ розсадити…
(п’є подану воду… Тре рукою чоло, дивиться пильно на ОЛЬГУ) —
— Ольго!.. Олю!.. Ти — умниця… Скажи — що ж далі?! Га?!.. Руїна… Яка страшна руїна з усіх надій, з усіх плянів і сподівань… Жах і — самі уламки… Мла… Я не бачу виходу…
ОЛЬГА суворо, як до малого:
— Далі — треба негайно зробити операцію… а потім буде видно. Катре, поклич матір і…
МАКСИМ:
— Ні-ні.. Менше свідків — ліпше…
ОЛЬГА:
— Рація… Тоді Гриця…
