[…] Начальник встав і заходив по кімнаті чомусь заклопотано. Потім махнув рукою і повернувся на своє місце:
— Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смішно й трагічно, що кожне моє слово ви приймаєте як підступ, але формальна рація за вами. Це цікаве для мене, взагалі для нас, оце дивовижне психологічне явище… Треба буде тим зайнятись ближче… фахівцям… У цьому-бо може бути джерело колосальних трагедій і колізій. А тим часом… (начальник подивився пильно Андрієві в очі). А тим часом… на цьому всі мої до вас запитання і попередження вичерпалися. Все.
Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрієві. На цей раз Андрій вибачливо, ніби роблячи велику прислугу господареві, взяв цигарку, потім так само вибачливо взяв сірники на столі і закурив. А тоді відкинувся глибоко в фотель і крізь дим дивився примруженими очима на начальника. Сержант теж закурив біля вікна і, посміхаючись, спідлоба стежив за кожним Андрієвим рухом. Так вони курили гуртом і мовчали. «Ідилія!» — думав Андрій. По довжелезній павзі, дивлячись, як начальник нервово тарабанив пальцем по столі, Андрій меланхолійно промовив, обминаючи будь-яку форму звертання, бо «товаришу» не пасувапо, а «громадянине» було надто неоковирне, через те він звернувся так, без ніякої форми, дивлячись начальникові в обличчя:
— Все… А тепер — чи не міг би я вас дещо запитати?
— Будь ласка, — охоче згодився начальник.
— Чи не можете ви мені сказати, за що конкретно мене заарештовано, в чому мене обвинувачують?
— Не знаю.
Андрій посміхнувся:
— Неправильно. Ви неправильно відповіли. Ви мусили сказати: «Не можу».
— Слушно.
— Дякую. Друге запитання — чи не знаєте ви (бачите, я йду вам назустріч самою формою запитання!), чи не знаєте ви, коли мене заберуть звідси?
— Не знаю.
— Дякую. Третє. Чи не знаєте ви, куди мене заберуть звідси?
— Не знаю.
— Дякую. Ви послідовні. І, нарешті, останнє — чи не можете ви мені сказати, які заходи будуть вжиті супроти моєї матусі… Або не так. Чи не можете ви мені гарантувати, що не буде вжито ніяких обмежуючих заходів супроти моєї матусі?
Начальник насупив брови і довго мовчав. Нарешті зітхнув:
— Не можу…
— Дякую. Ви геніально і абсолютно послідовні. На цей раз я вам вірю, вірю вашій щирості. Мої запитання всі вичерпалися. А тепер — чи не могли б ви мене відправити назад до наших некурящих блощиць?
Начальник засміявся.
— І цього, на жаль, не можу. Вірніше, я можу, але не бачу в тому рації. — Він подивився пильно на годинник на руці і вів далі: — Не бачу рації. А хіба вам тут погано? Сидіть собі. Якщо вам не цікаво говорити — мовчіть. Хоч я на вашому місці був би чемним і розповів би що-небудь цікаве. Ви, здається, інженер?
— Уявіть собі.
— Якого профілю?
— Авіатор.
— Знаменито.
— Чи не слід мені зробити висновок, що ви не знали такої дрібної деталі з моєї біографії?
— Ні, я це добре знав.
— Нащо ж ви питали про це?
— Хотів чути, як ви вимовляєте титул вашої професії.
— Ну, і?..
— Добре вимовляєте, гордо. Я приємно здивований. Ви так вимовляєте, ніби збираєтесь літати завтра і взагалі.
— Так, збираюсь, і завтра, і взагалі. А головне — збираюсь будувати…
— Ну от, бачите!.. А ви не хотіли дослухати моєї поради…
— Гм… Ми ж так гарно домовилися, що всі слова і означення для кожного з нас звучать зовсім по-різному і мають різний смисл, чи не так?
Начальник насторожився:
— Тобто? Чи так я вас зрозумів: літати й будувати по-вашому, це зовсім не те, що по-моєму?
— Ми говорили про вашу пораду…
[…] — Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи це правда?
— Можливо.
— Ну от і чудесно!.. — Начальник справді щиро пожвавів і повернувся всім корпусом до Андрія. — Я, знаєте, теж… Скоро починається сезон на качок. Але я не тутешній, а ви тут виростали, чи не могли б ви мені розповісти про тутешні умови, про озера та саги…
— Гм. Ну, знаєте, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самі хочете на моїх сагах полювати… Ну, знаєте… — засміявся Андрій.
Одначе вони все-таки розмовляли про озера та саги. Андрій бачив, що його викликали сюди не ради всіх цих розмов, а викликали й тримають в очікуванні чогось, а тим часом зводять час, намагаючись поєднати приємне з корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно, що те «щось» наближається, що там стрілка йде до призначеного пункту. Лиш невідомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не було нудно, ліпше вже розмовляти про озера та про саги. Начальник виявив першокласну ерудицію щодо місцевої мисливської орнітофауни й зоофауни, ботаніки тощо.
Так вони й розмовляли. Андрій слухав захоплені, справді поетичні мисливські тиради свого співрозмовця і думав: «І ти скажи, яка симпатична людина! І хто б подумав, що він є якимось ганебним коліщатком ганебного і страшного механізму, в який оце мене впхнуто!»
Проте він сам не уявляв, яку фатальну роль має ще відіграти ця «симпатична людина» в його житті. Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижняків і вальдшнепів; власне, розмовляв Сафигін, Андрій слухав.
[…] — Чи ви не знаєте, де ваші брати?
Запитання було раптове і щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але Андрій знав, що в цій установі так собі безглуздих запитань не буває. Він нашорошився. І в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це запитання видалось йому підтвердженням страшного здогаду. «Гм… Перевіряє. Мацає, чи я здогадуюсь, хто мене продав» Це він подумав, а вголос відповів подразнено і досить нечемно:
— Не знаю, — а по хвилі додав не без єхидного наміру: — Що, бракує підпису…
Далі язик його не подужав, не повернувся.
— Під чим? — байдуже перепитав начальник.
— Під доносом… — видавив Андрій через силу і відчув, як кров прилила йому до обличчя, як він увесь почервонів від маківки до п’ят, а губи затремтіли й на пальцях рук виступив піт.
[…] — Отже, моя функція скінчилася. Маєте якісь скарги до мене? Ні? Добре. Ви зараз підете з сержантом. Осмілюсь нагадати наостанку ще раз про ту пораду, що ви її договорили за мене… Бувайте здорові.
— Дякую. Бувайте здорові.
Потому Андрій з сержантом вийшли. Сержант і далі був чемний, відчиняв і зачиняв двері і йшов поруч. Він мовчав усю дорогу, поки вони йшли коридорами до самого виходу. І тільки аж при виході з будинку раптом зітхнув і, відчиняючи останні двері, промовив ледве чутно:
— Ну, брат! Не заздрю ж я вам!..
[…] Андрія всадовили на «лінійку», обсіли його з усіх боків, відчинили високі дубові ворота, баскі коні рвонули з місця й понеслись вихорем… Тільки й встиг помітити наостанку Андрій, як у вікні на другому поверсі дівчина визирала нишком половиною обличчя з-за відхиленої рами — то Катерина… Ще відзначило око насторожену постать сержанта, що нерухомо стояв біля піддашшя. За мить все те щезло разом з подвір’ям, разом з будівлями, лишилося на місці, геть десь кануло в передранковій млі.
І канула половина обличчя, нишком виставлена з-за відхиленої рами…
III
Андрій надивлявся на світ. Перед тим, як покинути його, може, назавжди, він жадібно дивився на все навколо, намагаючись все зафіксувати, відкласти в клітинах мозку, щоб потім пам’ятати, яка ж була та «воля», який же був той світ, в якому для нього забракло місця.
[…] Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам’ятником тому, хто так ощасливив оце місто, — Ульянову-Леніну, — і влетіли в Харківську вулицю, а червоний колір гнав назустріч. Ось будинок колишнього «Уездного Высшего Начального Училища», де Андрій вчився перед революцією, а тоді, в революцію, разом з іншими з незрівнянним ентузіазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб — з «Высшего Начального» на національну «Вище-початкову школу», перефарбовуючи його, так би мовити, ідейно в жовто-блакитний колір. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що він щедро политий кров’ю його вихованців. Це може бути. Ось колишня жіноча гімназія… Руда. Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут — рудий… Хтось у цьому місті напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому грунті. Але чи так? Чи це від божевілля? Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад — від політики! Коли всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад. Андрій дивиться з досадою на той «революційний» фасад рідного міста, і його нудить під ложечкою, йому хочеться з усього маху дати комусь невідомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь тому, що оце так спохабив, спаскудив його бідолашне місто. Але, не маючи належного об’єкта (не дати ж по щелепах оцьому напівсонному й досить безобидному на вигляд начальникові міліції, що сидить поруч!), не маючи об’єкта, Андрій тільки поводить плечима й зітхає, мружить очі.
[…] Ще дві години шаленої їзди степом, і вони нарешті зупинилися на полустанку К… Он як! Важна він персона, якщо його не зважилися показати людям на міській станції, а завезли аж геть на цілковите безлюддя! На цім полустанку, саме як сходило сонце, Андрій і його дальший ескорт — начміліції й два міліціонери — злізли, забравши лантух з якимсь барахлом, валізку й течки з паперами, а решта повернули коней і поїхали шагом назад. […]
По якомусь часі підійшов дачний поїзд і забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний поїзд, що йшов-таки з Андрієвого міста до заштатної столиці Української Соціалістичної Республіки.
Від надмірної напруги нерви Андрієві притупіли, до того ж він був морально вбитий, внутрішньо розчахнений — в результаті зовнішній світ переставав його цікавити, насіла глибока апатія й страшенно захотілось спати, як було завжди з ним, коли аварійний душевний стан доходив до критичної точки. Це брав гору інстинкт самозахисту — гасив розбурхане полум’я, стримував шалений гін крові, склепив вуха й очі, ввергав душу в сон. Спати… Єдине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнішній світ не давав йому спати. Вагон, в який вони влізли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрієм вагон дачного поїзда, що курсував на лінії: місто «Н» — Харків. Отаке досягнення за час його відсутності!
[…] Це, власне, думав Андрій, сидячи в кутку й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо.
[…] Андрій переводить погляд у вікно й дивиться, як обертаються поля, і слухає, як тихо й мляво розмовляє начальник міліції з одним міліціонером. Той міліціонер назвав був начальника «товариш Рибалко!», і тепер Андрій знає, що він називається «товариш Рибалко». Андрій не вникає в зміст розмови, лише слухає саме звучання — товариш Рибалко говорить прекрасною українською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрій думає: «От везуть та й вкинуть у рідну-ріднісіньку українську тюрму».
[…] Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий центр України — Харків саме починав свій робочий день, хоч у людей десь це й була неділя.
[…] Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років.
[…] Вони вже йшли попри самісіньку стіну управління НКВД, завертаючи за ріг на Чернишевську, де був вхід до комендатури, як раптом двоє молодих хлопців, по-спортивному одягнених і досить «модних», стоявши на розі, обернулися й наставилися очима на Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей і несподівано один протяг на повен голос:
— Чумака повели!..
Андрій страшенно здивувався — хто ж це? І звідки він його знає? Але озирнутися не встиг — двері за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці».
Сонце, воля, весь світ і два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його ім’я, лишились по той бік.
IV
[…] «Фабрика-кухня»… Якщо існує «той світ» по думці всіх смертних, то оце він і є. Світ по той бік таємничої брами, що розділила життя на відоме й невідоме, на просте й загадкове.
«Той світ». Причому слово «той» за термінологією мешканців цієї частини планети має подвійне значення: крім звичайного протиставлення до слова «цей», воно ще має окремий зміст — спеціально наголошуване це слово має означати «той!», тобто особливий, унікальний, непередбачений і неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть до речі. «Той світ», «Фабрика-кухня».
[…] Так вони перейшли лабіринт нижніх коридорів, потім підіймалися нагору. Один поверх… Другий… Третій…
[…] Зійшли на третій поверх, постояли на сходах, потім походили в коридорі. Рибалко поторсав кілька дверей — всі замкнені. Андрій бачив, що його начальник безпорадний і не знає, що робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожні вестибюлі, порожні сходи, зупинений ліфт, порожні коридори. Андрій згадав, що сьогодні неділя, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усі заводи й фабрики, тут це вихідний день, ніхто не працює. Поникавши по коридору, вони посиділи на лаві. Потім перейшли в другий коридор, знову посиділи на якомусь тапчані. Рибалко поторсав ще кілька дверей.
[…] Андрій розумів, що Рибалко хоче комусь його здати, власне, мусить здати і не знає, кому ж саме, кому він мусить здати цю валізу, й лантух, і цю розхристану, в розшнурованих черевиках, невиспану, задуману людину. Не було кому приймати.
І нарешті вона з’явилася, та особа, якій тепер мала належати Андрієва голова. Раптом і несподівано. Це була жінка. Вона промчала, як фурія, коридором мимо — сухорлява, рудогрива, ні, вогненногрива й досить молода, й досить гарна, в військовій блузці, з портупеєю через плече й через опуклий бюст. Промчавши, вона крутнула, обернулася на обцасах, мовби на всім галопі осаджена гаряча кобилиця, і підійшла до Рибалка:
— А-а… Це ви з Н…?
Рибалко став на струнко:
— Так… — І подав пакет, запечатаний сургучем.
Жінка взяла пакет, а очима на Андрія. В густо нафарбованих губах вона тримала димлячу цигарку, жувала її, як зумбело, а великими очима дивилася на свою нову власність, ніби оцінюючи її. В тих очах світилась велика цікавість: цікавість жінки а чи суто фахова цікавість енкаведистки — хтозна. Андрієві ті цікаві очі, підведені великими підозрілими синцями, на блідому обличчі, обрамленому вогненним кольором волосся, видалися очима розпутної, владуімущої жінки. Вона дивилася все пильніше, все дужче ті очі закруглюючи, — видно, що вона щось про Андрія знала інтригуюче. Під тим її поглядом і взагалі при її появі Андрій не звівся і не став на струнко — він собі сидів спокійно й дивився на вогненногриву фурію, відзначивши лиш про себе, що це чудо не зволило навіть привітатися, з’явившись. Може, тому він, примружившись, дивився в цікаві очі фурії іронічно, а може, тому, що вперше бачив жінку в уніформі службістки органів ВЧК-ОГПУ-НКВД, а може, тому, що від вигляду цієї вогненногривої діви йому привиділася сонячна, благословенна Одеса й Дерибасівська вулиця…
Жінка раптом ще дужче поблідла, роздула ніздрі, хуркнула в них і, повернувшись круто, пішла.
— Давайте за мною! — кинула хрипко до Рибалка.
«Історія повторюється!»…
[…] Це ж кімната, звідки кожен в’язень починає свою арештантську кар’єру. Андрій окинув її оком і відзначив мимохіть, що кімната ця, як і всі ті коридори та вестибюлі, які вони пройшли, має той самий специфічний вигляд — вигляд запорошеного, зачовганого виробничого приміщення, де товчуться великі людські юрбища.
Фурія читала, читала… Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:
— Як сидиш!?
